Театр, музика, кіно, танець і візуальне мистецтво тісно переплелися у майже сотні подій на різних локаціях міста. Музику слухали на вокзалі і в музеї, вистави показували просто неба, а в театрі спали й читали вірші. Про це пишуть Версії з посиланням на Репортер.

На березі Карпатського моря

Ідея Porto Franko з’явилася ще 2010-го у франківського композитора Романа Григоріва та його столичного колеги Іллі Разумейка. Тоді вони вперше провели фестиваль за участі майже сотні митців із чотирьох країн. За основу взяли есей Тараса Прохаська про місто на березі колишнього Карпатського моря – порт Франківськ.

У 2016-му фест повернувся з новою силою, об’єднавшись зі столичним Гогольfest’ом. Ефект – як для міста, так і для його мешканців – був колосальним. Такого розмаху тут ще не бачили, а потрапити на мультикультурну тусовку до Франківська їхали не лише з України, а й з-за кордону.

Цього ж року фестиваль вирушив у самостійне плавання під звичною назвою Porto Franko і гаслом «Відкритий порт Франківськ». За штурвалом мистецького корабля – генеральний директор Ростислав Держипільський, виконавчий директор Володимир Гайдар і президент фестивалю Роман Григорів.

Складно уявити, як трьом творчим особистостям без конфліктів вдалося поділити капітанський місток, але штормило не сильно, значить – домовилися. Загалом до творення фестивалю долучилася команда із 30 організаторів і ціла бухта волонтерів.

Тему з портом використали максимально. Особливо під час відкриття, 14 червня. Будівлю театру перетворили на пароплав. Антуражу додавали рятувальні круги та шлюпки на даху театру, проекція морських хвиль на фасаді, шум моря і гудки пароплаву, які лунали під час феєричного театралізованого шоу «Відкритий порт to be».

На якусь мить і справді могло видатися, що ми у порту. Під музичний супровід формації «Nova opera» свої тексти читали Тарас Прохасько, Юрій Андрухович та Ірма Вітовська, виступили актори театру з фрагментами опери жахів «Гамлет».

Ще однією прив’язкою до морської тематики став жовтий вантажний контейнер, який перед фестивалем невідомі мовчазні жовті чоловічки краном завезли на стометрівку і залишили там без жодних пояснень. Це викликало масу обговорень – від подиву до обурення. Мовляв, куди дивляться комунальники, що за провокації і взагалі – може там вибухівка?

Усе виявилося простіше – у жовтому контейнері кожен охочий міг на мить перенестися до моря. А все завдяки піску і відео з одеського берега всередині контейнера. Впускали туди по одному. Черги були ще ті.

Палац вражав і розважав
Продовжилася тема моря і на території палацу Потоцьких. Там перед сценою насипали справжній піщаний пляж. Для цього завезли понад 30 тонн піску. А при вході встановили штурвал на носі корабля, який манив усіх до фото.

Хірургічний корпус палацу після тривалого забуття відродили в якості художньої галереї. Його стіни створювали атмосферу затонулого корабля – фарба на стінах полущилася і відшарувалася. Виглядало це доволі апокаліптично.

На двох поверхах корпусу в кожній з його кімнат розмістили картини, фотографії, інсталяції 50 художників України, Німеччини, Голландії, Японії, Білорусі, Німеччини, Румунії.

Сучасне мистецтво у всій своїй незрозумілості вабило і дивувало гостей. У кожній з кімнат товпилися люди – розглядали, знімали, влаштовували фотосесії. Кому пощастило більше, той міг зустріти біля інсталяцій авторів, які охоче пояснювали, що саме вони хотіли сказати. Були й такі, що тихо обурювалися – мовляв, хтозна що тут наробили, але вголос ніхто не протестував. Когось лякали облуп­лені стіни і затхлий запах лікарні.

Територія палацу була повноцінною локацією «Port Палац», яка цілком могла зійти за окремий фест. Окрім галереї та пляжу, тут показували вистави, грали джаз, класику і рок, читали Андруховича і Джима Моррісона, працював ярмарок, продавали вуличну їжу та алкоголь, діяла дитяча локація з купою розваг. А ще з ночі до ранку грали діджеї.

Вхід на територію палацу кош­тував 25 грн на день. Але в неділю, 18 червня, після 18:00 вартість вхідного квитка чомусь зросла до 50. За інформацією організаторів фесту, цими днями палац відвідали понад 5000 людей.

