1 травня 1914 в кам’яниці відкрились готель (один з найкращих у Станиславові), ресторан, кафе, третій у місті кінотеатр, пишуть Версії з посиланням на ЗПІК.

Першим орендарем був П. Біль зі Львова. Усі ці заклади мали назву «Австрія», яка перейшла й на саму кам’яницю. У січні – травні 1919, коли Станиславів був столицею ЗУНР, кінотеатр, котрий тоді мав назву «Одеса», став місцем засідань Національної Ради. В цьому приміщенні 3 січня 1919 була прийнята знаменна ухвала про об’єднання ЗУНР з УНР. Тут працювали відомі діячі ЗУНР Є. Петрушевич, Л. Бачинський, К. Левицький, Д. Вітовський. У лютому – березні того ж року в готелі зупинялись визначні українські політики М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.

Поширеною є помилкова думка, що відомий живий «ланцюг єднання» в січні 1990 сполучив Львів і Київ. Насправді в пам’ять про знаменну ухвалу він починався від дверей цієї кам’яниці в Івано-Франківську і через Львів простягнувся до української столиці.

Архітектурна форма готелю належить до перехідного періоду – часу окреслення функціоналізму в європейській архітектурі, раннього модернізму, – в межах якого модерн продовжує розвивати раціональні ідеї. Будинок є пізньосецесійним твором, який володіє рисами раціоналізму, неокласики, німецького романтизму. В перехідну форму станиславівська сецесія вступає дещо пізніше від центральноєвропейського модерну (з початку 1910-х рр.), хронологічно збігаючись з періодом посиленого впливу на архітектуру нових європейських мистецьких течій, зокрема, кубізму та футуризму, естетика яких відтворюється в архітектурі готелю завдяки новим технологіям.

На головному фасаді будинку ритмічно повторюються тригранні призматичні об’єми еркерів – знакові форми чеського кубізму. Вертикальні елементи – стійки каркасу отримали декоративне профілювання. Між ребрами стійок на площині утворились неглибокі вертикальні ніші.

В усіх видах архітектурних елементів утворюється система «декору граней», які поділяють площини й об’єми на геометричну сітку і забезпечують графічність композиції. Загалом у вирішенні фасадів ще відчутна сецесійна лінійність, але не плавна, а ламана, з підкресленням кутів переходу форми у форму, площини в площину. Архітектурні форми: вікна, еркери, вертикальне профілювання стійок залізобетонного каркасу – при цьому створюють складні метричні композиції фасадів завдяки багаторазовому повторенню однакових елементів. На відміну від ранньосецесійної плоскісної лінійності, вирішення фасадів багатопланове – лінійно-конструктивне.

Головний фасад завершується аттиковим поверхом, що пояснюється неокласицистичними впливами. Неповторності будинкові надає колонада – неприхована частина залізобетонного каркасу вздовж фасаду з вул. Т. Шевченка. На рівні другого поверху стіни опоясані галереєю з кованою решіткою. Простінки четвертого поверху прикрашені майоліковими медальйонами. Дах – черепичний шатровий, з великим ліхтарем, де був встановлений баштовий годинник (не зберігся).

У часи польської окупації будинок залишався у власності греко-католицької капітули, а всі заклади, розташовані в ньому, одержали назву «Варшава». Протягом п’яти років кам’яницею володів багатий лікар-українець зі Львова Б. Овчарський, що придбав її за 5 млн. злотих. У 1935 він продав споруду релігійній інституції, безпосередньо підпорядкованій капітулі.

Один під’їзд будинку з вул. Шевченка має квартирне планування і постійно використовується під житло. Тут від 1930-х рр. до смерті мешкали Сорохтей Осип Йосафатович (1890–1941) – художник-графік і карикатурист, Грушкевич Ярослав Теофілович (1873–1964) – відомий станиславівський лікар-окуліст і культурно-громадський діяч.

Зі встановленням у місті радянської влади в 1939 кам’яницю націоналізували. Готель і ресторан одержали нову назву – спочатку «Спартак», а від 1960-х рр. – «Дністер». У приміщенні колишнього кінотеатру «Варшава» розмістилась обласна філармонія та її головний мистецький колектив –створений у 1940 Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Від 1981 тут розміщується міський Будинок культури № 1 (від 1994 – Центральний народний дім).