Народився в с. Горожанка, Монастирецького району, Тернопільської області. Напередодні Дня захисника України пан Михайло люб’язно погодився дати інтерв’ю.

В неділю, 14 жовтня, в Україні, у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва святкуватимуть День захисника України та день створення Української повстанської армії. Що для Вас означає це свято?

Від часів козацтва День Покрови святкували всі українські військові частини, в тому числі й дивізія «Галичина». Навіть пісню співали «нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати …». Щодо УПА, то офіційно вважається, що вона була створена 14 жовтня 1942 року. Але перші загони під назвою УПА—«Поліська Січ» створив в 1941 році отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі. А вже з осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, котрі також прийняли назву «УПА». Ну, а тепер 14 жовтня – День українського війська. Для мене, як для ветерана дивізії «Галичина», це, безперечно, свято, бо українське військо нарешті постало.

 Ви не лише ветеран дивізії «Галичина». Вас, вочевидь, можна вважати й найстаршим ветераном ОУН?

Я вступив до ОУН в 1937 році. Я, певно, найстарший член ОУН в області. В 1941 році, коли почалася війна між Німеччиною та СРСР по селах були створені осередки військ самооборони – носили на рукаві синю стрічку, на якій було написано УВ (українське військо).

Коли прийшли перші совіти в 1939 році, вони почали встановлювати свої порядки – проводити арешти, розстріли, тощо. Тому ОУН змушена була захищати свій народ й перейти від підпільної (переважно політичної) діяльності до збройної боротьби, яка включала в себе, окрім прямих військових сутичок з радянськими (а пізніше й з німецькими) військами, також диверсійні акти. Два члени УПА, котрі відбували покарання зі мною в одному таборі, розповідали, як вони пустили під укіс цілий ешелон з німецькою військовою технікою. Після того, як пройшла німецька дрезина, котра перевіряла колію, вони вискочили з кущів, де сиділи в засідці й швиденько розібрали частину рейок. В результаті цілий ешелон полетів у яр. Що цікаво – подейкували, що за цю диверсію сталінське командування нагородило радянських партизан.

Як Ви опинилися в дивізії «Галичина», а не в УПА, що було б логічно, адже керівництво ОУН офіційно виступало проти співпраці з німцями?

Я був недовго в УПА, але було негласне розпорядження подаватися в дивізію, щоб отримати вишкіл. Навіть мій батько (Іван Мулик, 1884 року народження. Служив в австрійській армії, був у полоні разом з Євгеном Коновальцем. Як січовий стрілець воював проти московської навали. До приходу польської окупаційної влади працював начальником української поліції в містечку Соснів, Тернопільської області – прим. ред) сказав «Йди в дивізію, що ти будеш робити в лісах з обрізом. Вишколишся й при нагоді повернешся в УПА».

 А німці не робили так як радянська влада – посилати в бій необстріляних цивільних. Дивізійники пройшли одинадцятимісячний вишкіл. І вишкіл цей був найвищого рівня. Для прикладу – Іван Ремболович. У битві під Бродами дістав важке поранення, у лікарні ампутували ногу. Але це не завадило йому перейти в УПА й вишколювати диверсантів. Отримав підпільне псевдо «полковник Болбачан». (Іван Ремболович 6 листопада 1949 року був схоплений загоном МДБ у селі Космач Яблунівського району. Полковник понад півроку був під слідством НКВС, нікого не видав і 15 травня 1950 був засуджений до смертної кари, яку виконали 8 вересня цього ж року в Станіславі – прим. ред.)

Що завадило задуму дивізійників перейти на бік УПА?

Замість того, щоб послати дивізію під Коломию, як спочатку планувалося, німці кинули нас під Броди, щоб заткати діру, яка утворилася після переведення відбірних німецьких частин на Західний фронт.

Як була озброєна дивізія і що було проти вас?

У нас на озброєнні були тяжкі кулемети, артилерія… Не було тільки літаків й танків. Якраз літаки й танки – це те, що було в радянських військ і в чому була їхня перевага проти нас.

І скільки в таких нерівних умовах стояла дивізія?

