У кращому разі з іронією подумає, либонь знову щось наплутали у редакціях газет чи то на пошті… Чи виявиться він повністю правий? Не знаємо. Хіба що частково. Хоча вартувало б опісля усе-таки співставити враження, або почитати відгуки, пишуть Версії з посиланням на МАТЧ. Газета про футбол.

Спілкування із нашим сьогоднішнім гостем бачилося нам привабливим одразу з кількох причин. Найперше тому, що він – людина спорту. І доля його, що нерозривно зі спортом пов’язана, настільки ж типова, або ж навпаки, для колишніх атлетів-змагунів. Попри все, він зумів віднайти себе у післязмагальному житті, утвердитися, при цьому залишаючись затребуваним і корисним та будучи завжди на своєму місці.

А ще – він просто надзвичайно цікава людина, неординарна і багатогранна, як усі талановиті. І, що найважливіше, коли не забули – Роман – наш із вами земляк. Котрий і зараз рідше з’являється у рідному місті, аніж сам би того хотів. Але від цього його популярність у краї залишається дуже великою. Що б там не говорили, брати Вірастюки віддавна стали синонімом, брендом, уособленням Прикарпаття. І Роман, природньо, його важлива, невід’ємна частина.

Запрошуючи його до розмови, і цим самим крадучи у нього кілька миттєвостей такої жаданої і нетривалої відпустки, зовсім не прагнули акцентувати увагу на його минулих легкоатлетичних здобутках. Повірте, слава тих днів ще доволі свіжа у пам’яті уболівальників. І, сподіваємося, житиме довго. Ми передусім прагнули показати післяспортивну сторону буття. У чомусь неоднозначну, непросту, іноді навіть важку. Саме таку, якою вона є для більшості із нас, повсякденну, що вже стала буденно-звичною для загалу. Як з’ясувалося, виявляється наш співрозмовник свого часу мав на меті втілити у життя щось схоже…

Можемо лише припускати, наскільки цікавішою, стократішою і повнішою була б версія цього інтерв’ю, коли б ми не «затиснули» Романа у кільце раніше заготованих запитань, бо часу у нього було не так вже й багато. А, загалом, говорити з ним напрочуд легко і просто. Ледь не про все довкола: про насущні проблеми сьогодення; про людей, країни і міста; про телебачення і подорожі; віршування і музику… В основному, звісно, торкалися питань спорту і усього, що з ним пов’язано; супутніх серйозних і не надто аспектів. Як то скажімо, на його переконання… шкідливості ранкової зарядки (!). Із Вірастюком направду було настільки комфортно, що оця невимушеність діалогу якось непомітно, а чи може цілком свідомо, заставила усіх забути і не торкатися футбольної теми.

В усякому разі ми спробували, як нам здалося, започаткувати щось нове, принаймні не те, до чого більшість із вас звикла раніше. Наскільки це у нас вийшло, покаже час. До того ж, не забуваємо при цьому, що «МАТЧ» позиціонує себе не тільки, як суто футбольний часопис, а значно ширше – як спортивне видання Прикарпаття. І чомусь віримо у те, що стане таке нововведення корисним для усіх нас. Адже не завжди трапляється нагода для подібних зустрічей, не щодня випадає така журналістська удача.

– Романе, розпочнемо хоча б з того, чим Ви наразі займаєтесь?
– Працюю у Києві. Очолюю департамент олімпійських видів спорту у Міністерстві молоді і спорту України. В основі роботи департаменту – спортивна складова. Простіше кажучи, необхідно створити для спортсменів якісні умови, які дадуть їм змогу досягнути кращих результатів.

