чорноус

Не можу повірити, Володю, що тебе вже нема…

Пекучий біль пронизав моє серце у вівторок, 20 листопада. Увечері прочитав у «Фейсбуці», що перестало битися серце друга дитинства, доброї, порядної, щирої, життєрадісної людини –

Володимира Ярославовича ЧОРНОУСА.

Він був найкращим серед нас. Ми навчалися з Володимиром у паралельних класах Івано-Франківської середньої школи №10. Обоє на відмінно. Та якщо я знав предмет на «5», то він – на «6». Задачі з фізики, хімії, математики він лускав, як горішки. Коли ніхто з двох старших класів не міг розв’язати складний приклад, всі чекали на Володю. Він міг. І охоче пояснював, як це зробив. Це притім, що на два випускні класи в нас було вісім золотих медалістів. Серед них і Володя.

Вчителі посилали його на міські олімпіади з точних предметів. А він водночас запоєм читав художні книги, цікавився історією, філософією, геополітикою.

У дев’ятому класі я почав писати вірші. Поділився з ним. І він теж заходився римувати. Я писав, коли вважав, що до мене прийшло натхнення. А він постановив собі: жодного дня без нового вірша. І так творив, либонь, три місяці. Він не міг змиритися з тим, що хтось може бути кращим за нього. І таки був кращим за всіх нас.

У десятому класі Володя самотужки почав вивчати італійську мову. Питаю, навіщо це тобі. Каже, пригодиться. Тоді був час, коли всі захоплювалися італійською естрадою. Ми записували кирилицею почуті слова з магнітофона, наспівували їх, а він уже міг розповісти, про що йдеться в тій чи іншій пісні.

Він грав на ударних установках у створеному разом з друзями ВІА. Зрештою, чим він тільки не займався…

У дев’ятому класі більшість хлопців вирішили опановувати в міжшкільному навчально-виробничому комбінаті професію водія. Всі знали, що так можна швидше отримати права, хоча більшість з нас і не планували працювати шоферами. А він пішов учитися на столяра. Разом з трієчниками. Ми дивувалися з нього. А він не соромився жодної роботи. Ніби знав, що здобута професія пригодиться йому, коли не вступить в омріяний виш…

Після закінчення школи із золотою медаллю Володимир Чорноус поїхав вступати в Московський державний університет імені Ломоносова. На юридичний факультет. Там був конкурс – лише медалістів по 20 (!) на одне місце, не кажучи про всіх решта випускників шкіл. Написав твір російською. Отримав «четвірку». Лише за те, що в епіграфі, цитуючи з пам’яті слова Маяковського «Единица! Кому она нужна?!», пропустив у кінці фрази авторський знак оклику. За усний іспит з російської отримав 5/3. Відповідав блискуче, проте при розборі речення за частинами мови автоматично назвав сполучне слово сполучником. «Не знает придаточных частей речи», – висновок екзаменаторів. Володя не був наївний. Він знав, що на екзаменах будуть «зрізати» таких, як він, дітей простих смертних. Знав, що вступити в МДУ, та ще й на юридичний, можуть тільки діти високих партійних чинів. Але був упевнений у своїх знаннях і власних силах. Не вступив.

Забрав документи і подав у Львівський держуніверситет імені Івана Франка. Теж на юридичний. Не пройшов і тут. Не знаю, як зараз, але у Львові на той час корупція при вступі на престижні спеціальності була не меншою, ніж у Москві чи Києві.

Тут і знадобилася Володі спеціальність столяра. Пішов збивати ящики під готову продукцію на завод «Позитрон». Звідти – у військо. А вже повернувшись, ще кілька разів долав поріг вступу для здобуття фаху юриста. І таки домігся свого.

На початку 90-х Володя пробував займатися бізнесом. Йому це вдавалося, проте бажання стати правником взяло гору.

Він завжди був на боці справедливості. Тому коли партія, в якій перебував, перебиралася під зручну парасольку олігархів і різко змінювала політичний курс, без роздумів залишав її лави. Він був у «Порі», «УДАРі», «Громадянській позиції Анатолія Гриценка». У 2015-му балотувався на посаду Івано-Франківського міського голови.

Через те й не став вдруге депутатом міської ради, що не захотів лицемірити і «лягати» під олігархів. Через те й не мав грошей, щоб потягатися на парламентських виборах із висуванцями олігархів. Через те й не став мером Івано-Франківська, бо захищав права городян, а не лобіював інтереси багатих акул-забудовників.

Але він ніколи не падав духом. Розраду знаходив у читанні книг і спорті. Зі шкільної лави Володя займався баскетболом. Я думав, що це в нього – тимчасове хобі. А він продовжував виходити на майданчик навіть у зрілому віці. Радів, як дитина, коли його команда ставала переможцем турнірів серед ветеранів. Ледь не кожного вечора виписував коло навколо Івано-Франківська по об’їзній на велосипеді. Він навіть на зустріч випускників через 30 років після закінчення школи приїхав на велосипеді. Він і у Вічність пішов із баскетбольного майданчика. Під час тренування йому раптово стало зле. Сів на лаву. Серце зупинилося.

Я вітав його по телефону з 50-річчям. Він, завжди зайнятий, спочатку не відповів. А потім віддзвонився. Каже, святкую тільки з родиною. Я заздрив йому білою заздрістю, що в нього ще живі обоє батьків (мої відійшли у Вічність надто рано), декілька років тому відсвяткували 50-річчя у шлюбі. Я бажав йому нових звершень. Був упевнений: таким, як він, будувати нову Україну. Без фальші і облуди. Бо таким він був усе життя. Коротке життя. До болю коротке…

Не можу повірити, Володю, що тебе вже нема. Нам всім, твоїм друзям дитинства, так не вистачатиме твоєї яскравої усмішки, дотепного гумору, мудрої поради. Нехай Господь оселить твою душу там, де праведні спочивають.

Святослав ЛЕСЮК, випускник 1984 року Івано-Франківської середньої школи №10, журналіст

м. Луцьк

 

Читайте також

Володимир Чорноус. Яким він запам’ятався франківцям?

Нагадаємо, похорон відбудеться 22 листопада об 14 – 00 год в приміщенні Будинку трауру на вулиці Ребета в Івано-Франківську.