Результат пошуку зображень за запитом "дідух"

Ще на початку ХХ ст. в українських селах на Різдво ставили не ялинку, а дідуха (інші назви – дідо, дід, дідок, дідочок, коляда, колядник, колідник, сніп, сніп-рай, король тощо) – сніп жита, який символізував урожай, добробут, багатство, безсмертя зачинателя роду, духовне життя українців.

Дідух є одним із найдавніших культів у різдвяній обрядовості українців, який сягає ще дохристиянських часів. Його зазвичай встановлювали на покутті – найпочеснішому місці у хаті. А прикрашати новорічну ялинку вперше придумали гуни і п’ять тисяч років тому цю традицію принесли в Європу. В Україні ж звичай встановлювати і прикрашати ялинку нав’язали наказом Петра І у ХVІІ ст., відтак цю традицію відродила вже Катерина ІІ, пишуть Версії з посиланням на  газету Галичина.

Нині активно відроджуються давні українські традиції, наповнені християнськими змістом і символікою – після забуття ожило ремесло і стало промислом мистецтво виготовлення дідухів. Уже стає модно, чи, як кажуть, трендом, у часі новорічно-різдвяних свят, зокрема на Святвечір, встановлювати і прикрашати не ялинки, а різноманітні дідухи. Їх вважають універсальним і нетлінним символом української нації. Бо переконані у Різдві: якщо на Святвечір дідух – у хату, то на щодень – біда з хати.

Напередодні Нового року і Різдва Христового Навчально-методичний центр культури і туризму Прикарпаття завдяки сприянню управління культури, національностей і релігій Івано-Франківської ОДА зорганізував і провів конкурс різдвяно-новорічної атрибутики «Дідух – Павук».

Стефанія КАПУСТИНСЬКА, заввідділу фольклору та етнографії Навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття:

 

– Тішимося, що після кількарічної перерви через брак коштів конкурс знову до нас повернувся. Порівняно з іншими роками тепер у ньому взяла участь менша кількість майстрів. Свої роботи представили лише 12 авторів – і ті, що вже свого часу брали участь у конкурсах, і нові. Можливо, це пов’язано з вимушеною паузою у проведенні конкурсів і відповідно – спадом рівня популяризації цієї української різдвяної традиції. Нас дуже вразила своїми роботами Надвірнянська дитяча художня школа, викладачі якої вибороли гран-прі конкурсу. Надзвичайно цікаві роботи презентували і Наталія Халус із села Сенечева на Долинщині та член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Ольга Мельник, яких відзначено першими преміями. Свої вироби привезли Галина Бережницька із села Фитькова на Надвірнянщині, майстрині із села Саджава Богородчанського району Марія Соловей-Ворона, викладач Малої академії ремесел міста Галича Наталія Бойко, педагог Галина Танчак з Івано-Франківська та ін. Тепер було представлено три регіони – Бойківщина, Гуцульщина і Опілля, хоча попередніх років дуже активно свої роботи в обласному центрі представляли і покутські автори – з Городенківщини чи Тлумаччини. Та попри все показово, що наша давня українська традиція жива, а прикарпатські майстрині її активно популяризують.

 

Галина ТАНЧАК, соломкарка, вчителька образотворчого мистецтва НВК «Школа-гімназія №3» м. Івано-Франківська:

 