– Як нагодився такий варіант?
– Загальновідомо, що у житті не буває нічого випадкового. Свого часу, коли було оголошено конкурс на посаду міністра спорту, здається із 8 кандидатів шестеро були у минулому спортсменами – Вадим Гуцайт, Олександр Волков, Денис Силанть’єв та інші. Серед них був навіть нинішній нардеп Микола Томенко. Я також надіслав своє резюме. За деякий час мені зателефонували і сказали, що зі мною бажає розмовляти Міністр спорту Ігор Жданов. При спілкуванні він найперше запросив мене приїхати до Києва на розмову. За її результатами мені запропонували роботу у Міністерстві. Проглянувши вакантні на той час посади я зупинив свій вибір на нинішній – директор департаменту олімпійських видів спорту. Саме ту сферу, у якій прожив фактично усе життя. Ту, у якій я принаймні розуміюся. А найголовніше, як мені тоді здавалося (та і тепер також), що саме у цій царині я зможу принести користь.

Однак погоджуючи деталі власного працевлаштування, я одразу попередив міністра, що буду для нього незручною людиною. «Коли, приміром, буде виникати якась конфліктна ситуація між нами – службовцями з однієї сторони та тренерами чи спортсменами – з іншої, і правота буде на їхньому боці, я їх завжди буду підтримувати» – сказав я. «Коли Вас це влаштовує, тоді ми працюватимемо». «Цілком!» – була його відповідь і ми потиснули один одному руки на знак згоди.

– Загалом робота виправдала Ваші очікування?
– Люди кажуть, що їм стало простіше вирішувати ті чи інші питання – вони це відчувають реально. При цьому знають, що я на їхній стороні. А це – найважливіше. Для мене ж найважливіше те, що я приношу користь. За цей період мені кілька разів робили привабливіші пропозиції, щоправда у інших напрямках, але я розумію, що найповніше можу допомогти спортсменам якраз на своїй нинішній ділянці роботи. Найголовніше мабуть те, що я не звик просто прийти і відсиджувати робочий час. За натурою я холерик і мені найперше потрібна дія і постійний рух.

– А як довго звикалося до Києва-міста?
– Київ я знаю давно – року з 1983-го. Якось підрахував, що прожив тут більше 17 років. Причому левову частку – на Олімпійській базі в Конче-Заспі. До речі, я і зараз там живу, де часто ще бував як спортсмен. Вже віддавна відчуваю себе затишно, як вдома. А самого Києва я практично не бачу. Я виїжджаю дуже рано, а повертаюся уже ввечері. Роботи багато і я не хочу, щоб люди через мене затримувалися. Та що казати, коли рідко – раз на два-три місяці – бачуся із братом Василем та сином.

– Чи часто вдається навідуватися до рідного Франківська?
– Переважно коли трапляються відрядження на Захід України – до Хмельницького, Рівного, Львова і т.п. Я намагаюся віднайти часинку, щоб навідатися додому. Інколи мені бракує тих пару годин, що вдається побути з рідними. Іноді дружина приїжджає до мене.
Скажу відверто, у Києві мені непросто передусім психологічно. Мабуть через те, що коли я упродовж 25-років був діючим спортсменом, то майже 20 із них не жив вдома. І вже коли я завершив кар‘єру – мені надзвичайно комфортно було вдома, затишно. Я просто звик і став домашнім. Я тоді наче намагався наздогнати те, чого був позбавлений до 36 років.

– Чи довго довелося шукати себе допоки не стали спортивним функціонером?
– Тренера б із мене, мабуть, не вийшло, коли ви про це. Я зрозумів одразу. У Івано-Франківську запропонували працювати в управлінні молоді та спорту ОДА, яке очолював. Потім погіршилося здоров’я… У 2005-му Роман переніс операцію з протезування аорти та аортальних клапанів. Наприкінці 2015-го потребував ще двох кардіохірургічних операцій. Розпочалася кампанія зі збору коштів. Операція пройшла наприкінці березня 2016 року і тривала 13 годин. Романові були поставлені серцевий клапан і протез кореня аорти. – прим. авт. …Після відомих політичних коливань у державі я реально прагнув чимось допомогти людям, знову бути корисним і, хоча київська пропозиція про роботу багато в чому виглядала може спонтанною, але це був якраз той шанс стати у нагоді, передати власний досвід. Знаєте, навіть не будучи тренером, не готуючи спортсмена, я можу порадити багато корисного, розповісти про безліч нюансів. Про них не пишуть у методичних посібниках, навіть і у художніх книжках. Приміром, як себе правильно поводити у тому ж секторі. Повірте, є маса різних «корисних хитрощів», про які не говорять уголос. Щоб зрозуміти це, через це треба пройти, відчутим і пропустити через себе. У мене цього було вдосталь…

