Хтось може знайти цьому виправдання, хтось говоритиме про неминучий прогрес, про те що місто росте й розвивається, тому так і має бути. Тільки як вкласти в цю парадигму знищення івано-франківського пивзаводу (одного з найстаріших в Європі)?

У привілеї Андрія Потоцького від 7 травня 1662 про надання Станіславову Магдебурзького права є такі рядки: «На передмісті дозволяю будувати броварні, солодовні, винокурні, маєтки, на що кожному будуть виділені ділянки».

Через 105 років (1767  рік) в Станіславі було зведено пивоварний завод. Тоді були побудовані дві  будови  (варильний і солодовий цехи) для виробництва пива.

варний цех

Будівля варильного цеху була зведена в стилі бароко, цегляна, прямокутна в плані, одноповерхова, з підвалами, покрита двосхилим дахом зі склепінчатим перекриттям.

Будівля солодового цеху також в стилі бароко, цегляна, прямокутна в плані, двоповерхова, на високому цоколі, з мансардою, вкрита напіввальмовим дахом. Фасади розчленовані пілястрами і невеликими вікнами. Перекриття пласкі, на дубових опорах.

солодовий цех

В 1787 році пивоварнею володів граф Петро Потоцький, але в 1801 році пивоварня перейшла у власність Австро-Угорської держави за борги. У ті роки в місті працювало п’ять (!) пивоварень, але завод Потоцького був найбільшим. Згодом (1888 рік) пивоварня перейшла у власність братів Лінднер. ( Browar Mojżesz Lindner; Browar Braci Lindner)

В середині XIX століття на пивоварні працювало 40 осіб. Разом з пивоварнею на західній околиці міста, в селі Княгинин, завод виготовляв щорічно 12 тисяч відер пива, а також пивні дріжджі.

 В 1905 році бізнес викупив Пьотр Зедельмайер. Пивоварня стала сімейним бізнесом німця Зедельмайєра, а потім його родини аж до приходу перших совітів у 1939 році. (Browar Piotr Sedelmajer).

В 1912 році «Browar Parowy Sedelmajera Sp.z.o.o.» мав 57 робітників. До слова, вулиця, на якій була броварня називалася Зедельмайерівська.

В 1936 році капітал товариства становив 300 тисяч злотих, пивоварня виробляла близько 300 тисяч дал пива щорічно (1 дал = 10 літрів), яке продавали більше 20 гуртових складів в Станиславові та в Калуші.

А потім прийшли совіти й весь пивний бізнес родини Зедельмайерів накрився. Навряд чи совіти прикрили пивзавод, бо під час німецької окупації він продовжував успішно випускати пиво й називався Dampfbrauerei GmbH (Товариство з обмеженою відповідальністю «Dampfbrauerei»).

Другі совіти закріпилися в Станіславові на довгі 47 років й назвали броварню «Станіславський пивзавод». Втім, згодом «на прохання трудящих» в нашого міста відібрали історичне ім’я й дали псевдонім. Відповідно перейменували й підприємство – «Івано-Франківський пивзавод».

Пиву в СРСР приділяли особливу увагу, його рекламували й продавали чи не на кожному кроці. Принаймні, окрім пивних бочок (герої радянської комедії «Кавказька полонянка», якраз біля такої бочки п’ють пиво промовляючи «Жить харашо! – А харашо жить єщьо лучше!»), всюди були ларьки, та, так звані «стєкляшки». Навколо міського озера таких «стєкляшок» було (якщо не помиляюся) три. Найбільшою популярністю користувалася «Хвиля», яку просунута молодь на початку 80-х називала “New wave” (на тому місці зараз багатоповерховий будинок). В парку Шевченка таких закладів було не перелічити. Найбільшою популярністю користувався заклад «Берізка», який в народі називали «В Онуфрія» (на тому місці зараз «Мисливський бар»).

Було два пивних ларька й перед морфологічним корпусом медінституту на теперішній площі Шептицького (тоді вона носила назву якогось чергового московського ката Уріцкого, чи то Моїсея, чи то Сємьона). В 1980 році на вулиці Низовій (тоді Камо) відкрився перший в Івано-Франківську повноцінний пивний бар «Ватра». Бар на той час був настільки крутим, що про нього навіть написали у всесоюзному журналі «Общественное питание»: «Пивбар в Ивано-Франковске – это не просто бар. Это пивной ресторан» – захоплено писав московський журналіст. В ларьках пиво коштувало 22 копійки півлітра, а у «Ватрі» – 45 копійок. Тому завсідники ларьків дуже здивовано дивилися на тих, хто гордо проходив повз них прямуючи до «Ватри».

Ще можна згадати популярні у 70-х, початку 80-х, пивні заклади такі як пивний павільйон «Гратки» (назва народна), на місці нової частини стоматологічного корпусу медуніверситету навпроти кінотеатру «Люм’єр» (тоді – кінотеатр ім. І. Франка), «Оунівку» (назва теж народна) на першому поверсі будівлі (тепер вже знесеної), де за Польщі розміщувався готель «Брістоль» (вулиця Лесі Українки), пивний бар «Три пеньки» (назва також народна) в приміщенні на розі теперішньої вулиці Бачинського (колись Єнгельса) та Вічевого майдану (площа Перемоги). А також численні пельменні та їдальні, де пиво було як в пляшках, так і на розлив (як правило розведене).

