На початку минулого століття у Станиславові мешкали Ігнацій та Давид Ґартенберґи, котрі були дуже успішними місцевими (як би тепер сказали) бізнесменами. Вони торгували, будували, володіли великою кількістю дохідних будинків (так, так, тоді в Станиславові будували будинки, щоб здавати помешкання в найм, а не лише продавати квартири, як зараз). Окрім цілого кварталу таких дохідних будинків між вулицями Галицькою,  Костюшка (тепер Сотника Мартинця) та площею Франца-Йосифа (тепер Вічевий майдан) братам належав ще чималий кавалок землі посеред кварталу.

Не відомо, чи довго брати вирішували, як використати вільну площу, але в 1903 році в магістраті Станиславова оголосили про намір Ігнація Ґартенберґа збудувати у місті щось на зразок відомого на той час львівського пасажу Гаусмана. Проект замовили відомому архітектору Генріху Густаву Кошицю, провідному спеціалісту віденської фірми «Фельнер і Гельмер», яка прославилась проектами театрів у Відні, Одесі, Чернівцях, тощо.

Ця грандіозна будова привернула до себе чималу увагу мешканців міста. Місцеві газети детально інформували громаду про перебіг будівництва і в подробицях описували зовнішній вигляд майбутньої будови. Писали, що пасаж матиме вигляд зали завдовжки 53 метри і завширшки 8 метрів, під скляним дахом, щоб забезпечити приміщенню достатньо денного світла. З одного боку (східна частина) будова матиме форму восьмигранника увінчаного куполом висотою 13,5 метри, до приміщення вестимуть п’ять входів з різних боків.

Виконавцем робіт був інженер Антоній Флейшль зі Львова, а нагляд здійснювали станіславівські будівничі К. Боублік та Я. Кудельський.

Роботи розпочали на початку червня 1904 року, а вже в листопаді того ж року будівлю здали замовнику (швидко, чи не так?). Для архітектора Флейшля це виявився останній проект, до втілення якого він навіть не дожив, бо помер ще до початку будівництва в селі Пасіці під Бродами.

Як би там не було, але пасаж здали в експлуатацію. В ньому розмістились десятки крамниць, культурно-побутових закладів, на другому поверсі (у восьмигранній частині) відкрилася кав’ярня «Едісон», яка дуже швидко набула в Станиславові популярності. В кав’ярні була обладнана галерея для оркестру, буфетна зала, зала для гри у карти, читальня.

Сам пасаж був обладнаний персональним водогоном, кількома пожежними гідрантами, фонтаном (котрий, щоправда, вдалося запустити аж через рік, після офіційного відкриття), системою вентиляції та газовим освітленням. Стіни прикрашали картини з алегоричними зображеннями різних галузей людської діяльності – від промисловості до рільництва, а на одній з картин художник зобразив братів Ґартенберґів та архітекторів Флейшля, Боублика і Кудельського, які схилилися над кресленням будівлі. В спеціальних нішах розміщувалися скульптури.

У 1907 році в пасажі спалахнула невеличка пожежа, яка призвела до того, що власники, відновлюючи будівлю, заодно змінили фасади будинків на площі Франца Йосипа, які оточували пасаж.

Відомо, що під час Першої світової війни Станиславів дуже постраждав від обстрілів та зазнав значних руйнувань. Не оминуло руйнування, як сам пасаж, так і оточуючі будинки. Деморалізовані неминучою поразкою, російські солдати влаштували в місті погроми з підпалами. Були повністю знищені будинки навколо пасажу Гартенберґів, і сам пасаж суттєво постраждав. Сильно обгоріла кав’ярня “Едісон”.

Брати Ґартенберґи вже не мали наміру бавитися в пасаж та планували на цьому місці збудувати сім нових дохідних кам’яниць. Втім, економічна криза, що накрила тільки но посталу Польщу перешкодила планам підприємців. І чи то Ґартенберґи так зубожіли, що не могли потягнути будівництво, чи то не бачили жодних перспектив в новій державі, та, як би там не було, вони вмудрилися продати  руїни магістрату, хоча, зрозуміло, що мова йшла лише про продаж землі. Протягом 1926-1927 років коштом міської влади пасаж реконструювали. Оскільки будинків, які раніше його оточували, більше не було, то в стінах прорубали великі вітринні вікна, а навколо самої будівлі облаштували вільний простір.

До приходу совітів будівля використовувалася за призначенням – торгові ряди, кав’ярня.

У післявоєнні роки в стінах пасажу розмістилась торгівельна база. В 1950-х роках, як свідчать документи, тут розміщувався «критий ринок».

У жовтні 1959 року, після реконструкції, в пасажі відкрився Станіславський універсальний магазин (СТУМ), згодом (після перейменування міста) – ЦУМ (центральний універсальний магазин), або, як його називали люди – універмаг.