– А ким ви бачили себе після завершення спортивної кар’єри?
– Мені було цікавим телебачення. Був час – два канали пропонували іти до них. На одному мене не влаштували умови. На інший я прийшов із власним проектом. А авторський проект – це вже інше: спілкування, співпраця, розрахунки, тощо. Не кожен ладний на це погодитися. В чужому, іншому проекті я себе не бачив, бо не зміг би сповна зреалізуватися.

– А що Ви їм запропонували, коли не секрет?
– То мав бути живий нестудійний проект. Як на мене, доволі цікавий. Його мета – спілкування із зірками спорту. Але говорити ми мали виключно про їхніх дітей, при цьому взагалі не чіпати спорт. Прагнули показати атлетів у реальному повсякденні, у побуті зокрема. Намагалися б донести, що спортсменів цікавлять ті ж питання і почасти зачіпають ті ж проблеми, що всіх оточуючих. І найголовніше, що вони – найперше батьки, і прагнуть, щоб їхні діти були здорові і щасливі. Але чомусь не зрослося. Шкода.
Роман Вірастюк працював на телепроектах «День Олімпіади» у 2008 році на каналі «Мегаспорт» і «Олімпійські пристрасті» у 2012-му. Через два роки був задіяний у проекті «Міняю жінку» на телеканалі «1+1» – прим. авт.

– Чи продовжуєте зараз підтримувати спортивну форму?
– Не те, що підтримую форму, просто намагаюся тримати себе у тонусі, стараюся побільше рухатися. Бо завжди дістається від лікаря, коли він мене зважує. Особливо після другої операції. Так що за вагою я слідкую, при цьому не дотримуюся якихось спеціальних дієт чи інших обмежень. Просто розбив собі харчування на 6 разів на день за порадою лікаря. Їм усього по трішки. Останній раз, коли я вживаю їжу з вуглеводами, це як правило о четвертій годині дня. За два останні роки я скинув 18 кілограм. Але мені комфортно зараз.

Я не бігаю, не піднімаю штангу, ранкова зарядка, вважаю, взагалі шкідлива. Найпродуктивніша здатність нашого організму до роботи – з 11 до 13 години та з 17 до 19-ї. Як правило, я ходжу у швидкому темпі, прогулююся у хвойному лісі, що є неподалік. Рідше можу попрацювати на гнучкість чи із незначною вагою (не більше 5-ти кг), щоб м’язи пам’ятали.

– Наскільки цікавими для Вас сьогодні є ветеранські легкоатлетичні змагання?
– Участі у них я не приймаю. Коли і трапляється, то відвідую змагання зі штовхання ядра. Пригадую, у 2009 році тренер Іван Григорович Шарий проводив у Івано-Франківську змагання. Я, не особливо напружуючись, наштовхав результат 17.42 м п’ять років до того не бравши ядро до рук та ще і після кардіооперації. І це при тому, що у нас норматив майстра спорту 17.5 метра. Виходить, ще не все втрачено. Але я, мабуть, уже наштовхався, бо зараз би і подумки не став цього робити.