Встигнути все

На інших локаціях, яких було немало, теж діяли окремі квитки вартістю від 100 грн. Це викликало певну незручність, бо треба було наперед запланувати на що й коли хочеш потрапити. Абонементу, на жаль, не було.

Квитки до театру розлетілися, як гарячі пиріжки, за перший тиждень продажів. Це й не дивно. Адже у Франківську у театральній програмі були суцільні прем’єри від запрошених театрів із Києва, литовського Вільнюса та польського Ґардженіце.

Не обійшлось і без конфліктів. Охочих потрапити на вистави було значно більше, ніж місць. Ще й починали з традиційним запізненням. Особливо це було відчутно на малій сцені під час вистави столичного театру «Дванадцята ніч», де від кількості глядачів навіть дихати було важко.

Режисер Дмитро Богомазов перед виставою особисто попросив вибачення у глядачів: «Нам теж незручно, але мусимо працювати, бо це фестивальний формат. Дихайте не на повні легені і ми спробуємо дихати повільніше».

За ніч поезії в холі театру люди були готові платити гроші, навіть щоб посидіти чи постояти, бо лягти можна було лише на 100 матраців від «Укрзалізниці». Минулого року після такої ночі в театрі народилася сон-опера за Прохаськом «Непрості».

У кінотеатрі «Люм’єр» двічі на день показували фестивальне музичне кіно. Режисерка з Франківська, засновниця фестивалю кіно й урбаністики «86» Надія Парфан привезла стрічки про Іґґі Попа, Джамалу, Gogol Bordello та музичне середовище Західного Берліна 1980-х.

У Художньому музеї звучали три унікальні музичні скульптури голландського музиканта Ганса ван Коолвіжка – єдиний у світі бамбуковий орган «Bambuso sonoro», мобільна звукова машина «Glissando» і дзвони «The Bells». А ще – мусульманські пісні, буддійські мотиви на китайських музичних інструментах, ортодоксальний хор.

Щовечора на головній сцені перед драмтеатром безкоштовно грали Familia Perkalaba, Kozak System, Брати Гадюкіни, Tik Tu, Бумбокс, Boom Pam з Ізраїлю, румунці Subkarpati та інші. Вони збирали цілу площу людей, для яких перекривали частину вулиці Незалежності – від Бандери до Мельника. І на це теж знайшлися невдоволені.

На сайті електронних петицій Франківська навіть з’явилася пропозиція перенести пізні концерти на Чукалівку. Але поки що підтримали її лише дев’ятеро франківців.

У відкритій минулоріч локації – холі залізничного вокзалу Антон Боришевський зіграв на роялі «Сонати та інтерлюдії» американського композитора Джона Кейджа. А екстравагантний іранський контрабасист Алірез Тоґіяні грав на стометрівці, площі Шептицького і драмтеатрі.

Були б гроші

Поголос про те, що це був останній Porto Franko, організатори спростовують. Кажуть, усе залежить від спонсорів, адже бюд­жет – немаленький. Цьогоріч на все пішло близько 4 млн грн, минулого – вклались у 3,5 млн. І якщо того разу область підтримала фестиваль грошима, то нині все оплатили спонсори, благодійні фонди двох нардепів – «Новий Івано-Франківськ» Олександра Шевченка та «Україна Інкогніта» Анатолія Матвієнка.

Porto Franko 2017 закінчився, але порт нікуди не дівся. Роман Григорів наголошує – відтепер «порт Франківськ» має стати нашим місцевим брендом, впізнаваним не лише в Україні, а й у світі, а кожен франківець має його плекати і берегти.

Тим часом територію палацу Потоцьких вже прибрали від наслідків фестивалю. Браму знов закрили на замок. Та організатори фесту все ж сподіваються продовжити життя території палацу. Днями обіцяють вирішити, яким чином пускатимуть туди людей. Зокрема Володимир Гайдар говорить про те, щоб відкривати палац для міського дозвілля щовихідних. Лиш потрібно визначити відповідального наглядача. Тоді, може, вдасться ще на місяць залишити експозицію в хірургічному корпусі.

Лише шкода, що якось у цьому захопленому галасі загубились голоси, що говорили про реставрацію…

Читайте також:

Чи є життя після фестивалю: яка доля чекає на палац Потоцьких після грандіозного Porto Franko?