“Найбільше боюся зради”, – легендарна волонтерка Степанівна з Прикарпаття (ФОТО)

На одязі багато нагрудних знаків, волосся – акуратно причесане, в очах запал, мова чітка та невимушена. Одразу видно – з характером.

“Оце жінка!” – подумала я.

Після поспілкуватися вживу так і не вдалося. Розмовляли телефоном після 10 години вечора. Для Євдокії Попович-Веприк це ще не пізній час.

Голос приємний, бадьорий. Починає розповідь із далекого 2014, пишуть Версії з посиланням на Галку.

ЦЕ ПОКЛИКАННЯ

23 лютого 2014 року лікарка з Надвірної Євдокія Попович-Веприк вперше поїхала у Піски. І вже впродовж трьох років жінка більшість часу проводить на передовій. Як лікарка-доброволиця, волонтерка.

На Схід запропонував поїхати знайомий травматолог Леонід Білоус. Відправилися двоє, організували медпункти.

Проте Білоус невдовзі повернувся додому, а Євдокія Попович-Веприк так і залишилася. Зрозуміла, що це її покликання, що вона потрібна на передовій.

Зараз жінці 58. У неї троє власних дітей, троє прийомних, багато онуків. Але на запитання, чому не няньчиться з малечею, а допомагає на Сході, відповідає: “Ще зашвидко”. І додає – дітей не повинні виховувати дідусь із бабусею.

“Моє життєве кредо: чим краще батьки виховують дітей, тим краще покоління виростає. А мені зараз своїх дітей, онуків треба захищати “, – каже доброволиця.

МАМА ПІСКІВ

Бійці називають пані Євдокію просто Степанівною або мамою. ЗМІ охрестили “мамою Пісків”.

Воїнів жінка тримає у руках. Один матюк біля Степанівної – штраф 50 гривень, пити заборонено. Коли бійці приходять у медпункт, знають, що взуття має бути чистим. Якщо ні – знімають свої берци і перевзуваються у капці, яких понавозили волонтери.

Натомість у медпункті завжди чисто, а пані Євдокія запросить до столу.

“Коли порядок, а ще й пахне борщем… Бійці приходять і кажуть: “Степановна, у Вас действительно домом пахнет”, – зізнається жінка.

Не тільки із фізичними ранами приходять бійці у медпункт до Степанівної, а й із душевними. Заспокоювати доводилося й під обстрілами.

Часом жінка теж упадала в депресію. Думала кинути все і піти світ за очі. Але вставала, підводила очі, аби вони гарно виглядали, сідала у свій джип та їхала – з однієї крайньої позиції до іншої.

В її обов’язки входить не тільки вивіз поранених, треба поїхати на “Нову пошту”, на якусь із позицій відвезти медикаменти. Майже кожен день за кермом.

Приїжджає: “Ну, привіт, пацани. Як у вас тут справи?”. І все, почалося. Є Степанівна, уже можна попити чай і заварну каву – іншої жінка не п’є.

“У самої з’являється настрій, у хлопців. Я їм вдячна за те, що коли приїжджаю, вони мене сприймають дійсно як маму, а не як жінку”, – каже лікарка.

эвдокыя

Одному бійцю жінка не встигла допомогти. Хлопець стояв під її воротами, але не зайшов… Підірвався на гранаті через зраду дружини.

“Бачите, у мене зараз все є, а я хочу плакати, – голос почав тремтіти. – Тому що дійсно було багато випадків, коли приходив боєць за допомогою. Від уламків, кульових ран, душевних рятувала, а потім якось не вийшло. І це болить”.

ПІСНІ ПІД ЧАС БОЮ

Найважче у Пісках було у 2014-2015 роках. Поспати три години мали за щастя. Ті роки Степанівна проходила у броніку, в касці і в берцах.

Пригадує, як заходить у підвал, сідає на диванчик, знімає каску. Іра – “артистка”, яка допомагала у медпункті – суне стільчик під ноги: “Ніженьки свої покладіть, най відпочинуть”. І так хвилин 10-15.

Потім знову: “Степановна!”. Треба бігти.