– А коли б, свого часу, Ви не обрали легку атлетику, то з яким видом спорту, найвірогідніше, пов’язали майбуття?
– Чим більше я про це думаю, то приходжу до висновку, що коли б ми з братом Василем (найперше через нашу побудову) не зайнялися спортом, то вірогідніше за усе могли сидіти у тюрмі. Бо час тоді, скажу відверто, був не те, що непевний, а навіть дурнуватий. І всяке могло трапитися. А так, дякуємо нашому тренеру за те, що дав нам життя у спорті, доклався до того, щоб наші долі склалися зовсім по іншому.
А я ходив змалку практично на всі види спорту – на бокс, веслування, із ігрових – гандбол, баскетбол… Перший вид, на який я записався, була боротьба. Займався у тренера Ігоря Барни. До речі, дещо пізніше він говорив мені: «Не треба було тебе відпускати, ти б проявив себе у боротьбі». Тоді ж як було: якщо ти не займався у якійсь із секцій, на тебе увесь двір вказував пальцем.

– А якби склалося так, що Ваше життя так чи інакше не було пов’язане зі спортом, яким би був Ваш вибір?
– Я дуже любив грати на гітарі. Не кажу, що був би великим гітаристом, але у жанрі бардівської пісні може б і співав. Мені це подобалося. Я писав багато пісень. Свого часу навіть виступав на популярному фестивалі «Червона рута» якраз у жанрі бардівської пісні. Мені це було цікаво.

– Чи погоджуєтеся Ви із твердженням, що легка атлетика є королевою спорту, а футбол – королем?
– Коли брати у планетарному масштабі, то швидше за усе, згідний. А коли споглядати на це через призму наших українських реалій, то однозначно – ні. Тому що переконаний, королем спорту має вважатися вид за досягненнями. Що таке є популярність без досягнень? Та і популярність має бути справжня, а не така, як у нас це часто робиться штучно – за рахунок притискання інших видів. Це неправильно і неприпустимо. В Україні сьогодні, як на мене, провідні позиції однозначно за боксом. Бо є яскраві перемоги, вагомі досягнення не лише на професіональному, а і на аматорському рівні.

– Ви багато подорожували, вдосталь усього побачили. Що найбільше запам’яталося, які країни, що залишило неповторні враження?

– Нещодавно якось порахував – вдалося побувати у 44 країнах, навіть коли рахувати і ті, що колись були частиною колишнього союзу, а нині суверенні держави. Але найкомфортніше чомусь я почуваю себе… у Римі. Не знаю, чому. Може через те, що саме слово «Роман» із древньоримської перекладається як «житель Риму». А, швидше за все, тому, що свого часу у нас відбувалися там змагання легкоатлетичних «Гран-прі». Логістично через Рим найкраще було діставатися інших європейських країн. Відповідно найчастіше доводилося у ньому опинятися. Скажу навіть більше: вже коли я закінчив активно займатися спортом, то і тоді я знав Рим краще, аніж Франківськ. Це без перебільшення. Коли я повернувся додому і траплялося так, що тривалий час нікуди не їздив, то коли йшов нашим містом – обов’язково ловив себе на думці, що я це реально бачу вперше у житті. А, зрештою, чому тут дивуватися: пізнання Івано-Франківська для мене тривалий час обмежувалося маршрутом від Бельведерської до манежу коледжу фізвиховання, у якому займався. Попри озеро і назад.

– А де Вам ще не вдалося побувати, або скажіть так, де б хотіли побувати?
– На весіллі своїх онуків, хоча я їх ще не маю. Але я б цього дуже хотів. І це серйозно. Після двох операцій приходить розуміння того, що дуже хочеться жити. Зараз як ніколи усвідомлюєш, що усе те матеріальне, про що колись думав чи мріяв, чого прагнув, виявляється нічогісінько не варте у порівнянні з істинною цінністю життя.

– Ви спілкуєтеся із багатьма людьми, особисто знаєте багатьох. Знайомство і спілкування із ким із них виокремлюєте для себе?
– Вважаю, що немає особливого значення видатні це особистості, чи звичайні люди. Бо коли, скажімо, спинити ту ж пересічну людину на вулиці і розговоритися із нею, то у неї виявиться життєва історія (та й чи одна), яка, повірте, буде цікава усім. Кожна людина – особистість. Просто одні це яскраво виносять на показ, а інші – тримають у собі. Кожна людина цікава, бо її збагачує життя, яке вона проживає.
Серед людей, найперше, – мої батьки, яким я завжди і за усе буду вдячний. Окрім них, звичайно, це мій тренер Іван Шарий. Чверть століття день у день ми з ним працювали, а 15 років жили із ним у одній кімнаті на усіх навчально-тренувальних зборах.

