news-image: Актриса Галина Баранкевич презентувала концерт-драму про історію лемківського села

Одразу відчуваєш свист вітру, завірюху, чомусь стає холодно і ось ти вже не в концертному залі, а там, у товарняку, який вивозить не просто цілі родини, а цілі села туди, де їх ніхто не чекає. Про це пишуть Версії з посиланням на Україна Молода.

У цих поїздах і маленькі діти, і старші люди — триває операція з виселення лемківських родин.

Сьогодні ми вже трохи знаємо про цей страшний злочин проти українського народу, але все одно величезний пласт культури, традицій, творчості просто випалений із нашої пам’яті.

І повністю відродити його, повернути вже неможливо.

Актриса Івано-Франківського театру, заслужена артистка України Галина Баранкевич по краплиночці збирає те, що хоч трохи залишилося в пам’яті — лемківські пісні.

І її концерт — то справжня історія лемківського села. На сцені спочатку свято і маленькі діти спускаються в зал і роздають глядачам яблучка і сливи, далі залицяння, весілля, колискові, відхід до війська, депортація… Усе це через пісню.

Чому виникла потреба створити такий концерт-драму, говоримо із співачкою.

— Галю, твоя концертна програма називається «Вигнані з раю», чому ти обрала саме таку назву?

 

— Назва виникла декілька років тому, коли я писала сольний лемківський альбом «Вигнані з раю». Зазвичай з альбому вибирають одну із знакових пісень і називають нею альбом. Для мене культура лемків, коли я почала в неї вникати, виявилася такою багатогранною і бездонною, що виділяти якусь конкретну пісню я не могла і не хотіла.

 

В альбомі зібрані різножанрові пісні: і до вигнання, і після вигнання. Якось мені відома лемкиня Анна Кирпан дала тексти різдвяних духовних лемківських наспівів. І там була пісня про те, як Бог виганяв Адама і Єву з раю. Тоді я подумала: що таке рай для людини?

 

Для нас рай — невидимий, ми знаємо, що там дуже добре, що там немає зла, що там душі спокійно. А де на землі нашій душі найспокійніше? Звичайно, вдома, біля сім’ї, в теплій затишній домівці. І коли уявити, що в нинішній час до тебе в дім може хтось увірватися і сказати, що ти тут уже не живеш і їдеш, незрозуміло куди і навіщо… Це стрес, шок, від такого на місці можна й померти одразу. Тому рідний дім, рідна земля і є раєм.

 

— Альбом ти записувала три роки тому, концерт робиш зараз. Тема не відпускає?

 

— Тема тримає і ще більше загострилася, адже зараз позбавлені своїх домівок багато людей на сході країни. Позбавлені домівок наші жінки і чоловіки заробітчани, які в пошуках кращої долі, в намаганні утримати сім’ю кудись їдуть. Це теж вигнані з раю люди. Коли стаються якісь важкі події у країні, тема цього альбому загострюється і починаєш розуміти ці пісні по-іншому. Коли почали розвиватися в нашій країні військові події, я просто мусила взяти до альбому пісню «Кедь ми прийшла карта нароковац», хоч вона і чоловіча. Але так мені диктували життя, простір, обставини.

 

— Біда, яку пережили лемки, для тебе не просто знайома, а й родинна?

 

— Так, моя бабуся Ганна Дзюбинська, яка померла вісім років тому, лемкиня, яка в десятирічному віці пережила ці жахливі події, коли їх товарняком вивозили з рідних місць. Прабабуся була вагітна п’ятою дитиною і вони їхали лише з тим, що встигли зібрати в дорогу. Але прадід узяв із собою скрипку і баян. Це ще одне свідчення того, наскільки лемки були співучими і духовно багатими людьми, якщо прадід, окрім чотирьох дітей і вагітної дружини, віз із собою ще й баян і скрипку. Їх відвезли в Луганську область, діти адаптувалися, почали розмовляти російською. Коли почався голод, їм вдалося втекти, виїхати на Прикарпаття.

 

— Наскільки важливо проговорювати всі ці сторінки історії сьогодні? І проговорювати на різних рівнях — у розмовах, у піснях, у фільмах?

 

— Те, що робиться душею, знайде свого глядача, слухача. У нас є проб­лема: ми мало спілкуємося на рівні дер­жави. Коли ми з виставою «Нація» за книгою Марії Матіос приїхали на схід, до нас прийшли місцеві жителі, які активно допомагали «ополченцям», і запитали: «Где вы раньше были? Почему вы не приезжали? Нам не такую историю рассказывали». Ми не прийшли їх чогось учити. Ми їм просто показали інший бік медалі, те, що переживали люди.

 

Нам дуже потрібний культурний, духовний обмін. Коли люди приїжджають сюди і бачать наше Різдво, наш Великдень, як це все шанується, вони розуміють, чому ми так це захищаємо. Ми дуже мало спілкуємося, але дуже багато обурюємося і на агресію одразу відповідаємо агресією. Нам усім потрібно знаходити в собі більше любові.

 

Потрібно, щоб люди знали, щоб розуміли цю історію, те, що колись люди переживали набагато гірші часи. Ми іноді скаржимося, що нам зараз найгірше. Ні, не найгірше, і це треба цінувати. Я хочу показати життя лемків, їхній побут, кохання, весілля. Я хочу, аби люди знали ці пісні, щоб наша культура не завершувалася лише «Несе Галя воду» чи «Ой на горі два дубки». Ми набагато багатші, і європейські країни хотіли б мати такі пісні, в нас усе це різнопланове, різножанрове, і важливо це демонструвати.

 

PS. На завершення концерту Галина Баранкевич сказала зі сцени, що депортацію лемків потрібно на державному рівні визнати злочином проти людства, потрібно покарати всіх, причетних до цього злочину. Адже зараз дуже важливо — вивчити цей урок, аби страшна доля лемків більше ніколи не повторилася на нашій землі.