євдокія1

Від січня до квітня 2015 року стало настільки важко, що інколи думали, чи доживуть, чи ні.

Одного разу Степанівна приїхала о першій ночі з госпіталя. Іра уже чекала на подвір’ї. Бомбило, не було світла. Лишень спустилися в підвал, почали “так бомбити, що “капець”. Стелі сипалися.

“Господи, тільки б не було прямого попадання, бо нас тут присипле”, – думала Степанівна.

Трохи посидівши жінки вирішили, що час на перекур. Вийшли, сіли на сходи і почали співати. Співали до години четвертої – доки не перестали бомбити.

“Це дійсно був такий важкий період, що вже інколи то співаєш, то цукерки жуєш, то бігаєш в туалет. Коли уже не знаєш, що робити, і просиш Бога, аби не було поранених. Така то війна”, – ділиться Степанівна.

Але поранені були. Жінці доводилося рятувати одразу трьох, п’ятьох, шістьох бійців. Одним із перших було завдання допомогти одразу сімом. Врятувала.

Пізніше бійці самі уже знали, що робити до того часу, поки не приїхала Степанівна чи хтось інший.

Жінка тоді сильно схудла. Приїхала з Пісків, заходить до мами. Та дивиться: “Боже, дитино, як ти ся подала!”. Це ж на Заході так говорять.

За три тижні вдома Степанівна трохи відклигала і знову поїхала.

ЗА СТЕПАНІВНУ – У БІЙ 

За свою роботу доброволиця має найвищі нагороди: Народний Герой України, медаль “За врятоване життя”. Але найдорожчою для жінки є номерна відзнака 93-ьої бригади. Їх багато чого пов’язує.

Коли у колишній базі “Дніпра-1″ з’явилося невідоме світло, Степанівна повідомила по рації: “Хлопці, мені потрібна сюди підмога”. Прийшли три озброєні команди з собакою. Бійці готові були битися за неї одну.

євдокія3

Іншого разу жінка почула по рації від “сепарів”: “Тебя, мама, найдём. Мы знаем, где ты есть”. І вони тоді “крили”. Заспокоїлися, коли загорілися три будинки. Мабуть, подумали, що палає медпункт. Півночі стріляв шифер. Складалося враження, ніби склад петард зірвався.

Рідна 93-я була поряд.

Пізніше воїни приходили кожну ніч на подвір’я до Степанівної і дивилися, чи все спокійно.

Зізналися атовці, що оберігали сон жінки, коли бригаду почали виводити з Пісків. Дав наказ дивитися, чи нема десь ДРГ ротний “Оса”. Пізніше боєць загинув.

“Я знала, що за цією бригадою, як за кам’яною стіною. Там, де вони, ніхто не пройде. Шкода, що стільки хороших хлопців померло. У Пісках мало загинуло, але у Кримському дуже багато. “Гарік”, “Армен”, “Оса”, “Пріма”, “Кок”. Ну, коротше, там загинули такі хлопці! Мисла… Мисла – це взагалі”, – жінка заплакала.

НА СХОДІ РЯТУЮТЬ 100 ГРАМІВ І БОГ

Працювала Степанівна багато і з “добробатами”.  “Дніпро-1″ – хоч і міліцейський підрозділ, але мав у складі дуже хороших й відважних хлопців, каже жінка. Була “Карпатська Січ”, ОУН, “Правий сектор”.

Так, у кожній бригаді є свій “аватар” – неможливо без цього. Але там, де працюють командири, пиятики нема – є обов’язки. Так, бойові 100 грамів мають бути, але не 10 разів по сто грамів.

А ще допомагає Бог. Під час АТО наверталися до віри у Святу Трійцю атеїсти та навіть “козаки”, які вірили у Бога сонця, Бога вітру.

У Пісках, коли по позиціях сильно “били”, був отець Генадій з Харкова. Як ставало дуже важко, він сидів із хлопцями в окопах і казав молитися. І от ці, що не вірили, характерники, молилися разом із ним. І ні одна міна не влучила, ні один уламок не залетів до них.

Отець Тарас із Рівного був для воїнів другом. Рубав дрова з хлопцями, копав окопи. Все, що треба, робив, тільки зброю у руки не брав. Кожного ранку отець у капличці правив службу. Нікого не зобов’язував до молитви, але коли було важко, був поруч.

