Те, що поїздка буде важкою, стало зрозуміло, коли через 30 км від Коломиї вперше пробили колесо. Вже через кілька хвилин у мікроавтобус, який зупинився нам допомогти, влетіло БМВ. Обійшлося без жертв. Але в той момент мені хотілося забрати речі й повернутися до Коломиї. Друзі, знайомі, редактори видань не хотіли, аби я знову їхав на Донеччину, бо у квітні потрапив там у полон. Бандерівець, журналіст, «правосек». Живим мене тоді випустили тільки через широкий розголос…

Нас було шестеро. Василь, Олег, Володя, Сергій, Віктор і я. І хлопці коломияни сказали: «Господь оберігає нас. Ми їдемо». Поїхали.

Шлях до пункту призначення в Харківській області склав 36 годин. Колесо міняли 10 разів. Наш бус з гуманітарною місією від ВПО «Коломия-центр» для військових на Донбасі важив понад 5 т і ще причеп. Але воно того вартувало.

Отже, пункт перший – 80 аеромобільна бригада. Її підрозділи обороняють Луганський аеропорт. «Ми вам дуже вдячні, – каже заступник командира Олег (прізвищ тут не буде, бо війна). – Ви собі не уявляєте, яке забезпечення батальйону. Нам дають цвілий хліб, гнилу картоплю. А тепер я зможу укомплектувати контейнер і відправити хлопцям у Луганськ».

Забезпечення військових у зоні АТО від Міноборони ганебне. Бійці не мають належного харчування, форма не витримує, розлазиться, бронежилетів не вистачає. За кожен із бронежилетів, що ми передали, військові готові розцілувати. Але найбільша проблема – нестача фахівців. «Я просив командування, аби вони прислали спеціалістів, а вони мені дали необстріляних 18-23-річних юнаків», – говорить Олег.

Рухаємося далі в штаб АТО. Минаємо кілька блокпостів у напрямку на Слов’янськ. Проґавили поворот, звертаємо в найближче село в надії скоротити шлях, знову «стріляє» колесо. Хлопці вистрибують з бусу, збираються оборонятися. У голову лізуть спогади з полону:

Женя, зачем ты сюда приехал? Здесь же война? Мы же тебя можем убить.

– Какая война? Кто с кем воюет?

– Мы с вами воюем, с западенцами. Это гражданская война.

– Но мы же с вами не воюем? Вы же спокойно к нам, на Западную Украину, можете приехать. А почему я не могу – это же украинская земля?

– Да, мы можем. А вот вам не надо сюда приезжать. Это наша земля, мы будем защищать ее и убивать вас.

Водій нервує, бус паде з домкрата, шофер повзає в багнюці, намагається поставити його знову. Згодом під’їжджає позашляховик з двома чоловіками, питають, чи не бачили ми якусь вантажівку. З’ясувалося, що то нас «вела» міліція. Пояснили, що ми з гуманітарною місією, й вони відчепилися.

Це село Долина, Слов’янський район. Біля сільського клубу зібралася молодь, відпочивають. Навіть близько не нагадує, що це зона АТО, що колись тут проходили диверсійні групи бойовиків. Молодь каже, усе спокійно, «сепараторів» немає. Настрій у місцевих проукраїнський, «назад» не хочуть, бо вже змучились від страху.

Поміняли колесо, рушаємо до штабу АТО, на Ізюм. Зупинилися на одному з блокпостів.

– Хлопці, а ви чого тут? – питається молодий військовий.

– До штабу АТО їдемо, трохи заблукали. Треба нашим харчі передати та бронежилети.

– Так тут цілий день трасу прострілюють. Колону розстріляли, БТР наш підірвався. Один загиблий. Ви б акуратніше.

В очах Василя, нашого водія, можна прочитати купу різних слів. Але він спокійно дістає компресор, підкачує колесо й лише каже: «Їдемо, вже ніч».

На тому блокпосту хлопці були забезпечені всім. Вони тут уже вдруге, тому мають спонсорів, які їм допомагають.

Волонтери в дорозі. Зліва направо: Володимир, Олег, Сергій, Віктор. Готовність № 1 – долаємо небезпечну ділянку Краматорськ-Слов’янськ, яку досі періодично обстрілюють бойовики

У штабі АТО постійний рух. То захоп­лену техніку сепаратистів завозять, то наша техніка передислоковується. Вже глибока ніч, ми розвантажили ще частину провізії та передали бронежилети. Здоровий глузд переміг, вирішили повернутися в Ізюм. Треба хоч трохи нормально поспати.

