news-image: Таємниця генерала Кульчицького: спогади франківських друзів про загиблого героя

За ліквідацію генерала дорого платять. А за такого, як Сергій Кульчицький і поготів. Підла зрада «своїх» задля усунення сильного конкурента, звичайне замовлення чи банальна випадковість… Близькі друзі Сергія Петровича припускають різне. Кажуть, дуже ймовірно, що він міг комусь заважати, адже був самодостатнім керівником, перш за все дбав про безпеку своїх солдат, ніколи не гаяв безцінного часу і приймав рішення за потребою, не чекаючи численних дозволів згори. Можливо, за це і поплатився. Однак цю таємницю генерал забрав із собою назавжди.

Начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України востаннє побачив сонце на 51-му році життя, у збитому терористами гелікоптері. Таким чином ставши першим воєначальником у незалежній Україні, який загинув під час бойових дій.

В Івано-Франківську сліди Сергія Петровича знайти не складно – він працював тут протягом багатьох років. Найяскравішими спогадами про відважного героя з кореспондентом «Бліц-Інфо» поділилися франківські друзі та колеги генерала, а ще – дружина, яка наразі проживає у Львові.

Степан Борчук, викладач історії в ПНУ ім. В.Стефаника, товаришував із Кульчицьким з 1997 року. Перш за все згадує щирий сміх Сергія, каже, він дивним чином заряджав позитивною енергетикою. Мав незалежний характер з раннього віку: молодим юнаком утік з домівки, аби вступити до військового Суворівського училища. Ризикнув. Але все вдалося. До звання генерала прагнув усе життя. І знову вдалося. У серпні цього року мав святкувати першу річницю свого генеральства…

Більшість друзів Кульчицького одразу відзначають його високий професіоналізм та мало не фанатичну відданість справі. Переконують – цей світ покинув військовий від Бога.

«Сергій був майже мамою для своїх вояків, – розповідає Степан Борчук. – Завжди повторював: солдат має бути добре нагодований і одягнутий, лише тоді він зможе ефективно нести службу. Також усі знали, що на об’єктах, де служив Кульчицький, і мови не могло бути про дідівщину. Він навіть у баню ходив перевіряти, чи немає на солдатах синців. Для  них завжди старався забезпечити ідеальні умови. Службові приміщення підтримував у взірцевому стані. Перфекціонізм Кульчицького іноді доходив до смішного. Приміром, Сергій не харчувався у військовій їдальні, аби злі язики потім не патякали, мовляв, він у солдатів забирає кусень хліба».
Коли в грудні минулого року почалися революційні події на Майдані, Кульчицького раптово відправили у тривалу відпустку. Злочинна влада не довіряла йому. І це було великим визнанням для генерала.

Микола Хилько, однокурсник і давній друг Сергія, пригадує – ще в студентські роки рота, якою командував товариш, не виходила з трійки кращих. Відтак у 1985 році з училища він уже випускався у формі лейтенанта морської піхоти.

Приятель характеризує Кульчицького як людину, що ніколи не загравала з фактами, він завжди говорив чітко і по суті.

Варто зазначити, що всі друзі генерала, з котрими спілкувався кореспондент «Бліц-Інфо», неодмінно підкреслювали золоте терпіння дружини загиблого героя – Надії Кульчицької. Вона завжди із розумінням ставилася до чоловікового захоплення роботою, підтримувала і була поруч. Мабуть, саме гнучка жіноча мудрість і стала фундаментом тривалого шлюбу – 10 серпня пара мала святкувати 29-ту річницю.

Відразу на початку нашої розмови Надія згадала народження сина. Жінка розповіла, що на той час вони з Сергієм, за військовим призначенням, якраз переїхали на край світу – крихітне гірське поселення в Мурманській області. Було дуже важко. Коли лежала в пологовому, Кульчицький щодня приходив туди, долаючи пішки по 10 км. У день виписки приїхав, одягнений у парадну форму. Вдома постійно допомагав, навіть прав пеленки.

Остання їхня розмова була ні про що і водночас такою теплою: як квіти (Надія займається садівництвом і вирощує великий квітник), як крихітний внук (а малюк якраз у ці дні так часто кликав дідуся), як справи загалом…

Незабаром, у липні, мала бути відпустка. Кульчицькі всім сімейством планували відпочити на Шацьких озерах. Не судилося…