В 1972-му році в Івано-Франківську в новому приміщенні на розі вулиць Галицька -Дністровська (тоді Будьонного) відкрили універмаг «Прикарпаття», куди, власне, й перебрався ЦУМ, а в звільненому приміщенні відкрили магазин  «Дитячий світ». Чи не головною родзинкою магазину була споруджена в одній з вітрин іграшкова залізниця, з ландшафтом, з деревами, з тваринами та фігурками людей на станції.  Залізницею рухалися в різних напрямках два іграшкових потяги. Вони пірнали в тунелі, перетинали річку через місток – і так по колу. Для франківської малечі це була не аби яка атракція.

«Дитячий світ» проіснував в будівлі до 1990 року, коли  приміщення передали на баланс обласного управління архітектури та містобудування. Це дало змогу провести в пасажі друге міжнародне бієнале «Імпреза» (жовтень-грудень 1991 року). З усіх «Імпрез» (1989 -1997 роки), які проводилися в Івано-Франківську, це була єдина, коли всі експонати були виставлені для показу під одним дахом. Тоді було представлено 2380 робіт 600 учасників з 48 країн.

Пасаж, за свідченням учасників, організаторів, міжнародного журі, глядачів був найоптимапьнішим для такого рангу виставок, об’ємом. Тоді ж планувалося, в перервах між бієнале, використовувати  пасаж як музей сучасного мистецтва, основу експозиції якого мали скласти роботи подаровані художниками-учасниками бієнале з різних країн, а також, як виставкові площі, для проведення різноманітних мистецьких акцій. Власне, песний час пасаж і використовувався як мистецький простір. Наявність такого приміщення й була одним з рушіїв розгортання мистецького руху в Івано-Франківську, що, зрештою й породило таке знакове явище, як «Станіславський феномен».

Втім, приміщення вимагало чималих капіталовкладень. Внаслідок пошкодження каналізації та дренажної системи, був підмитий фундамент зі сторони вулиці Сотника Мартинця, внаслідок чого будівля почала просідати. Скляний дах протікав і чим далі, тим сильніше. Калюжі на підлозі звичайно надавали художникам додаткових можливостей для перформансів та інсталяцій, але втішали мало, бо було зрозуміло, що так далі продовжуватися не може.

Втім, митці все ще покладали надію на зміни, в приміщенні відкрилася одна мистецька крамниця, практично була готова до відкриття друга, але переміг базар. Частини приміщення почали віддаватили під торгові заклади далекі від мистецтва. При цьому виставкові площі постійно звужувалися, а торгівельні, відповідно, зростали. Чергова «Імпреза», яка проходила в Івано-Франківську в 1993 році, знову мусила тулитися по різних приміщеннях.

В 1995 році власником споруди стала торгово-промислова палата, яка здала всю площу в оренду чисельним крамницям і почала регулярно влаштовувати там виставки-ярмарки.

В руках торгово-промислової палати пасаж перебував до 2000-го року, доки не перейшов у власність ТОВ «Мальва». Був проведений капітальний ремонт, укріплено фундамент, важке армоване скло на даху замінили легким полікарбонатним покриттям синього кольору, що створювало в самому пасажі нестерпно різке для ока освітлення. Саму будівлю всередині розділили металопластиковими конструкціями на торгові бокси. Від 2002 року тут функціонував приватний торговий центр «Мальва» – такий собі прилизаний варіант базару.

В 2010 році почалася чергова реконструкція. Цього разу покриття було замінено на герметичні склопакети зі збереженням автентичної фермової конструкції. Втім, над приміщенням простору колишньої кав’ярні «Едісон» конструкцію не зберегли, а розділили перекриттям на два поверхи. Торгові бокси знесли.

Фасад будівлі прикрасили написом «Pasage Gartenberg», скопіювавши німецький напис зі старої поштівки 1906 року, тим самим повторивши помилку 100-літньої давнини, яка вкралася в напис на поштівці. Бо у слові «pasage» бракує ще однієї літери «s». До того ж, як зазначив свого часу германіст і перекладач Юрко Прохасько, назву «Пасаж Ґартенберґів» німецькою слід передавати як «Gartenberg Passage».  Але, як би там не було, назву з помилкою було вирішено зберегти, як оригінальний бренд, хоча питання, чому не використали українську назву, все ж залишається.

Не зважаючи на те, що реконструкція 2010 року проходила під гаслом, що в приміщенні (окрім закладів харчування) буде створено сучасний мистецький простір, маємо в наявності лише ресторан, бар, піцерію, 5D кінозал, кав’ярню, нічний клуб, в якому періодично виступають різноманітні музичні колективи. Для мистецького простору цього явно замало, але є те що є.

Втім, не все так погано. Місто так і не отримало музею сучасного мистецтва, втратило бієнале, але, принаймні, зберегло історичну будівлю. Нехай навіть з помилкою у написі на фасаді.