Біженка

Наталія Малюга – старша жіночка. Охайно одягнена. На аферистку не схожа. Одразу вибачається, що погано розмовляє українською. Каже, соромно, бо мама була викладачем української мови.

Без житла і грошей

Пані Наталя починає розповідати, як стала безхатьком. Згадує ще 1997 рік. Саме тоді вона продала трикімнатну квартиру в Донецьку. Хотіла з молодшим сином переїхати у Підмосков’я, ближче до старшого сина, а той навчався у московській ветеринарній академії. Однак у результаті, каже, лишилася без житла, без грошей і з дворічною дитиною на руках. Усе просто – погодилася допомогти подрузі дитинства. Та попросила грошей – відкупити сина від тюрми. І всі отримані за квартиру 5 тис. доларів Наталя Малюга, каже, дала їй, навіть не сумніваючись, що через рік отримає гроші назад.

Рік мешкала у Москві. Але пройшов той рік, другий, третій – ні грошей, ні подруги. Та була вже за кордоном. Весь цей час Наталя з сином перебивалися, де могли: то у знайомих, то у родичів, потім навіть жили в палатці в центрі Донецька. З однієї квартири виписалась, а прописатись – нікуди. Тому ні на роботу офіційно не брали, ні сина в садок.

«Ми були ізгоями»

Помаранчева революція дала Наталі надію. Жінка сподівалася, що нова влада допоможе вирішити її проблеми. Поїхала до Києва. Жила там із сином у палатці під час революції й після неї. Каже, таких, як вона, обдурених, там було чимало. Написала листа в секретаріат Президента, чекала. Допомогли. Дали в Донецьку кімнату в гуртожитку. Однак і тут не все слава Богу, зітхає жінка. На цю кімнату претендувало чимало людей, тому обуренню сусідів не було меж. А ще більше людей злило те, що жінка їздила до Києва на Помаранчеву революцію.

«Ми були ізгоями, – каже вона. – Мене обливали пивом, тягали за волосся, у вікна кидали пляшки. Ми виходили з кімнати та одразу вибігали на вулицю, боялися, бо нас щоразу чекали під дверима».

У гуртожитку Наталя Малюга далі жити не могла, тому поїхала знову до Москви. Потім був Крим, там вони з сином перебували літо, на природі, у палатках. Потім знову Донецьк, далі Москва. Там допомогли влаштувати Кирила в школу, дали кімнату. Сама ж пані Наталя мешкала в аеропорту. Їздила до Білорусі, привозила звідти льон і так заробляла на життя. І хлопець би вчився, адже здібності мав, якби не однолітки, які ображали його, називали хохлом і бомжем. Через півтора роки вони повернулися в Донецьк.

Франківськ: пригоди продовжуються

Євромайдан. Жінка вдруге повірила, що її життя зміниться. Сина відправила до старшого брата у Москву, а сама поїхала до Києва. Каже, там познайомилася з одним студентом, який розповідав їй про Івано-Франківськ. Загорілася бажанням побачити це місто.

У Франківську пані Наталю зустріли, як і всіх біженців. Реєстрація в координаційній раді, потім заселення в «Бандерштадт». Але жінка хотіла кращого, тому почала сама шукати собі будиночок.

«Я хотіла дім на природі, біля річки, – говорить Наталя Малюга. – Хотіла ходити до лісу. Знаю, що ліс ніколи не дасть померти з голоду. Я могла би збирати гриби, ягоди».

І жінка почала пошуки. Питала людей, де гарні краєвиди. Порадили Гуту. Тож Наталя приїхала туди, віднайшла пансіонат «Синьогора». Каже, директор закладу її прийняв, вислухав, дозволив пару днів тут побути, поки не знайде їй якесь помешкання. Однак, того ж вечора, за її словами, прийшли двоє чоловіків, один представився міліціонером. Вони розпитували про минуле та вимагали гроші за проживання…

Наталя Малюга пішла скаржитись до заступника голови Івано-Франківської ОДА Сергія Адамовича. За словами жінки, чиновника обурило те, що вона поїхала в Гуту, де розташована президентська резиденція, він порадив їй їхати до Москви.

«Він бачив у мені шпигуна й лише через те, що я не маю прописки, – стверджує жінка, – і зізналась, що син у Москві. Я сказала, що він махровий чиновник. А він побіг до телефону викликати психіатричну швидку».

«Біженців з Москви не приймаємо»

«Я розцінюю її як людину, яка працює проти держави, – не добирає слів Сергій Адамович. – Жінка хотіла потрапити в усі кабінети. Робить скандали. Вміє сподобатись. І їй вірять. Вперше прийшла і казала, що її з Гути виганяють. Я їй повірив, потім зрозумів, що вона хотіла, аби її поселили в президентську резиденцію. Вона хотіла мешкати в екологічній зоні».

Адамович впевнений, що Наталя Малюга приїхала сюди створювати негативний імідж переселенців. Питала, де буде мешкати її син, який приїде з Москви. На що отримала відповідь:«Ми біженців з Москви не приймаємо».

«У нас зараз понад 1400 переселенців, ми за них переживаємо, але одна така Малюгіна відбиває в мене охоту опікуватися сотнями порядних людей, – каже Сергій Адамович. – Вона писала листи на Петра Порошенка, на Арсенія Яценюка, у прокуратуру. Я всюди мав відписки».

За словами Сергія Адамовича, за Наталією Малюгою слідкує СБУ, але поки вона не вчинила ніяких злочинів, арештувати її не можуть.

«Жінка, яка приїхала з другого кінця країни, чудово тут орієнтується, – говорить Адамович. – Ми ледве встигали слідкувати за її пересуванням. Вона – як мінімум аферистка, а максимум – провокатор ФСБ».

Однак суперечки з місцевою владою не зупинили Наталю Малюгу. Вона продовжила пошуки будинку на природі. Була в Маняві. Потім на Городенківщині. Однак все, що пропонували, жінку не влаштовувало.

Нарешті їй запропонували хатинку в селі Міжгір’я Богородчанського району. Вона привезла сюди з Москви меншого сина, якому вже 15 років. Єдине, що турбує – грибок у хаті. Зате є ліс, радіє Наталя.

«Я там з Богом розмовляю, – каже жінка. – Коли я в лісі, Бог мене чує і робить так, як я прошу. В лісі я почуваю себе справжньою людиною».

* * *

Наприкінці розмови таки просимо показати паспорт. Документ виданий Ленінським РВ ГУМВС України в м. Донецьк 3 вересня 2009 року. Більше – жодних записів. Каже, губила документи, і не раз. Показує ще ксерокопію паспорта, виданого у 1998 році, там лише тимчасова прописка у гуртожитку Донецька…

Вечоріло, почав накрапати дощ. Наталя каже, лишається у Франківську, бо завтра зранку знову піде шукати роботу. Питаємо, а де ночувати будете?

«На вокзалі, – відповідає, – мені не звикати».

Так історія. А хто тут правий – кожен вирішує сам.