Проте, відпочити вдалося не всім. У кафе до нас підсів молодий хлопчина, Тимур, татарин. Працює далекобійником, живе в Сєвєродонецьку. Йому цікаво було поговорити з «бандерівцями». Любить Росію, українську владу не визнає, морально підтримує сепаратистів. Дискусія була довгою. Я таке вже чув, а от Віктор і Василь, також учасники нашої гуманітарної місії, були шоковані. Аргументувати Тимур не міг, висловлювався стандартно: «Россия нам поможет! Только Россия покупает наши товары! Мы не выбирали эту власть, это хунта! Мы хотим быть независимыми!».

Але за пару годин суперечки мозок хлопця скипів. Вийшли на вулицю курити, каже: «Ты знаешь, Женя, я теперь понял. Если бы так всем объясняли, как мне твои ребята, то мы б давно жили мирно и хорошо».

Четверта ранку. Вирушаємо з Ізюму до місця дислокації 51 аеромобільної бригади. Це понад 200 км шляху, з яких 80 км періодично прострілюють бойовики так званої ДНР. Дорога вузька, зустрічаються покинуті блокпости сепаратистів. У бусі тиша, лише Володя, афганець, час від часу пересмикує затвор автомата. Я тримаюся за фотоапарат.

Сім годин у дорозі. Ми встигли, адже сьогодні бійців 51 бригади перекидають у «червону» зону АТО.

– А ви серйозно підготувалися. Зброя, бронежилети, – каже караульний на блокпосту.

– Пропускай їх! Чого тримаєш? Мої вже чекають, – лунає в рації бійця.

Біля мікроавтобуса зібралися десь 50 військових. Молоді хлопці, 18-25 років. Потерта форма, саморобні жилети, стоптані «берці».

«Я вже керівництво закидав запитами, – каже командир бригади, – то вони відписали, що бронежилети в амуніцію не входять. Ось і викручуємось. Як у нас харчування? Краще не питайте. Але то півбіди, нам головне – бронежилети та каски, хлопцям сьогодні в пекло, а ви молодці, я вам дуже вдячний».

51 аеромобільна бригада Збройних сил України

Під’їхав КрАЗ, вояки миттю завантажили його харчами. Крупи, картопля, цукор, тушонка, солодощі, вода, сало, смалець, хліб та ще багато іншого. Але найбажанішими були бронежилети. Майже третина військових цієї бригади їх не мають.

– А у вас є ще один бронежилет? – питається молодий хлопчина, – нам сьогодні в бій.

– Ти звідки?

– Я? З Волині.

– Розумієш, ми зараз нашим, прикарпатцям, роздаємо. Та вже тримай, – протягуючи бронежилет, говорить Володя.

– Дякую, дуже вам дякую, – каже хлопець.

– А мені, може, у вас є? – просить ще боєць.

– Нема, на жаль, нема, – каже Володя, – нам ще треба хлопцям в Амвросіївку якось передати.

А хлопцеві – років 20. Знімаю свій жилет.

– Тримай, тобі більше потрібен.

– Дякую вам. Я пам’ятатиму, я сміливо буду воювати, – радісно каже боєць.

Треба рухатися далі. Є вибір: або їхати довго, але безпечно, або навпаки. Треба встигнути. Працівник «Нової пошти», який привіз посилки до батальйону, погодився провести найкоротшою дорогою до Красноармійська.

Він, немов професійний раліст, на шаленій швидкості маневрував по вузькій, звивистій дорозі. Уздовж траси густі зарослі, нічого не видно. Іноді наш провідник говорив по мобільному, що, чесно, непокоїло. Не покидала думка: «А якщо він нас привезе до сепаратистів?». Такого було багато.

Один із підбитих БМП сепаратистів на блокпості при в’їзді до Слов’янська. Ще недавно тут були запеклі бої

Проїхали кілька кинутих блокпостів сепаратистів. Одна дорога пересікала іншу й так – безліч разів. Не дивно, що бойовики так званої ДНР безперешкодно пересувалися територією. Тишу порушує брязкання затвору автомата.

Женю, а подивися по GPS, куди він нас веде.

– Я слідкую, ніби правильно їдемо, – заспокоюю.

Красноармійськ. Їдемо на вулканізацію. Треба зробити запаску, бо без неї ніяк. Поки Василь розмовляє з працівниками вулканізації, ми з Олегом ідемо в кафе.

– Що у вас є поїсти? – питає Олег у офіціантки.

– Што?

– Поїсти що є?

– Ну, варєнікі єсть.

