sych

– Пане Олександре, як це їздити у броньованому «Мерседесі»?

І досі не знаю, була це випадковість чи запланована підлість. Прем’єр-міністр заявив, що всі машини з Кабміну розпродуємо, і з’явилася інформація, що він при цьому дуже дешево викупив броньований «Мерседес». Журналісти полювали на нього, а тут я під’їхав на службовій машині. Якраз напередодні її закріпили за мною, а до цього декілька місяців я їздив у метро. Той «Мерседес» був 2007 року, вживаний і добитий. Кожного тижня водій відпрошувався, аби підремонтувати його.

– То це була не броньована машина?

Звичайно, що ні! І в сюжеті не йшлося про броньований «Мерседес» Сича. То вже прикарпатські журналісти з якоюсь метою прибрехали. І пішло-поїхало! Людям не цікаві позитиви, що ти корисного зробив. А от якась брехлива сенсація – це класно! Хоч один прикарпатський журналіст, який це передруковував, подивився на той злощасний «Мерседес» і на квартиру, в якій я жив?

 

– А де живете?

Зараз повернувся у Франківськ. А жив на Оболоні в Києві. Причому шукав квартиру дешеву, приблизна вартість – 5000 гривень на місяць. Перших декілька місяців зарплата була 15 800. Вже тоді було складно розриватися між Києвом і Франківськом. Адже майже таку саму отримував у Верховній Раді, але зате мав безкоштовне житло і проїзд.

Сім’я залишалася у Франківську, бо ж не міг я у таких нестабільних умовах перевозити її до Києва. Тому часто їздив додому. Проїзд туди і назад коштував більше тисячі гривень, чотири рази на місяць – от і набирається біля 6000 гривень.

Потім ще зменшили зарплату до 14 600. А коли зробили 5000 гривень, то я лиш чекав, аби переобрали Верховну Раду і змінили Кабмін, – не хотів йти геть раніше, аби злі язики не казали, що «не витримав», «не справився» і «втік».

Наш народ вимагає демократичного чиновника, але сам же його й не сприймає. Я он їздив у метро, люди мене впізнавали, і я по поглядах бачив: «Та яка він влада, якщо у метро їздить!» Це при тому, що люди вимагають, аби ти був простий. А коли ти таким є, то тебе через простоту й зневажають. Це закономірність нашого морально зіпсованого суспільства: не модно бути порядним, чесним і справедливим.

– Можна сказати, що ви шкодуєте, що пішли працювати в уряд?

Ні, не шкодую. Це для мене величезний досвід. Інше питання, що я не вмію користуватися владою в тому сенсі, в якому всі звикли – для власної наживи. Я як в 1997 році поселився у трикімнатній квартирі, так у ній і живу. А для чого тоді прагнути високих посад, коли навіть морального задоволення не отримуєш? Як не силкуєшся бути інакшим, а люди всіх рівняють під один гребінець: «Та вони всі однакі!»

– У Кабміні не виділяли житло?

Я спитав міністра Кабміну Семерака, чи маю право на безкоштовне житло. Він відповів, що є гуртожиток, але там по чотири людини в кімнаті… Я відмовився і найняв квартиру. А пізніше, коли ми почали скасовувати пільги для чиновників, то з’ясувалося, що в Конча-Заспі живе ціла тічка колишніх і набагато нижчих за рангом посадовців, а віце-прем’єрові взагалі належався цілий котедж.

– Ви б погодилися на такий котедж? І якими пільгами ви користувалися як нардеп?

Звичайно, що я відмовився б! Але поставити мене в дурнуваті умови, запропонувавши гуртожиток, у той час, коли дачами в Конча-Заспі користуються якісь дрібні чиновники регіоналівської закваски?! Я ж натомість просив, аби Кабмін уклав угоду з готелем, у якому я досі проживав як нардеп. Адже, згідно з законом, я мав бути забезпечений службовим житлом. Виявилося, що ніби не можна. Владу, звичайно, модно поливати брудом. Але ж хоч на дещицю її потрібно шанувати. Бо суспільство, формуючи владу, обирає найкращих з-посеред себе! І якщо воно демонструє повагу до тої влади, яку сформувало, то до неї демонструє повагу і весь світ. Звичайно, жирувати влада не повинна! Але й вважати, що вона має ходити гола та боса, також неправильно.