Десять днів – Бродівська битва тривала з 13 по 22 липня 1944 року. Німці самі дивувалися, як дивізійники воювали. Хлопці йшли на смерть, бо вони були добровольці, вони знали на що зголосилися й за що та проти кого воювали. Більшовики поранених дивізійників добивали – мовляв на своїх ліків не вистачає, то нащо зрадників лікувати. Адже Сталін дав команду Конєву за будь-яку ціну знищити дивізію «Галичина», бо вона показала світові, що є інша (крім філії Кремля – радянської України) Україна, яка вміє боронитися й здатна створити власне військо.

Що було після 22 липня?

Залишки дивізії чинили спротив трьом арміям аж до 24 липня, а біля 1500 чоловік прорвалися з оточення й почали пробиватися на Закарпаття.

 Як виходили з оточення особисто Ви?

Пробивалися з боями. Десятником у нас був чоловік родом з Львівщини, то ж він казав, що знає тут кожну стежку й виведе нас. Але в наступній же сутичці з радянськими військами, як тільки розпочався бій, його вразила ворожа куля й він впав мертвим біля мене. То ж далі ми йшли незнаною дорогою. Захопили більшовицький штаб в одному селі, але налетіла авіація й почала нас бомбардувати. Потім піхота пішла. В мого друга Михайла був кулемет, він стріляв короткими чергами й таким чином ми з ним пройшли з боєм десь три кілометри й поночі схоронилися в лісі. По карті визначили, що доведеться пройти ще зо три кілометри. Важкий кулемет з набоями довелося залишити в лісі, з собою взяли лише карабін, оскільки пробиратися доводилося по-пластунськи – більшовики освітлювали все ракетами. Добралися до якоїсь хати, напилися з криниці, біля неї залишили плащ-палатки (оскільки сил ховати їх вже не було), самі зайшли до стодоли, попадали на солому й моментально поснули, такі були втомлені.

Що було на ранок?

Було 23 липня. Світило яскраве сонце. Почули голоси – російська й українська мови. Українською говорив власник обійстя, котрий казав радянським військовим, що вночі були бандити, котрі його обібрали. Військові його вислухали й поїхали геть, а він каже синові, що хтось залишив біля криниці плащ-палатки. Тут ми й зголосилися. Ґазда почав кричати, щоб забиралися геть, бо він приведе червоних. Та син його наче вгамував. Ми сказали, що підемо, як смеркне. Але доки син приніс нам попоїсти, ґазда таки привів червоних, які оточили стодолу й почали кричати «здавайтєсь, а то падпалім сарай». Довелося здатися. Коли ми вийшли, військові накинулися на нас, зв’язали руки й почали відбирати все, що при нас було – годинники, письмові ручки, гроші, санітарні пакети… Лише один нічого не брав, йому й доручили доставити нас до збірного пункту.

 Потім було всяке, навіть хотіли, щоб ми з Михайлом працювали на СРСР в якості радистів-штабістів, але ми відмовилися.

Ви були в якості військовополоненого?

Півтора роки – так. А потім, коли тата заарештували, знайшлися сексоти, котрі заявили, що я був не лише радистом, але й шпигуном. Потім навіть фільм Росія такий зробила, що хто має татуювання групи крові (а в дивізійників вони були, бо на полі бою не будеш робити аналіз крові), то той – шпигун.

Спочатку я сидів в Московській області. Через півтора роки мені сказали, що відпускають мене додому. Я свої особисті речі колєгам віддав. Мене відправили з підмосковного табору для військовополонених в Сталіногорськ. Але дали мені у супровід конвоїра, бо я, мовляв, не маю документів. В Сталіногорську ж, замість видати документи й відпустити, поновили слідство. На свою біду, я при попередніх допитах в протоколах не ставив прочерків в порожніх рядках (бо не знав, що так слід робити), то мені чого тільки не приписали. Зокрема, що я закінчив диверсійну школу. Я відмовлявся те визнавати, то ж привели такого здоровенного «забіяку» й сказали, що якщо я все не визнаю, то він в мене відбере здоров’я і все одно все підпишу. А так піду в табір здоровим і буду мати більше шансів вижити. Зваживши все, я погодився. Після цього мене відправили в Москву до Луб’янки.

І як там було?

 В камері нас було так багато, що не було де лягти спати – сидячи спали. З нами навіть сиділи ті генерали, котрі воювали в 37-му році в Іспанії.

