Вихідними він вирушав на прогулянки містом разом із родиною та фотоапаратом. Пройшло багато років, Станіслав став Івано-Франківськом і дуже сильно змінився. Донька фотографа – Наталя Кірюхіна – оцифрувала фотоальбом та дозволила «Репортеру» оприлюднити найцікавіші знімки. Наш сьогоднішній маршрут проляже через парк та міське озеро. Про це пишуть Версії з посиланням на Репортер.

Раніше до міського парку було не так то й легко потрапити. Обидва його головні входи були перегороджені колонадами, біля яких сиділи касири та брали плату за вхід. На вихідних у парку грав оркестр, тож за це задоволення треба було платити. Така практика тривала до початку 1960-х, після чого культура з відпочинком стали безкоштовними.

З боку вулиці Шевченка, одразу за колонадою, відвідувачів зустрічав фонтан із хлопчиком, який осідлав рибу. На фото № 1 родина Желтоухових позує у пов­ному складі. Зверніть увагу на ретро-коляску, в який сидить маленька Наталя… А ще сьогодні нема ані колонади, ані фонтану – їх знесли при реконструкції парку наприкінці шістдесятих.

Для дітвори найцікавіша частинка парку містилась праворуч від центральної алеї. Там був майданчик з атракціонами. Найменші полюбляли кататись на каруселі із кониками (№ 2). Вона простояла ледь не до початку 1990-х, щоправда, у модернізованому вигляді – до коней додали оленів і слонів.

Старші діти надавали перевагу літачкам (№ 3). Сьогодні цей атракціон виглядає вбого – бляшане корито із крильцями – але скільки яскравих емоцій він викликав у тодішніх пацанів?!

За спогадами Наталії Кірюхіної, на цьому «високотехнічні» розваги закінчувались. До простіших (і халявних) забав належали різноманітні гойдалки, гірки, пісочниці із грибочками (№ 4). Якщо уважно придивитись, то у правому куті можна побачити фрагмент гіпсової статуї піонера з горном. Уздовж ігрового майданчика були встановлені численні щити із казковими сюжетами. Погодьтесь, це значно краще, ніж сьогоднішня реклама спонсорів.

Перетнувши вулицю Гетьмана Мазепи (тодішню Дзержинського), ми потрапляємо на головне міське озеро. До нього провадила симпатична алея, по боках якої густо росли тополі (№ 5). За незалежності тополину рощу вирубали, а територію впорядкували – тобто встелили бруківкою.

А цей знімок запросто поставить вас у тупик (№ 6). Що це за поле? Куди йдуть усі ці люди? Які будинки маячать на обрії? Підказка ховається у правому верхньому куті. Там засмагають кілька людей. Отже – це пляж міського озера. Воно праворуч, а на задньому плані – хрущовки на Мазепи. Багато мешканців Станіслава полюбляли прогулянки вздовж озера. У теплу пору року людей там було більше, ніж зараз на стометрівці.

Дехто спеціально приходить на пляж, аби повитріщатись на оголених дівчат. До ери бікіні було ще далеко, але красу дівочого тіла не могли спотворити навіть страшненькі радянські купальники (№ 7). Тодішній пляж мало чим відрізнявся від теперішнього – той самий пісок, трава, роздягалки, кіоски з пивом та морозивом. Втім, була одна відмінність. Раніше відпочивальники мали змогу безперешкодно втамувати спрагу – до їхніх послуг було кілька питних фонтанчиків. Сьогодні їх не те що на пляжі, навіть у цент­рі Франківська днем з вогнем не знайдеш. Хіба сьорбати прямо з музичного фонтану.

Раніше купатися в озері ніхто не боявся (№ 8). Воно було чисте, по берегах не валялися пакети та пляшки. Цікаво, що заростати водоростями воно стало після чистки у 1969-му. Також працював прокат човнів (№ 9). Коштував він копійки, тож до каси вишиковувалися довжелезні черги. Коли ж водні туристи вигрібали на середину озера, то бачили море зелені навкруги. А от їхнім онукам доводиться «милуватись» висотними новобудовами.