А про пільги. Коли я був депутатом Верховної Ради, то користувався тільки безкоштовним житлом і проїздом. Бувало, літаком літав. Але переліт залежить від погоди, й тому завжди був ризик не потрапити додому. Отож, більше їздив потягами. Ніде безкоштовно не відпочивав і не лікувався.

– Це була принципова позиція чи не мали часу?

Принципова! Ми тоді у фракції вирішили, що не будемо тими пільгами користуватися. Треба ж не тільки на словах, але й на ділі демонструвати, що ми інакші.

– Ви б ще погодилися на таку посаду?

Важко сказати. Я почував себе комфортно у професійному плані, навіть порівняно з іншими членами уряду, тому що вже мав хороший досвід! Достатньо професійно демонстрував свої здібності, і люди це належно оцінювали, зокрема ті, що працювали зі мною. Але некомфортно почував себе в політичному й морально-психологічному плані. Ми, троє «свободівців», не належали до політичної команди прем’єра. Нас терпіли, але всіляко обмежували у повноваженнях.

Такий собі дисонанс – ти маєш високу посаду з красивою назвою, але твої повноваження мінімальні й зводяться до координації групи міністерств. Щоб було зрозуміліше для читача, то посада віце-прем’єра – це як посада заступника міського голови. Якщо він не належить до однієї команди з головою, то майже не впливає на управлінський процес, бо не має впливу на кадри й фінанси. Окрім того, віце-прем’єр не може особисто напрацювати і запропонувати на розгляд уряду проект постанови, розпорядження чи закону. Він це може доручити зробити якомусь міністерству, але потім включається механізм бюрократичної тяганини.

– Якщо вас запитати, що ви конкретно зробили на посаді, то ви скажете, що нічого не вдалося через бюрократію?

Ні, бо докладав максимум зусиль і знань, аби хоч на йоту покращити наявний стан, і моя професійна совість чиста. Нагадаю ситуацію, коли мені довелося ввійти до складу уряду. Це було 27 лютого. До цього часу команда Януковича-Азарова залишила казну розкраденою, а на сході Росія розпочала проти нас війну. Перед урядом стояло завдання втримати ситуацію під контролем. Я координував Міністерства культури, освіти, охорони здоров’я, молоді і спорту, інформаційну політику тощо. Нам довелося працювати в умовах тотального урізання майже всіх бюджетних програм і витрат.

Та, незважаючи на це, ситуацію таки вдалося втримати під контролем. І якщо сьогодні порівняти гуманітарну сферу з армією і обороноздатністю, фінансовою чи енергетичною сферою, то вона виглядає набагато привабливішою. Звичайно, це не тільки моя заслуга чи міністрів, але, перш за все, це заслуга вчителів, лікарів, бібліотекарів, тренерів, музейників, архівістів. Вони звикли так працювати, незважаючи на те, що їм постійно зменшують фінансування. Бо дітей треба вчити, а людей лікувати! Тому працівникам бюджетної сфери треба ставити пам’ятники!

– Багато побачили помилок своїх попередників?

Головна помилка – це відсутність зваженої гуманітарної політики, зокрема політики формування загальнонаціональних цінностей. Раніше така політика не велася, політичні еліти спекулювали на відмінностях між сходом і заходом України, консервували постсовєтські цінності в Криму та на Донбасі. Це й стало ґрунтом для російської агресії. Нам треба формувати нову гуманітарну політику і в її основу класти об’єднуючі суспільство цінності. Влада і є для того, щоб зшивати суспільство, незважаючи на історичні відмінності між різними краями.

Якщо підсумувати, то за час мого віце-прем’єрства були розроблені концептуальні засади в усіх основних напрямках гуманітарного розвитку. Вони повинні стати базою для реформ у майбутньому. Тому що в умовах війни проводити реформи практично неможливо. Реформи – це соціальне навантаження, реорганізація, звільнення…

– Що ви зробили для Івано-Франківська, коли були депутатом Верховної Ради від нашого округу?

Всі законопроекти, які я напрацьовував, більшою мірою йшли на реалізацію моїх функцій як першого заступника голови парламентського комітету з питань освіти і науки і на реалізацію «Програми захисту українців». Бо кожен з депутатів нашої фракції, залежно від того, до якого комітету він належав, повинен був реалізовувати частину її положень.