На день давали 350 грамів мокрого хліба, які одразу доводилося з’їдати, щоб злодійчуки, котрі теж були в камері, не поцупили. А що таке 350 грамів хліба на день. Коли мене вже перевозили до табору в Печорі (де сидів кардинал Йосип Сліпий), то я важив 45 кілограм. Звідтіля вже відправили до Інти. Там в основному сиділи й працювали на шахтах ті, в кого стаття була 54-11 (участь у контрреволюційній організації – прим. ред.), а в мене була 54-1 «а» (зрада Батьківщині: розстріл або позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна – прим. ред.)

Я приїхав і сказав, що я будівельник, хоча нічого будувати не вмів. Там ще тачки робили, то я сказав, що й це вмію, хоча не вмів. Але я був в категорії «доходяг» з такою то вагою, то ж мені дали час відійти. Доки я відходив, то дивився, що і як інші роблять і так потроху навчився. Так навчився, що згодом став виконробом на будові. Будував двохповерхові будинки.

Коли Ви звільнилися?

В 1954 році. Приїхав в Станіслав. На станції мене зустріли брат, сестра з чоловіком та двоюрідний брат. Поїхав в Горожанку до батьків. Мама лежала хвора, тато переховувався, а наше обійстя було розграбоване й спалене поляками з армії Костюшка (1-ша Варшавська польська піхотна дивізія імені Тадеуша Костюшка — військове з’єднання, піхотна дивізія, сформована у 1943 році в СРСР активістами Спілки польських патріотів із польських громадян та громадян СРСР — поляків за походженням – прим. ред.).

Довго в селі я перебувати не міг, то ж повернувся до Станіслава. А тут на роботу не беруть, прописатися неможливо й дільничний по п’ятам ходить. Навіть санітаром до психіатричної лікарні не брали. Що було робити? Довелося повертатися в Інту, де я мав все ж роботу в радгоспі комендантом селища й житло.

Пропрацював там чотири місяці й посаду коменданта скоротили. А ту ще й прийшла телеграма, що мама померла. Вислав на похорон гроші, які мав, а сам пристав на пропозицію працювати бригадиром в тому ж радгоспі.

Коли повернулися до Станіслава?

В 1958 році. Й знову та сама історія – ні роботи, ні прописки. Один знайомий пожежник тимчасово прописав до себе. Поступив столяром в майстерню. Але заковика – треба мати свій інструмент. А інструмент купити могли лише ті, хто мав спеціальну довідку від третього училища. На початках хлопці з майстерні мені допомагали, але так довго продовжуватись не могло. Звільнився. Односельці допомогли влаштуватися на 63-й завод. Пропрацював там 11 місяців, під час роботи поступив на курси бухгалтерів. Мене вже хотіли майстром призначити, та глянули біографію й вжахнулися – як я з такою судимістю влаштувався на військовий завод. Щоправда на той момент я вже приніс заяву на звільнення.

Як в подальшому складалася трудова біографія?

Працював завгоспом на шкіросировинній базі, водночас закінчив середню освіту й вступив на вечірнє відділення автодорожнього технікуму. Працював старшим бухгалтером-ревізором  на івано-франківському лісокомбінаті. З лісокомбінату мене перевели на посаду головного бухгалтера контори матеріального постачання об’єднання «Прикарпатліс», де я й пропрацював до виходу на пенсію.

З 1989 року був членом Культурно-наукового товариства «Рух», пізніше – членом Народного Руху України, був головою ревізійної комісії «Меморіалу».

В 1992 році ми створили Галицьке братство 1-ї Української дивізії «Галичина» Української Національної Армії.

Вас реабілітували?

Ні. І тому боляче усвідомлювати, що та держава, за яку я боровся, незалежності якої прагнув все своє життя, не хоче мене реабілітувати. Та й не може, бо живе ще за законами прописаними ще в радянські часи московським окупантом.

На Покрови, 14 жовтня, ми святкуємо День захисника України. А триває війна. Й війна, по суті, з тим самим ворогом, проти якого воювали Ви та ваші побратими. Як Ви гадаєте – буде перемога?

Обов’язково буде, але, на жаль, високою ціною – ми багато ще втратимо людей.

Щоб Ви, напередодні свята, побажали захисникам України, котрі зараз на передовій?

Я бажаю їм бути сильними духом та вірити в свою перемогу, а перемога, як я вже казав, обов’язково буде.