Пов’язане зображення

фото ілюстративне

Кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з музейниками та дослідниками, побачили унікальні вишиванки з різних куточків України і з’ясували, в чому особливості боржавської “довгані”, як сорочка робила жінок стриманішими, де, окрім Полтавщини, вишивали білим по білому, і звідки на наших теренах з’явився всюдисущий “хрестик”.

ПРИКАРПАТТЯ: ЧОТИРИ РЕГІОНИ – ЧОТИРИ ТИПИ ВИШИВАНОК

На Прикарпатті вишиванки, найперше, різняться за чотирма етнічними регіонами.

Якщо на Опіллі надавали перевагу рослинним орнаментам, то у селах Гуцульщини досі люблять геометричні узори й численні відтінки.

Різноманітність геометричних орнаментів і червоно-чорну гаму кольорів має Бойківщина, тоді як на Покутті сорочку могли прикрасити чотирма і навіть п’ятьма узорами, аби підкреслити майстерність жінки та багатство вишивки.

Втім, у давні часи майстрині мали улюблені відтінки, техніку та вподобання не лише у регіоні, але й у кожному селі і районі, а тому саме за сорочкою визначали, з якого села прийшов газда. Про це кореспонденту Укрінформу розповіла майстриня та дослідниця вишивки Марія Турчин, яка зібрала більше півсотні давніх вишиванок у власній колекції. Найдавнішу сорочку цієї колекції відносять до 1903 року.

“Якщо взяти Покуття, куди входить мій рідний Тлумацький район, то він зовсім різниться від вишивки, яка притаманна у Городенківському районі, що географічно  розташований ближче до Тернопільщини.

Там вишивка дуже подібна до  борщівської: темні кольори і цікава “кучерява” техніка вишивання. На Гуцульщині – теж різні традиції у вишиванні.

Верховинщина здавна віддавала перевагу низинці. Думаю, це пов’язано з любов’ю до ткацтва.

Верховинщина цікава ще й тим, що там надавали перевагу рожевому, фіолетовому і навіть блакитному відтінкам. Саме там є найбільше розмаїття кольорів на сорочках.

А вже для Космача характерна жовто-гаряча гама. Трішки там  люблять додати зеленого. Села, які ближче до Косова, люблять темно-червоні узори і помірно додають жовтого та зеленого. Цікавою є Старокутська (село Старі Кути – авт.) та Вербовецька вишивки. У Старокутських сорочках дуже багато зеленого кольору і трішки чорного. У Вербовецьких – рукави зашивали так, що квітки чергувалися: одна зелена, інша – темно-червона, або одна синя, а за нею – темно-червона”, – розповідає Марія Турчин.

У давнину вишивання, каже майстриня,  було виключно жіночою справою. Газдині бралися за вишивку переважно взимку. З весни і до осені готували для цього полотно. Прядиво робили з льону або конопель. І це була досить важка  праця.

Найперше, треба було  відділити “чоловічі” коноплі від “жіночих”. Останні молотили, аби зібрати зерно. Потім у копанках розстеляли горстки конопель для вимочування у воді. Тут була особлива технологія. Далі – полокання, ціпання і кількаразове висушування. Вичісували волокна на металевому пристрої, закриваючи обличчя хусткою. Щітку робили з шерсті дикого кабана. Для створення полотна використовували верстат. На сорочки брали більш тонке полотно, грубе йшло на верети, мішки та возища – мотузки, якими перев’язували сіно. Нитки волокна золили у попелі з верби, яка робила полотно білішим, – додає Марія Турчин.

Крій сорочок теж мав свою особливість. Оскільки полотно було не дуже широким, то тут використовували метод “прямого кута”:  складали полотно удвоє, вирізували горловину і пришивали рукави, вкладаючи до них та боковинок чотирикутні вставки “для вільного руху”. Для цього ж внизу сорочки, яка зазвичай була довгою, вставляли клин.

На Покутті та Гуцульщині був дуже незручний крій сорочок. Рукави збирали в уставок ззаду, залишаючи дуже малу відстань між ними. Через це сорочка ніби тягнула назад. Цим наші сорочки різнились від тих, які шили на східній України. Найбільше у нас оздоблювали рукави. Вишивка ніби  оберігала працьовиті руки. Також вишивали горловину і низ. Це теж був певний захист людини, оберіг від усього злого. На весільних сорочках переважно вишивали дві пташки, які дивляться одна на одну, докупи дзьобиками. Але є й такі сорочки, на яких пташки відвернуті у різні боки і більш нічого. Це був певний захист. Газди носили сорочки верхи по штанах і підперезувались поясами, аби у важкій роботі вберегти себе, – зазначає майстриня.

За її словами, до 20-х років на Галичині вишивальниці використовували лише шерстяні нитки. Фарбували їх натуральними барвниками: бузиною, горіхом, вільхою, яка давала жовті відтінки. Для того, аби отримати червоні кольори, використовували буряк. Популярними були техніки стебнівка, низинка, яворівка, рахункова гладь та церковання – проколювали на полотні шилом дірочки, які обшивали ниткою. Нині ця техніка відома як вирізування, вибивання та виколювання.   Вже у 30-х роках з’явились шовкові нитки найрізноманітніших відтінків, а пізніше – ще й  продукція відомої фірми “DМС”. Орієнтовно тоді ж з Європи на Галичину прийшов і “хрестик”, який нині став найбільш популярною технікою у вишивальниць.

Фото: facebook.com/oksana.bejlakh
Фото: facebook.com/oksana.bejlakh

І хоча хрестиком вишивати найлегше, прикарпатські майстрині і сьогодні звертаються до традиційних яворівки та стебнівки, зберігаючи кольорову гаму свого села та регіону. Втім, вишивка – це процес творчий та живий. І це змогла довести молодий науковець Прикарпатського університету, кандидат мистецтвознавства Оксана Бейлах, яка два роки тому започаткувала авторську техніку “Вишита перфоаплікація”. Вона з’явилась тоді, коли художниця, викладаючи на кафедрі дизайну і теорії мистецтва, захотіла зробити собі сорочку, не подібну на жодну іншу. В роботі вона поєднала традиційну техніку обробки шкіри з художньою вишивкою. Перша колекція авторських вишиванок називалась, як то кажуть, з натяком: «Порізала пальчик та й болить”. А ось остання, яку дизайнерка присвятила Дню міста, отримала назву “Неофольк”, що яскраво засвідчує, у що може перерости творчість та любов до вишивання.

 

Людмила Блик, Тетяна Когутич, Антоніна Мніх, Ірина Дружук, Олег Снітовський, Ірина Чириця. Дніпро, Мукачево, Вінниця, Івано-Франківськ, Тернопіль, Житомир

Фото авторів тексту, а також Миколи М’якшикова та Олександра Ляпіна.