– З чим вареники?

– С картошкой, – дивуючись, каже дівчина.

– А ще з чим є?

– Та нє с чєм большє нєту і вообще нічого нєт, – ображається офіціантка й виходить із кафе.

Так ми залишилися без вечері. А тепер нас чекає дорога на Слов’янськ через Костянтинівку, Дружківку та Краматорськ. Запаску на вулканізації нам не зробили, мовляв, нема розхідного матеріалу…

Костянтинівка. Саме з цього міста починаєш розуміти – небезпека поряд, вона зачаїлася. Саме тут треба розуміти, що потрапив до «іншої» України. У Костянтинівці, Дружківці та Краматорську атмосфера однакова. Тут майже безлюдно. Іноді проїжджають машини. Руїн, про які так галасують російські ЗМІ, немає. Переважно ці міста не постраждали. Але не варто забувати, що мешканці, які підтримували сепаратизм, нікуди не зникли.

Зупиняємось у Краматорську. Знову «стріляє» колесо, знову вулканізація. Саме ця ділянка траси одна з найнебезпечніших. Ще у квітні траса була забита машинами, нині вона майже порожня.

Василь тисне на газ, намагається їхати якомога швидше. За вікнами буса мерехтять дерева. Десь на півдороги до Слов’янска знову «стріляє» колесо.

Василь миттєво біжить його міняти. Хлопці займають оборону. На обличчях водіїв машин, які проїжджають повз, видно страх. Вони теж бояться.

Минулося, рушили далі. Це вже потім ми будемо жартувати: «Чотирнадцятий раз за поїздку пробили колесо. Не встигли зай­няти оборону, як шофер його поміняв».

Слов’янськ. Блокпост, ретельна перевірка.

– Хлопці, я пофотографую тут, – кажу нашим військовим.

– Добре, лише будь обережним. Тут багато мін і розтяжок залишилося. Дивися під ноги.

За цей блокпост раніше був запеклий бік. По обидва боки дороги стоїть підбита техніка сепаратистів. Десь позаду лише башта від танка. Розглядаю вигоріле БМП, фотографую.

– Це ми з товаришем його підбили, – чути голос позаду.

Повертаюся. Старший чоловік, сивий.

– Ми в нього двічі з гранатомета влучили, – продовжує він, – усе вигоріло, поплавилося. Ось, бачите, тут обгоріле тіло було, але забрали. Але сфотографуйте ось цей автомат обгорілий. Це російський, там навіть номер видно.

В’їжджаємо в Слов’янськ. Місто, де ми з братом провели в полоні три дні. То були найдовші дні в моєму житті. Між життям і смертю, між повагою та зневагою.

Деякі райони у Слов’янську зруйновані, виглядають шокуюче. Але цього небагато, й переважно на околицях. Людей на вулицях, машин теж обмаль. До речі, їх нині найменше цікавить, хто саме бомбив їхні будинки – вони надіються, що житло відновлять. Хочуть спокою. Є проблема з водою, газом, світлом.

Мешканців звільненого Слов’янська нині більше цікавить, хто відновить їхні будинки, а не хто їх зруйнував

Ще є велика загроза – міни, розтяжки, які бойовики залишили в місті. А ще лишилися диверсійні групи, їх досі вишукують українські військові.

Василю, бачиш, гілка стирчить із асфальту? Вважай, – говорю.

– Чого?

– Бо то, Васю, міна і ми злетимо в повітря. А ти не зможеш їхати й фотографувати водночас.

– Шкода, бо так хотів бути крутішим за тебе. Тоді доведеться тільки шоферувати, – «сумує» Василь.

– Ага, якщо руки залишаться.

Ми рухаємося на Ізюм.

– Слухай, Олеже, ну якби з автомата розстріляли бусик, то я би ще зашпаклював. А от якби з отієї, більшої, штуки стрельнули… – говорить Василь.

Васю, якби з тої великої, то вже би нас шпаклювали!

У Чугуєві передали останній гуманітарний вантаж. Далі – на Харків, там відпочили нарешті, виспалися – додому.

Наша п’ятиденна поїздка закінчилась о шостій ранку в Коломиї. Всі учасники гуманітарної місії живими та неушкодженими повернулися додому.

P. S. На час друку цього матеріалу ті самі члени ВПО «Коломия-центр» з’їздили до Амвросіївки, де передали 5 батальйону територіальної оборони Прикарпаття 30 бронежилетів. Окрема подяка небайдужим прикарпатцям та Координаційному центру швидкого реагування в Івано-Франківській області.