– Я родом із села Олеші на Тлумаччині. Тож і дідухів виготовляю, як колись робили мої дід з бабою та батьки. У нас казали не «дідух», а «дід». Усе починається із заготівлі злаків. Використовую жито, пшеницю, овес, ячмінь тощо – всяку пашницю. І, звичайно, будь-який сухоцвіт. І кожна складова має своє символічне значення. У нашій родині традиційно використовували пшеницю, а вже згодом – жито. Всі злаки для дідуха в нашій родині збирали до молотіння. Батько виходив на город, знаходив місце з найкращою пшеницею – спілою і добротною, з повним колосом, хрестився, молився, а тоді брав у руки серп. Далі збирав великий сніп і сушив, а відтак його перебирали – відкидали все непотрібне. Сніп зв’язували перевеслом. І все це робив тільки батько. А вже пізніше всі виготовляли дідуха – зазвичай у вигляді величезного снопа. Ні у формі обрядового деревця, ні з триногою – такі дідухи у нас не робили. Наш дідух був трирівневий – верх, середина і низ, схожий на людський силует. Сухоцвіт чергували з колоссям. Обов’язково використовували льон і навіть сухі безсмертники, васильок чи полин. Я звично використовую для пучків по 7 чи по 14 колосків. Зробила пучечок – зав’язала ниткою, зробила другий і т. д. І так навколо прикладаю. Другий – наступний ряд роблю трохи нижче, а нижній – ще ширше. Низ виходив таким широким, що потрібні були чоловічі руки, щоб його добре перев’язати. Чим більше пучечків – тим пишніше дідух. Дідуха виготовляли щонайвищого. А вносив його до хати на Святвечір обов’язково чоловік. Для моєї родини дідух був символом заможності і добробуту. Вся родина йшла до старої хати, закривали вікна – часи тоді були непевні, а батьки – вчителі. Довгий стіл, лава, на стіні – образи. Відчиняються двері – і входить дідусь: у руках – дідух, а сіно, тобто «баба», під пахвою. Відтак дідусь віншував: «Ух-ух! Я – різдвяний дідух! Віншую вас щістєм, здоров’їм і з цими свєтами! Сі свєта відпровадити в щісті, здоров’ї на многі літа! Христос рождаєтсі!» Далі дідуха клали у кут під образи, а «бабу» – під стіл. Поки дідуха не поставили у кут, доти жодної страви на стіл на клали. Спочатку ставили калачі, далі – кутю, яку у нас називали просто «пшеницею», відтак – всі інші пісні страви. Родина вклякала на коліна до молитви і аж відтак – до столу вечеряти. Після Йордана «бабою» обмотували дерева в саду, а дідуха не спалювали – свого поля не було. То якщо добре тримався і не теребився, то й на інший Святвечір могли використовувати. На Йордан діти робили хрестики, висмикуючи соломки з дідуха. Такий хрестик клали в кутю на другий Святвечір. Їсти кутю мали так, щоб той хрестик не впав. А ще такі хрестики з дідуха ставили на кожний образ у хаті і він стояв довго-довго, інколи аж до літа.

 

https://www.galychyna.if.ua/wp-content/uploads/2018/12/IMG_3398.jpg

…Та попри те, що дідухи, втративши язичницький стрижень своєї символіки і давню обрядовість та набувши християнського значеннєвого відтінку, нині знайшли достойне місце не лише в українських світлицях, а навіть у християнських храмах, все ж деякі «категоричні» дослідники їх і досі ще вважають «чистої води ідолами, які не лише не мають нічого спільного з християнським Різдвом, а більше того, є повною протилежністю християнському Різдву». Але такі твердження, на переконання відомої дослідниці соломкарства і народної майстрині Ольги Мельник, помилкові – від незнання специфіки тих формальних і значеннєвих змін, які відбулися з цим давнім різдвяним атрибутом за часи його побутування.

А дідух змінився відчутно: від первинного снопа, відтак – обрядового деревця і до витвору мистецтва у наші дні. Наші предки у дохристиянські часи глибоко вірили в язичницьку символіку дідухів-снопів. А відтак люди наповнили їх і християнською символікою.

Дідухом у нас ще донедавна називали не сніп, а солому, яку розстеляли на столі, накривали білим вишитим обрусом і яка символізувала ясла для новонародженого Ісуса, і сіно, яке стелили на долівці у світлиці, де родина мала вечеряти, і яке символізувало вертеп чи Вифлиємську стаєнку, де народився Ісусик. Тож виготовляти дідухів уміла чи не кожна українська господиня. І не дивина, що ця різдвяна атрибутика – головно як витвір декоративно-прикладного мистецтва, зокрема соломкарства, нині представлена не лише у музеях, на тематичних виставках чи майстер-класах, а й активізувалася як промисел, а різноманіття дідухів як мистецьких витворів з усякої пашниці заполонило прикарпатські торговиці.

На світлинах: Стефанія Капустинська із внучкою Софійкою під час перегляду виставки конкурсу «Павук – Дідух» у Навчально-методичному центрі культури і туризму Прикарпаття в Івано-Франківську. Соломкарка Галина Танчак виготовляє дідуха.