Навіщо ці музиканти виходять на вулиці та грають навіть взимку, які емоції від того отримують?

На стометрівці буває цілий фестиваль із різних виконавців, а от Вали часто звучать ніби сопілкою. Але ні – це блокфлейта. Роман (тут без прізвищ, хіба псевдо) награє на ній українські народні мелодії. І вулична музика для нього, виявляється, таки не просто захоплення, а й заробіток для сім’ї, пишуть Версії з посиланням на “Репортер”.

Роман обрав блокфлейту, бо вона доступніша, легша, менше втомлює, ніж кларнет і саксофон, якими, зізнається, володіє краще. На флейті грає на слух. Репертуар пояснює своїми вподобаннями, смаками перехожих і вибором інструмента.

«Скільки людей – стільки й думок, – говорить він. – Сприймають по-різному. Хтось каже: «О, здоровий козак, чому не йдеш на будівництво?». Інші дякують, особливо за те, що граю українське. Іноді: «Ну молодець, хоча б не крадеш…».

За словами Романа, стати вуличним музикантом його змусило життя. П’ять років тому він сильно травмувався, тому фізично працювати не може. Негатив від перехожих сприймає з розумінням. Конфліктів уникає, якщо щось – просто йде.

Блокфлейта – інструмент неголосний, цим пояснює і локацію, стометрівка для нього надто галаслива. Роман підсилювача не використовує, грошей не просить – просто грає, а хто хоче, той кине. Допомагав друзям, що воюють. Крім Франківська, грав на вулицях Львова, Рівного, Луцька, Чернівців, однак стверджує, що найкраща публіка – саме тут.

Роман підказав, що на Валах іноді стоїть ще один блокфлейтист. «Репортер» розшукав його на Міцкевича. Їх там навіть двоє: блокфлейта і гітара – Люк і Богдан Дощ. Для обох вулична музика – важлива частина життя, чим би не займалися ще.

Люк на вулиці грає не часто, і це для нього точно не заробіток. Втім, якщо був у місті з флейтою й не пограв – день пропав. Мешкає біля Івано-Франківська, свого часу поїздив по Україні, був у Чехії, Польщі. Так само каже, що в нас люди добріші, бувало, кидали мандарини, цукерки, ароматичні палички. Від місцевої поліції – жодних претензій, пригадує, що копи й самі дякували грошима.

Богдан Дощ грає на вулицях аж з 2001 року. Родом з Полтавщини, довший час грав у Києві, Тернополі, зараз живе у Франківську. Виконує такі українські пісні, яких, каже, не чути майже ніде. Перехожі навіть запитують, коли запише альбом. Винагороду сприймає як знак, що все зробив якісно – зачепив.

«Вулиця для мене – просто сцена, – говорить Богдан. – Це момент, коли я можу взяти й заспівати якраз те, що хочу, без диктування будь-якого продюсера чи ще когось, коли хочу, і роблю це максимально щиро».

На стометрівці музикантів нині не так багато, бо ж не літо. Поспілкувалися лише з Данте у компанії того ж Люка, адже він грає і з іншими музикантами. Данте – киянин, але зараз теж живе у Франківську. Вуличний гітарист – з 12 років. Повторює тезу про музику-життя.

Але крім неї, має багато інших інтересів – дизайн, фехтування, страйкбол, подорожі. Виступав майже по всій Україні, а також у Європі, Казахстані, Росії.

У Франківську Данте час від часу отримує претензії через російську мову пісень, хоч, каже, там нічого радикального. А ще в його репертуарі багато творів англійською, любить грати українську «Димну суміш», має й авторські пісні.

За словами Данте, конфліктів з перехожими чи мешканцями сусідніх будинків у нього було небагато і 90% – з нетверезими…

Загалом музиканти сходяться на тому, що в плані заробітків вулична музика лише дозволяє не вмерти з голоду. Середній прибуток за день, кажуть, визначити важко: може бути 30 грн, може бути 300, а десь на Різдво та з хорошою програмою – і 3000 грн. Працюють на себе, «за кришу» нікому не платять, майже всі самоуки. Цікаво, що й зими не дуже бояться, хіба шкодують інструменти під час дощу чи снігу.

Врешті-решт, висновки робити читачам. Але, може, досить уже сприймати вуличну музику за прояв жебрацтва? У всякому разі якщо вона без нав’язливих «аскерів» – людей із шапками, що чіпляються до перехожих. Не подобається – можна просто пройти повз. А як подобається, то ноги зупиняються самі, правда?