Майже вся сучасна музика – це продукт змішання жанрів та стилів з усіх куточків світу. Але ще кілька століть назад мелодії різних країн і земель була вкрай не схожі одна на одну. І, якщо говорити про Європу, виконували їх часто професійні музиканти – менестрелі, трубадури, ваганти, бандуристи. Різних назв цієї незвичайної на ті часи професії дуже багато , пишуть Версії з посиланням на znaj.

Скальди

Одними з перших бродячих музикантів Європи, про які у нас є чимало відомостей, були скандинавські скальди. Скальдична поезія – це цілий жанр зі своїми сюжетами та правилами віршування. Найчастіше суворі вікінги виконували пісні в стилі «що бачу, про те й співаю». Саме тому їхні вірші іноді є досить точним викладом історичних подій, походів і битв.

Одним з найвідоміших і шанованих скальдів був Еґіль Скаллаґрімссон, автор знаменитого твору «Викуп голови». Егіль був ісландцем, жив у Х столітті. За своє життя він багато де бував, брав участь в десятках битв і поєдинків. Загалом, жив насиченим життям. І не забував записувати побачене та пережите у віршованій формі.

Неодноразово бувало і так, що вміння віршувати та співати рятувало йому життя. Наприклад, одного разу він потрапив в полон до свого ворога Ейріка Кривавої сокирі. Але не розгубився, написав про Ейріка пісню, і отримав натомість свободу. Після смерті сам скальд став героєм «Саги про Егіля», і вже інші віршомази почали описувати його життя, змішуючи реальність і фантазію.

Менестрелі і трубадури

Треба сказати, що в різних частинах Європи в середні віки музикантів називали по-різному. Наприклад, словом «трубадур» найчастіше доречно називати тільки бродячого музиканта з Окситанії, який жив в XII-XIII століттях і писав пісні на розмовному мовою Франції, тобто – на провансальської. Поезія трубадурів стала справжнім джерелом натхнення для французьких, іспанських та італійських літераторів на довгі століття вперед.

До речі, саме трубадури в своїх піснях створили концепцію тієї самої ідеальної любові, про яку населення нашої планети мріє досі. Fine amo або «куртуазна любов» – це саме про прекрасних принцес і лицарів на білому коні. Так що якщо хтось із вас до сих пір чекає принцесу або лицаря, то знайте, винні саме окситанська трубадури, бродяги-романтики.

Хоча, співали вони, звичайно, не тільки про кохання. У різних жанрах поезії трубадурів було місце і для героїчних військових тим, і для побутових замальовок, і для просто біографічних оповідань. Цілий окремий жанр, альба, був присвячений виключно тематиці розлуки закоханих після сходу сонця. Будь-які сучасні пісні на цю тему йдуть корінням саме за часів трубадурів.

Прямими спадкоємцями окситанська трубадурів були французькі трувери. На території сучасної Німеччини склалася своя культура – мінезанг. А музикантів там називали мінезігерами. Тематика їх віршів була майже та ж. Хіба що було трохи більше танцювальних пісень для селянських застіль і свят. Пиво, сосиски, танці – все це баварці люблять досі. Слідом за трубадурами і мінезінгерами потрібно згадати вагантів. Так називали бродячих музикантів в XIII-XIV століттях. На поезію вагантів сильно вплинули античні автори, тому в їхніх піснях було менше релігійної тематики і куди більше пікантного. Наприклад, описи голих тіл, підглядання за тими, хто купається і всього такого іншого.

Окремо варто сказати про менестрелів. Саме слово «менестрель» веде нас до латинського ministerialis – «слуга». Неважко здогадатися, що вільного бродячого поета і співака так би не називали. І справді, менестрель – це скоріше середньовічний масовик-витівник, службовець при дворі знатної родини. Висловлюючись сучасною мовою, аніматор. Менестрелі повинен був не тільки грати і співати, а й всіляко розважати публіку жартами, танцями, жонглюванням. Але не варто плутати такого витівника з блазнем. Шут повинен був вміти розважати дурістю, часто награною. Адже, як ми всі знаємо, тільки «дурню» дозволено говорити правду. А ось менестрель, в першу чергу, розважав талантами та вміннями.

Бандуристи та кобзарі

Говорячи про бродячих музикантів, не можна не згадати і наших українських кобзарів. Як і у випадку з трубадурами, кобзар – це не професія, а спосіб життя.

Перша згадка про кобзарів можна знайти ще в польській літописі 1441 року, де сказано, що у польського короля Сигізмунда III був свій придворний український бандурист. Були серед кобзарів і ті, хто наймався на постійну службу, як менестрель.

Але класичний образ українського музиканта – це, звичайно, вільний літня людина, що переїжджає з місця на місце, щоб радувати публіку музикою. Тематика пісень була різноманітна. В основному, звичайно, або військова, або романтична. Занадто багато в історії України було воєн, героїзму і бойової слави. І дивно було б, якби це не знайшло свого відображення в музиці.

Сильний удар по бандуристам завдала політика СРСР в 30-і роки ХХ століття, коли українська культура багато в чому виявилась під забороною. І все ж навіть Радянському Союзу не вдалося остаточно поховати цю традицію.

Бандурістіка жива і зараз. Існує навіть Національна спілка кобзарів України, який об’єднує людей, які бережуть це мистецтво від зникнення. А разом з історією кобзарів триває і історія України.

Автор матеріалу:
Митя Раевский