Процький

Раніше військовий прокурор Анатолій Матіос натякав у пресі, що Процький може бути агентом ФСБ. Сам Володимир мовчав, від коментарів відмовлявся. Але тепер його просто затравили. Він каже, що всі звинувачення ґрунтуються виключно на особистій неприязні прокурора Матіоса, мало того – той мститься.

Саме тому Процький прийшов у «Репортер». Він затинається після контузії, але говорить спокійно, виважено. Хвилюватися починає лише при згадці про високе керівництво і прокурора…

Батько 41-річного Володимира Процького був військовим, тож їхня сім’я їздила по всьому СРСР, поки не зупинилася в Мукачевому. У 1990-му Володимир поступив у Ташкентське танкове училище. Після навчання поїхав служити на Кавказ, каже, в Україні у військових перспектив тоді не було. Та через 1,5 роки зрозумів, що хоче в Україну. В Міноборони сказали звільнятися, що візьмуть в українську армію. Звільнився. Запропонували в УМВС – пішов. Працював інспектором з ДТП. Після семи років служби пішов за власним бажанням. Таксував, потім був підприємцем. Так і жив до весни 2014-го.

«У військкоматі мене вмовляли йти на контракт, – розповідає Процький. – Добровольцем іти відмовився. Мене все влаштовувало – сім’я, робота, служити далі я не планував».

Потім він отримав одну за одною п’ять повісток. Каже, приходив у військкомат, пройшов комісію, пропонували добровольцем, відмовлявся – відпускали додому. Нарешті, просто мобілізували. Призначили командиром роти у частині в Делятині.

«Спершу пообіцяли відпустити додому через 45 днів, мовляв, пройдемо збори та й усе, а якщо треба – викличуть», – говорить Процький. – Далі були інші обіцянки – служити поки не закінчиться мобілізація, але в області, охороняти стратегічні об’єкти. Пізніше повідомили, що їдемо на Схід, але стоятимемо у третьому ешелоні. Більшість хлопців не були готові воювати, багато взагалі не служили, їх треба було вчити з нуля».

Неправда керівництва одразу спричинила невдоволення в батальйоні, каже Володимир Процький. Першою проблемою стали гроші. У військкоматі запевнили, що найменше солдат буде отримувати 2400 грн., «бо ж сім’ї треба за щось годувати?». А потім сказали, що за перший місяць заплатять 600 грн., а оскільки служили з середини місяця, то отримали по 300…

«Найбільше дратувала дрібна неправда, але якби нам чесно сказали все одразу, то батальйон, певно, не набрали б і донині, – говорить комроти. – Добровольців було десь 20 %. Але ми таки виїхали з частини та одразу потрапили не в якийсь третій ешелон, а прямо на фронт – в Амвросіївку».

Везли батальйон на шкільних автобусах. Процький каже, інші військові дивувалися, як вони взагалі доїхали живими, бо жовта колона – чудова мішень.

«Хлопців розкидали по блокпостах і відразу в бій, – згадує Володимир. – Нас взяли у кільце, три дні кругової оборони. За 3 км стояла 72 бригада, там була техніка, але допомоги ми не дочекалися».

Потім приїхали комбат Віталій Комар і начштабу Юрій Баран. Вони, за словами Процького, весь цей час перебували у штабі, у 72 бригаді. Дали команду відходити. Хлопці почали збиратися, знову обстріл, виник сумбур. Баран із Процьким збирали людей, які заховалися хто куди, подалі від автобусів. Зібрали, погрузилися. Комбат Комар, каже комроти, десь зник.

«Коли прибули до 72 бригади, то Комар там уже курив і виглядав з-за машини, хто доїхав, – говорить Володимир Процький. – Тоді й виявилось, що Барана нема. А я був впевнений, що він заскочив в один із автобусів. Група на УРАЛі повернулася назад, але знайшли його вже убитим. Один постріл, певно, снайпер, прямо в голову, ніхто й не бачив, як він упав».

Почало темніти, комбат знову зник, каже Процький, зв’язку ніякого. Серед поля ночувати небезпечно, тож пішли на блокпост в селі Мокроєланчик. Потім командування вирішило їх там і залишити.

Хто де стоїть, де свої, де терористи, не знали. Комбат сказав розбиратися самим. Процький їздив «по сусідах» з бійцями, знайомився. Пересувалися автобусом із написом «Шкільний». За ним їх і впізнавали.

Знову почались обстріли, тепер «гради». Допомагали місцеві – пригнали екскаватор, дали мішки. Хлопці набирали в них землю і так укріплялися.

