1
У місті цей день відзначали вперше. В небо запускали кульки, підсвітили фіолетовим кольором ратушу, спільно молилися за життя діток, у філармонії провели благодійний концерт, пишуть Версії з посиланням на Репортер.

На одному з заходів знайомимося з мамою недоношеної двійні Лесею Басковою. Вона розповіла про медичні та соціальні проблеми, які їй довелося долати з дітьми, та який життєвий урок вона звідти винесла.

Зі мною цього не трапиться

У жовтні Даринці та Вікусі виповнився рік. Про те, що вони народилися передчасно, не скажеш. Хіба трохи дрібніші за ровесників. Леся розповідає, що цей рік був складним —дівчата проходили реабілітацію, долали діагноз передчасно народжених. Та сьогодні Даринка вже здорова, а у Вікусі ще два тижні боротьби з гіпертонусом (перенапруження м’язів).

«Половина двійнь народжуються недоношеними і потрапити в ту половину, як виявилося, не так складно, – каже Леся. – Хоч я була впевнена, що зі мною такого не трапиться. Під час вагітності намагаєшся не думати про негатив. Тим більше не припускаєш, що доведеться народити передчасно. А коли це все ж трапляється, стає дуже страшно».

Історія цих дівчат розпочалася рік тому, коли Леся Баскова на сьомому місяці вагітності із застудою потрапила у відділення патології. Оскільки термін був ранній, Леся народжувала в обласному пологовому (ОПЦ) з черговою бригадою. Народилися дівчата самі – ростом 33 і 34 см і вагою 1200 і 1400 грамів, але їх одразу забрали в реанімацію – діти не дихали. Даринка почала дихати на другий день, а Вікуся була на апараті штучного дихання чотири дні.

«Я народила вночі, – згадує Леся. – Дів­чат забрали в реанімацію, мене відвезли у звичайну палату, де лежать породіллі з дітьми. Ніхто не прийшов і не сказав, чи мої діти живі. Я до восьмої ранку плакала. А потім сама пішла на той поверх дивитись, як там мої діти, при тому пересуватися було складно».

Жінка говорить, що тоді вона могла приходити до дітей лише на 15 хвилин кожні три години, щоб їх погодувати. Весь інший час тримала телефон при собі, очікуючи на дзвінок з реанімації. Хоча, насправді, того дзвінка боялася, бо могло статися всяке…

«Це психологічно дуже важко, – каже Леся. – У палаті – жінки, які годують своїх дітей грудьми. Біля кожної в ліжечку дитинка. А коло мене – навіть немає ліжечка. І кожному пояснюй, чому. А тобі взагалі не до того. В тебе діти не дихають, ти не знаєш нічого про їхнє майбутнє. Потім вони виписуються щасливі, замотують дітей в банти, а ти далі сидиш… А раз на три години загортаєшся в теплий халат, йдеш зі зцідженим молочком під зачинені двері реанімації. Це ж мої діти, чому я не можу бачити їх цілодобово?!».

Два найважчі місяці

Леся з дівчатами була в ОПЦ сім днів. Потім ще два місяці провела в обласній дитячій лікарні на Коновальця. Каже, у лікарнях було найважче, бо коли за дітей дбає персонал, то про маму там забувають.

2

Мама дівчат Леся Баскова

«Кажуть: «лікарня, дружня до дитини». До мами вона зовсім не дружня, – нарікає жінка. – Тоді ще й умови перебування в ОПЦ були жахливі: туалети без дверцят, душові не працювали, з вікон дуло. Це вже зараз зробили ремонт. Жити там сім днів було нестерпно. Не знаєш, куди й до кого звернутися. Хоч один раз прийшов би лікар, щось пояснив. І коли врешті кажуть «збирайтеся на Коновальця», ти майже на сьомому небі».

Але там, за її словами, умов для мами ще менше. Та найважчим було те, що медики сипали страшними термінами і нічого не пояснювали. Залишалося тільки плакати.

«Тобі кажуть, що в дитини крововиливи, незакритий серцевий клапан, – розповідає Леся. – І залишаєшся з цим сам на сам. Уже коли потім взнаєш, що таке – у всіх недоношених, стає трохи легше. Добре, що знайомий педіатр три години телефоном пояснював, що все не так погано і якщо ми вже на Коновальця, то дітям краще, вони вже не помруть.

Ми жартували, що за синяками мами видно, скільки вона тут лежить. Спочатку вони – зі опухлими лицями, сплаканими очима. Далі це переходить в легкий синячок, потім – сильніший, а коли вже синяки на півобличчя – значить, скоро виписуєшся».

У лікарні Леся вже була в палаті разом зі своїми дівчатами, постійно наглядала за ними, дивилася, чи дихають. Через те навіть вибігти до чоловіка на кілька хвилин було проблемою – у відділення родичів не пускають.

Були й такі мами, які лишали недоношену дитинку і втікали, бо не мали грошей, їм не було кому привезти їсти, чи просто не вірили, що дитина одужає. Для таких дітей там окрема палата – «безмамна».

Хто, як не ми?

«Хочеться забути той кошмар, який був в реанімації ОПЦ і вже й не згадувати, – каже Леся. – А ті два місяці в дитячій обласній далі крають серце і хочеться, щоб для мам умови були кращі, психологічний стан – нормальний».

Нині у Франківську Леся Баскова разом з обласним неонатологом Людмилою Тачинською прагнуть створити Асоціацію передчасно народжених дітей, щоб допомагати батькам долати як медичні, так і соціальні проблеми.

«В такій ситуації багато чого переосмислюєш, картаєш себе, намагаєшся робити висновки, – пояснює Леся. – І я думаю, що все сталося недаремно. Треба щось змінювати. То чому б і не ми, чому не зараз? Дуже хочу, щоб покращилося ставлення до мам. Якщо мами будуть щасливіші, то й дітки одужуватимуть швидше.

Ми зберемо наші плани, об’єднаємо зусилля лікарів і батьків, щоб спільно щось робити. Може, знайдеться і психолог, до якого можна було б подзвонити. Мамі мало треба для щастя – щоб її поважали, підтримали і, думаю, мінімальні речі поч­немо робити вже сьогодні. Побачимо, які будуть результати».

Леся зізнається, що за характером вона зовсім не активістка, а програміст. І професію таку обрала, бо вона найменше стосується спілкування з людьми. Та все ж вирішила, що таке випробування в її житті недаремне. І досягнувши зі своїми дів­чатками такого результату, хоче й іншим показати, що «недоношеність» – не вирок.

«Мамам соромно зізнатися, що передчасно народили, – пояснює Леся. – Вони відчувають провину, бо не дали діткам більше. А хочеться, щоб мами були впевненіші в собі, щоб не кидали дитину через те, що вона, мовляв, невиліковна. Цих дітей можна лікувати. Звичайним батькам важко зі здоровою дитинкою перші три місяці, а з недоношеними буде важко трохи довше, але це можливо подолати».

У нас не заведено говорити про хворих дітей, викидні, інвалідів та інші життєві труднощі. Живемо так, наче цього й немає зовсім. Особливо тут на Галичині важливо створити ілюзію ідеального добробуту. І хочеться, щоб історія Лесі, яка вирішила розповісти про свій досвід, підтримає тих, хто залишився сам на сам з проблемою, допоможе знайти сили йти далі.