– За вами який розділ був закріплений?

Логічно, що освіта… Окрім того, обов’язково раз на місяць я робив прийом громадян, на який приходили в середньому 30-60 людей. 50-70 відсотків зверталися з такими потребами, як допомога на лікування, несправедливість щодо нарахування комунальних послуг, межові спори, житлові питання тощо. Були й такі, яких турбували обласні чи загальнонаціональні проблеми. А тому звертався з відповідними запитами і зверненнями. Пригадую, вдалося запобігти масовому звільненню працівників УБР, ставив вимогу про виділення коштів на ремонт доріг, обласного драмтеатру тощо. Раз на квартал звітував перед громадою, що робиться у Верховній Раді і чим у ній займаюся я. Так склалося, що якраз перед призначенням в уряд я прозвітував перед громадою за рік роботи у Верховній Раді.

– Після посади віце-прем’єра чи цікаво вам було би балотуватися на посаду міського голови Івано-Франківська?

Ще не знаю, що буду робити далі. Зараз я в роздумах… Осмислюю все те, чого набачився і навчився за 20 років… Під тиском брудних політичних технологій вже не раз хотів на все плюнути і перейти в іншу сферу. Весь час хитаюся між політикою і наукою. Якщо займаюся політикою, то не стає часу на науку. Останні чотири роки майже нічого не писав. Не залишати політику до цього часу стримувало те, що називаю законом збереження політичної енергії. Маю величезний досвід, і якщо все перекреслити та відійти вбік, то хтось інший, недосвідчений все починатиме з нуля, «ламатиме дрова» й «видумуватиме велосипед». Виглядає нераціонально…

– Зараз ви чим займаєтеся?

Вступив у докторантуру Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук України. Для себе ще раніше вирішив, що не залишатимуся в Кабміні при будь-яких політичних розкладах. І якби «Свобода» пройшла до парламенту, то вернувся б у Верховну Раду. А там, вже маючи досвід, так би раціонально розподілив свій час, аби і функції депутата виконувати, і писати наукову роботу.

Попередньо тема моєї докторської дисертації – «Націоналістична еміграція». В українській політичній еміграції, зокрема в націоналістичній, є дуже багато таких цікавих речей, про які мало хто й підозрює! Міг би писати дисертацію і з сучасної історії «Пласту» або ж на тему трансформації українського суспільства. Мене цікавить така проблематика: як нам стати нормальним, цивілізованим суспільством і як запозичити кращий світовий досвід у розбудові держави, не копіюючи його механічно, а розумно допасовуючи до наших національних умов.

– Спершу українці розчарувалися в «Нашій Україні», а потім у «Свободі». Як гадаєте, чи є схожість між цими розчаруваннями?

Ні! І перш за все тому, що «Свобода» є однією із небагатьох ідеологічних партій, а «Наша Україна» була одним із тих політичних проектів, які, часто змінюючи один одного, далі домінують у нашій політиці. До речі, ви не зауважили, що сьогодні відбувається реінкарнація «Нашої України» в іншому політичному образі?

Є дуже багато причин, чому так сталося зі «Свободою». І якщо ви говорите про розчарування, то є ще й політтехнологія під назвою «розчарування». Й мені важко сказати, що більше вплинуло на наших виборців – реальне розчарування упущеннями партійної політики чи ця технологія опонентів, якою вони їх зомбували, маючи для цього достатньо грошей і телебачення.

Хоча, звичайно, упущення були. Але жодна партія не є ідеальною, бо вона представляє частинку суспільства. І якщо саме суспільство не ідеальне, то як члени партії, набрані з нього, можуть бути ідеальними?! Всі ж ми прості смертні і можемо робити помилки. Навіть за вихованням, за життєвим досвідом і за способом висловлення думок ми в партії різні. Але нас всіх єднає ідеологічна платформа українського націоналізму. І так завжди було, навіть в часи ОУН.

І, вже добре знаючи нас десятки років, виборці піддавалися на ту тотальну критику, яка валом накривала нас. В результаті, надали превагу абсолютно невідомим політичним силам. Бо ж, згадайте, хто ще за півроку до парламентських виборів чув про назви тих партій, які в них перемогли?! Ну, що ж, купили кота у мішку, а тепер чекаймо сюрпризів, коли з того мішка почне вилазити шило…