Нещодавно пішов від на Левко Лук’яненко. Мені випало познайомитись із ним ще у 1991-му. Він був тоді народним депутатом від Івано-Франківська. Я виграв останній союзний чемпіонат, але мене не взяли на чемпіонат світу. Я подав на союзний держкомспорт до суду і за це мене дисциплінарно було дискваліфіковано на два роки. Саме Левко Григорович багато допомагав мені, коли я судився з тією структурою. Ми багато спілкувалися і це, скажу вам направду, була особистість! Суд, ми, звісно, програли. Та і чи могло статися інакше? Суд відбувався у Москві, а тут приїхав якийсь хлопець з франківська та ще й позивається. Але про Левка Лук’яненка відтоді у мене залишилися найтепліші спогади. І я просто не мав морального права не попрощатися з ним, не провести в останній путь.

– Романе, чим Ви захоплюєтеся у житті?
– Не знаю, чи захоплення це, чи хобі, але я пишу вірші. Скажу вам, що на замовлення, коли такі іноді бувають. Взагалі мені пишеться важко – здається наче немає подразника. Легше пишеться, коли композитор дає вже готову мелодію. Зараз приготував до видання 300 віршів. Може зменшу до 299, щоб не було як у Ліни Костенко «300 поезій».

Коли я жив на зборах зі своїм тренером, він часто читав мені Єсеніна, бо сам дуже любив вірші цього поета і багато з них знав напам’ять. Ще тоді я замислювався над тим, як можна римовано говорити, висловлювати думку, щоб усе одразу стало зрозуміло. Причому надзвичайно просто і доступно. І вже коли сам почав писати – збагнув, що і у житті висловлюватися потрібно просто. І спілкуватися також намагатися просто. До того ж будь з ким: чи буде перед тобою Президент, чи, скажімо, звичайний безхатько… Ось так само намагаюся творити свої поезії.

– Яким є Ваше життєве кредо?
– Найперше я живу за принципами християнської моралі і правилами Олімпійської хартії, основним із яких вважаю ведення чесної гри. Я – людина спорту і звик до правил. Дотримуючись їх ти граєш, досягаєш вершин і перемагаєш. А коли ці правила порушуєш – на тебе чекає дискваліфікація. Так воно повинно бути у ідеалі. Але теперішні реалії нам часто демонструють, що є певні категорії людей, котрі таких правил не дотримуються. Прикро ще і тому, що багато хто у такі моменти звик на подібне беззаконня просто закривати очі. Особливо багато подібного нині у політиці. Іноді здається, що там не існує жодних правил. І це, вважаю, є нашою найбільшою бідою. Якби і там, у верхах, усі ми жили за правилами- у нас у державі був би порядок.

– Про що сьогодні мріє Роман Вірастюк, у що вірить, на що сподівається?
– Мрію про те, чого насправді хочу: побувати на весіллі у своїх онуків. Про що я уже говорив. Мрію ще пожити і бути для своїх рідних ні, не те, що корисним, а саме тим, кого завжди бракує. А для решти людей – бути якраз корисним, але, водночас, не комфортним для них. Не у розумінні врятувати всесвіт чи то ощасливити геть усе людство, а не проходити мимо і не стояти осторонь, коли твориться несправедливість. Я не збагну, як можна не боротися із злими речами, а просто інертно за цим спостерігати. Нехай не вдасться змінити багато речей, не покращиться все відразу, але намагатися робити це потрібно. Переконаний, що серед нас є ще достатньо таких вар’ятів, як я. Які мають власну позицію і відстоюють її. Я цим житиму!

Ігор Костюк.