Фото Євгена Гапича

За словами Володимира Процького, ближче до 24 серпня вони залишилися самі. Повз виїздили інші бригади. Заходили розвідники – попереджали, що поруч уже нікого нема. Прикордонники казали про можливий наступ терористів. Невдовзі почався черговий обстріл, один блокпост розгромили.

Процький поїхав до штабу просити вивести хлопців, але там йому наказали перейти на інший блокпост. Коли повернувся, то вже й того блокпоста не стало. Повз проїздив якийсь офіцер, сказав, що прикарпатцям треба їхати в Розівку Запорізької області, що всі їхні вже пішли. У сусідньому селі зупинили зерновоз. Водій погодився полями довезти їх до Маріуполя. На трасу виїхали вже під селищем Тельманове.

«На тому зерновозі ми й наздогнали наш штаб під Маріуполем, – розповідає Процький. – Виходжу з машини, а начштабу питає: «Ти звідки?». Так, ніби роту вже списали. Я й сам до кінця не розумію, як ми змогли звідти виїхати. Коли приїжджав до штабу, то вони вже знали, що нам треба виходити, але мене просто відправили назад…».

Водієві зерновозу скинулися на бензин, хоча брати той не хотів. Номер мобільного водія Володимир зберіг, каже, колись знайде – подякує.

Назавтра приїхали в Розівку. Їм сказали, що дадуть техніку і вони мають відбити свої блокпости. Люди збунтувалися, «неправда дістала», сказали, що підуть додому. Врешті комбат вирішив усім їхати в Делятин.

Під Запоріжжям їх зупинила військова служба правопорядку, приїхав прокурор Запорізького гарнізону. Хотіли, щоб бійці здали зброю, та Процький відмовився, мовляв, здадуть лише в частині, де отримали. Колону пропустили і навіть надали супровід. Проте перед Знам’янкою (Кіровоградська область) стався серйозніший інцидент.

«Нас везли по об’їзній, аж раптом колона зупиняється, починається біганина, – розповідає Володимир Процький. – Ніби везуть у кар’єр. Хлопці тоді виштовхали даішника, який вів колону, а в нього – посвідчення майора СБУ!».

Колона розвернулася, але далеко заїхати не вдалося, бо дорогу перекрив спецназ.

«Мало того, попри нас пролетіли два порожні УРАЛи і через 10 хвилин повернулися теж повні спецназівцями, – каже Процький. – Тож у кар’єрі нас уже чекали. Прилетів вертоліт. Там був командуючий Сухопутних військ Василь Собков, головний військовий прокурор Анатолій Матіос, генерал Ігор Криштун».

Процький каже, спецназівці виявилися знайомими, адже кілька днів тому вони якраз проходили через блокпости 5-го батальйону. За їхніми словами, спецназ отримав наказ «знищити незаконне збройне формування». «Вони раніше в нас ночували, їли, тож, коли впізнали, то сказали, стріляти не будуть», – говорить Володимир.

Після суперечки всі почали розходитись. На емоціях командир роти вступив у перепалку з прокурором Матіосом. «Я йому сказав все, що думаю про них, про АТО і керівництво, – переповідає Процький. – Потім, уже в дорозі, дзвонить дружина й каже, що їй телефонував прокурор Західного регіону, залякував. От навіщо?! Та вона в мене розумна, просто ­вимкнула телефон».

Після того як комроти повернувся додому, в нього почалися проблеми зі здоров’ям. Після обстрілів він почав затинатися, з’явилися головні болі. «Я звернувся в госпіталь та пройшов курс лікування, однак біль не прошов, – говорить Процький. – Через день викликав швидку. Не можу спати, якщо не вип’ю таблетки. Лікар із поліклініки дав направлення на госпіталізацію, а от військкомат направлення не дає й нічого не пояснює. А без направлення із військкомату не приймають». Процький переконаний, що все це через наказ «згори».

«Зараз мене викликають у прокуратуру, щоб призначити судово-психіатричну експертизу. Я не проти, але дайте хоча б прийти до себе, не дожимайте! – каже Володимир Процький. – Тихенько так мені сказали, що покарання вже давно призначили. Слідчий щодня доповідає військовому прокурору про хід справи, бо той через нашу сварку записав мене у вороги. Якби робили все згідно з законом, то справу треба закривати вже, бо на мене нічого нема. Але ж їм треба щось накопати? От і обкладають, як можуть».

Після недавньої публікації цього матеріалу на сайті «Репортера» Володимир Процький таки отримав лікування. Слідство триває.