Словом, пивне життя в Івано-Франківсько бурлило і підіймалося, як піна над кухлем. І всі згадані заклади постачав пивом переважно Івано-Франківський пивзавод. Лише іноді в «Ватру» завозили чеський лагер, а в магазини калуське пиво. То ж не дивно, що в 1983 році Івано-Франківським пивзаводом було зварено 909 тисяч дал пива (9 мільйонів 90 тисяч літрів). Цифра, насправді вражаюча, чи не так?

Все пішло шкереберть починаючи з антиалкогольної кампанії  Міхаіла Горбачова 1985 року. У 1985 році було прийнято постанову ЦК КПРС і радянського уряду «Про посилення боротьби з пияцтвом і про наведення порядку в торгівлі міцними спиртними напоями». 7 травня 1985 року були прийняті Постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подолання пияцтва і алкоголізму» і Постанова Ради Міністрів СРСР № 410 «Про заходи щодо подолання пияцтва і алкоголізму, викорінення самогоноваріння». 16 травня 1985 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом, викоренення самогоноваріння», який підкріплював цю боротьбу адміністративними і кримінальними покараннями.

Затіяна Горбачовим антиалкогольна кампанія досягла зовсім не тих результатів, на які сподівався її організатор. В першу чергу – бюджет недоотримав в 1986 році 22 мільярди рублів, а у 1987-му – 25 мільярдів. За два роки були знищені унікальні колекційні сорти винограду. Виноградники вирубували в Росії, Україні, Молдавії. За деякими даними, було знищено 30% виноградників. Така «дика» кампанія не могла не відбитися і на виробництві пива. Починаючи з 1986 року пиво в Івано-Франківську стає дефіцитом. Пивзавод, який під тиском антиалкогольної кампанії змушений був зменшувати виробництво, ледве дихає, якість пива, яке випускається, стає дуже низькою. «Стєкляшки» та ларьки майже всі закриті й знесені. В пивбарі «Ватра» на вході довжилезні черги. Втім, навіть якщо потрапити в пивбар, гарантії, що вип’єш пива немає жодної – пиво може скінчитися будьякої миті.

Звичайно, все це вкрай негативно відбилося на франківському пивзаводі. Не врятував його й розпад СРСР.  ВАТ “Івано-Франківський пивзавод” ще кілька років рипалося, намагалося випускати нові сорти пива, але хтось таки вирішив зумисне збанрутувати підприємство, щоб хапнути і будівлі, і територію.

Тут саме час нагадати, що мова не лише про пиво, але й про архітектурно-історичну пам’ятку. Будівлі франківської броварні являли рідкісний зразок промислової архітектури України другої половини XVIII століття, який, до того ж, використовувався за первісним призначенням. Комплекс будівель пивзаводу було занесено до Державного реєстру пам’яток архітектури національного значення у 1979 році. Але..

Варити пиво на  Івано-Франківському пивзаводі перестали на початку 2000-х, а остаточно виробництво зупинилося в 2002 році (хоча у Вікіпедії зазначений рік банкрутства – 1997). З ініціативи тодішньої міської влади (міським головою був Зіновій Шкутяк) пам’ятку було виставлено на приватизаційний аукціон, де її придбав підприємець Павло Стефурак, який працював у сфері інтересів будівельної компанії «Гаразд Україна». Фірма «Гаразд Україна» викупила територію й взяла на себе зобов’язання до 2009 року відновити пам’ятку архітектури, побудувати кафе, музей пивоваріння та міні-пивзавод. На практиці відбулося щось зовсім інакше. Пам’ятку архітектури – варильний цех просто знесли, а на тому місці збудували модернізовану копію, в якій зараз функціонує фаст-фуд Royal Burger.

Будівля ж солодового цеху поволі руйнується.

У 2012 році ТзОВ «Будівельна компанія «Галицька» стало правонаступником ТОВ «Гаразд України». Через п’ять років (27 листопада 2015 року) департамент містобудування та архітектури надав Будівельній компанії «Галицька» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на вулиці Новгородській на реставрацію та пристосування солодового цеху пивзаводу під заклад виготовлення та споживання пива «Станіславська броварня».

Але до сьогоднішнього дня жодних реставраційно-будівельних робіт для порятунку будівлі солодового цеху не проводиться. А про відкриття якоїсь «Станіславської броварні» навіть смішно говорити. Якщо врахувати той факт, що задня стіна будівлі обвалилася ще в ніч на 28 березня 2011 року й з того часу будівля лише продовжує руйнуватися, то можна зробити один єдиний вірний висновок – власники просто чекають, коли пам’ятка завалиться остаточно, щоб на тому місці можна було спорудити що душа забажає.

Отак і виходить, що місто втратило не лише один з найстаріших пивзаводів в Україні, але й пам’ятку архітектури. Зате тепер на місці пивзаводу маємо фаст-фуд, торговий центр і речовий ринок. Коли через дорогу зруйнується солодовий цех, то отримаємо ще щось подібне. Можливо ще один фаст-фуд, а можливо ще один торговий центр. Або багатоповерховий житловий будинок.

Як розповів начальник міського відділу охорони культурної спадщини Володимир Ідак, власники ТзОВ «Будівельна компанія «Галицька» повідомили, що наприкінці березня вони подали експертам Міністерства культури України документацію на реставрацію та пристосування території й будівлі під громадський заклад харчування. Термін розгляду такої документації складає 90 днів.

Втім, не чекаючи висновків експертів, власники вже зараз встановили будівельний кран і нишком зачищають територію, знищуючи історичний шар міста. Наприклад вже знищені залишки середньовічних казематів.