Боєць, якщо  не знав “Отче наш” і “Богородице”, молився своїми словами. Віра необхідна на фронті,каже волонтерка.

МІСІЯ РЯТУВАТИ

Степанівна, як і отець, ніколи не стріляла, хоч зброю мала при собі завжди: пістолет, автомат, гранати…

эвдо

Неодноразово їхала неподалік Донецького аеропорту в Опитне, часом сама. Тоді розуміла, що пістолет із 9 набоями особливо не допоможе, з автомата їй стріляти важко, тому возила гранати.

В Опитному найбільш небезпечно було біля кладовища: і дорога погана, і диверсійно-розвідувальна група (ДРГ) завжди заходила. Чеку вирвала, гранату через вікно викинула, щоб знали, що людина у авто має зброю.

Заспокоювало це більш психологічно. І, зрозуміло, що граната – якийсь захист.

“Але у мене принцип: моя місія не стріляти, моя місія – рятувати. Якби була для мене загроза чи для когось із моїх… Безперечно, стріляла б. А просто так ні”, – каже жінка.

ПАТРІОТИЗМ ПОВИНЕН БУТИ В ГЕНАХ

Хоч як було і є важко, бійців не меншає. Місяць тому Степанівна об’їжджала позиції – усі пости є.

“Хлопці молодці. Але болить за те, що там молодь, яка поривається, хоче щось змінити. Вони не розуміють, що наша продажна влада їх вважає гарматним м’ясом”, – каже Євдокія Попович-Веприк.

Зараз ще дуже багато добровольців залишилося. В ОУН, хоч комбат їх зрадив, все рівно бойовий дух, патріотичний, зазначає Степанівна.

“Отам дійсно патріоти, які пам’ятають історію. Я навіть “правосеків” так не поважаю. Бо в ОУН хлопці такі, що готові завжди помогти.

Розумієте, патріотизм просто так не прививається. Це в генах повинно бути. В націоналістів оце якраз в генах закладено”, – каже Степанівна.

оун

Серед добровольців є також багато патріотів, які приїхали з Росії. Воюють, тому що їхні рідні були колись репресовані, вивезені з України. Батьки привили любов до своєї Батьківщини, і їхні діти повернулися.

ГРОШІ ВІДМИВАЮТЬ, А БІЙЦЯМ ПОТРІБНА ДОПОМОГА

Формою усіх бійців забезпечують повністю. Не обговорюється, чи жіноча, чи чоловіча – все однакове. А от із засобами особистої гігієни важкувато.

Допомагає волонтерська служба, яка потужно працює в Україні. Якби не волонтери, не було б і армії, переконана Степанівна.

Хороших є дійсно багато. Вони дзвонять, питають, що потрібно, і привозять необхідне – аж до прокладок і трусиків. Коли привозять шампуні, привозять для сухого волосся, жирного, нормального. Гелями для душу, дезодорантами забезпечують.

Деякі навіть конкурси влаштовують на випікання тортів, аби потішити бійців на передовій.

Волонтери переконані: як людина жила вдома, має так жити на війні.

эвдокыя1

Зараз допомоги від людей стало суттєво менше. А бійцям потрібні, найперше, харчі та взуття. Те, що видає ЗСУ, швидко розлітається.

“Поки ми не посадимо половину цього генітального штабу або не виженемо їх і Міністерство оборони, не буде порядку в армії. Пам’ятаєте справу з рюкзаками Авакова, коли необхідного спорядження не було на передовій? А стільки було пафосу і піару. Гроші відмили. І зараз їх відмивають, але уже у меншій кількості”, – розповідає емоційно Степанівна.

ВІД ПРЕЗИДЕНА СТЕПАНІВНА НАГОРОДИ НЕ ВІЗЬМЕ 

Критично жінка ставиться до всієї влади країни. Не приховує, що не любить Президента Порошенка, навіть не поважає. Тому що це не АТО, це – війна.

“Я давно говорю про це відверто, тому на хвості у мене СБУ уже  з минулого року”, – каже жінка.

Людей Степанівна закликає не купувати “рошенівські” цукерки, бо вони від президента-“вбивці”.

А декілька тижнів тому жінці зателефонували з Києва і сказали, що хочуть представити до президентської нагороди.

Степанівна відповіла: якщо хочуть посміятися і порадіти, хай представляють. З цих рук вона не прийме жодної нагороди, і не приховує цього.

НА ЗАХОДІ ПЕРЕВЕЛИСЯ УКРАЇНЦІ

Ще більше Степанівну вражають самі українці. Про Схід говорити не хоче. Там потрібно ще працювати і працювати, хоч є дуже хороші люди, патріоти.

эвд

А от на Заході доброволиця нещодавно мала такий діалог:

– “Степанівна, коли війна закінчиться вже?”

– “Я приїхала вас спитатися, коли війна закінчиться”.

– “То ж ти там ближче”.

– “Добре. Я ближче. А що ти зробила, щоб вона закінчилася?”

– “Ну, нічого”.

“І таких є більше 50%. І це болить. Мені приємно, коли був День волонтера, День ЗСУ, мені телефонували з Кримського, Пісок, вітали. Ці люди трішки змінилися, і я рада, що там є маленька частка мого внеску. Зате не міняютсья наші. У нас тут ділять владу, ділять гроші. Тут нічого не змінилося”, – каже жінка.

НЕ ЗАБУВАЮТЬ

До Степанівної бійці не тільки телефонують, а й часто навідуються в гості.

– “Степанівна, я проїджаю твоє місто”.

– “Ну, то завалюй”.

“Я завжди їх рада бачити”, – каже весело жінка.

У день розмови Степанівній зателефонували грузини, які живуть на Донеччині. Два роки вони не бачилися, не спілкувалися, але проїжджаючи повз Піски, згадали про пані Євдокію.

“Бачите, як спілкуються, який світ тісний. Бійці зустрілися, поспілкувалися і передзвонили. Це було дуже приємно, що грузини, які живуть у нас, в Україні, пам’ятають. Вони стали патріотами не Грузії, тому що Грузія теж пережила агресію від Росії. Вони стали патріотами України вже, і воювали за Україну”, – зауважує жінка.

госты

А от Новий 2018 рік Степанівна, скоріше за все, зустріне без фронтових дітей. “Її” бригада буде на передовій із січня.

Але святкування у Пісках 2016-го згадує з посмішкою. Той Новий рік неможливо забути. Тоді невідомий чоловік із Італії прислав Степанівній все необхідне: шампанське, ікру, сири, ковбаси – ну все. Зробив це просто так, бо десь побачив доброволицю, і захотів зробити свято.

Святкували твоє: Степанівна, Ірина-“артистка” і Надя – снайперка з «Дніпра-1». Потім до них завітали хлопці, вони салютували у небо трактирами. Такі фігурки вимальовували!

Потім запускали китайські ліхтарики, а сепаратисти почали по них стріляти. Думали, безпілотник летить. Хоч у святкову ніч завжди оголошують режим тиші.

Але це був Новий рік серед родини, серед найближчих.

МАМА ПІСКІВ БОЇТЬСЯ ЗРАДИ

І найбільше Степанівна боїться зради – щоб не зраджували її військових дітей.

Тут – у тилу – нема чого боятися, тут імунітет. Там Степанівна боїться, щоб не гинули діти.

А загинули вже багато хороших людей, які могли стати майбутністю України. Особливо таких молодих: “Оса”, “Піонер”, “Телефончик”, “Мультік”, “Бармен”…

Коли оголосять про закінчення АТО, Степанівна обов’язково збере усіх хлопців у себе на подвірї. Дозволить їм матюкатися, пити, танцювати. Тільки, щоб усі були живі.

Хлопці пропонують Степанівній ще випити разом пива на Червоній площі.

Жінка відповідає: “Хлопці, я не хочу там пити пиво. Хочу, аби у нас були міцні кордони, і ніяка гидота до нас не лізла”.

РОЗМОВЛЯЛА: Вікторія Дубінець

ФОТО: Юрій Валько, сторінка у Фейсбуці Євдокії Попович-Веприк.