Скупившись, ми стоїмо, чекаємо на потяг. «А де буде йти локомотив?», – питаю. «От зараз і побачите», – відповідає Денис, і показує під ноги. Ми стоїмо посеред базару, і важко повірити, що прямо під ногами в нас колії. Потяг справді починає рухатись, люди навколо метушаться і забирають все з колій. «Зараз він поманеврує і поїде в інший бік», – каже Денис. Про це пишуть Версії з посиланням на Ukraїner.

Денис Добра – один із тих, хто самовіддано працює над процесом збереження і відновлення Боржавської вузькоколійки. Він засновник громадської організації «Боржавська ініціатива». Денису 47 років, він родом із села Імстичево, що в Іршавському районі. Він опікується долею боржавської вузькоколійки вже більше п’ятнадцяти років.

— Залізниця проходить повз моє село. Я пам’ятаю, як їздив на цих старих вагонах. Іще в школу ходив, у дев’ятий клас, пам’ятаю, як на цих вагонах їздив з Іршави до Імстичева. Почалося все десь у 2000-му, тоді ми зробили першу туристичну поїздку. Найняли дрезину, зараз вже цей «путієць» на пенсії. Ми проїхалися з Лукова, якщо ви там орієнтуєтеся, до Берегова і просто зробили фоторепортаж. Потім була така маленьку виставка для друзів. Тоді ще не було цифрових фотоапаратів, ми зробили звичайні фотографії. Десь у мене ще є та плівка, збереглася.

Потяг їде дуже поволі, іноді машиніст свистить, аби люди поскоріше забиралися з колій зі своїм крамом. Він має тут лише розвернутися і забрати пасажирів, після цього одразу поїде у зворотному напрямку – в бік Іршави.

 

— У нас постійно триває дискусія з керівництвом Укрзалізниці та Міністерством інфраструктури. Основна проблема у тому, що на сьогодні швидкість потяга всього 15 кілометрів на годину. Якщо її збільшити, то потяг витрачатиме значно менше палива, і залізниця стане швидшою, аніж автобусне перевезення. Але Укрзалізниця, на жаль, не оперує термінами економії та ефективності, не працює над модернізацією і відновленням вагонів. Тут стоять старі вагони, раритетні. Їх хочуть на металобрухт порізати. Залізниця вирішила: це – «не жильці». А поляки приїздять, стають на коліна і плачуть: дайте нам один вагон, продайте. Ми можемо один для вас відремонтувати, а натомість один заберемо собі. Це польські вагони, а поляки, на відміну від нас, шанують свою історію.

3000$сума, яку в 2004 році просили за те, щоб потрапити на прийом до тодішнього міністра транспорту

— У 2004-му я йшов на прийом до  Кірпи [Георгій Кірпа — Міністр транспорту та зв’язку України на той час, – Ukraїner]. За те, щоб потрапити до нього, мене попросили три тисячі доларів. Але це ще нічого не гарантувало, я  міг лише потрапити до приймальні. Можливо, далі б нічого і не трапилось.  Можливо, я би прийшов, мені налили б кави… Нормально так, за три тисячі у Кірпи кави попити… Я не хочу говорити про нього погано, все ж багато речей в Укрзалізниці змінилося на краще саме коли він був при владі. Просто існує в Україні така традиція – прикриватися авторитетом і здійснювати «допуск до тіла» за гроші. Це робили всі.

Плани та перспективи

Денис вважає, що найбільш важливим етапом розвитку Боржавської вузькоколійки стало її визнання пам’яткою історії місцевого значення на території Іршавського району. На привеликий жаль, це рішення могло бути прийняте ще десятьма роками раніше, і зараз ситуація була б значно кращою.

Зараз, користуючись досвідом сусідньої Угорщини, необхідно накласти заборону на руйнування рухомого складу – локомотивів та вагонів, колійного господарства. Наступним кроком має бути вивчення пропозицій та можливостей використання вузькоколійки в організації туристичних перевезень. Але, в будь-якому випадку, відрізок колії Виноградів – Хмільник повинен служити для транспортування жителів навколишніх сіл. У цій місцевості навіть закупівля автобусів та їх обслуговування не замінять залізницю, бо тут немає якісного дорожнього покриття, дороги досі незаасфальтовані.

До прикладу, в сусідній Польщі протягом 2009 – 2012 років реконструювали ділянку Бєщадської лісової залізниці, що включала майже 40 км колії, рухомий склад і супутню інфраструктуру: станції, кафе. На цю реконструкцію витратили близько 550 000 євро, тобто майже 6 мільйонів гривень. При цьому Укрзалізниця стверджує, що їм необхідно аж 8 мільйонів лише на щорічне утримання Боржавської вузькоколійки. Ця цифра, на думку Дениса, взята «зі стелі», за такі кошти тут постійно можна проводити якісні зміни.

— Ми готові залучити польських колег до співпраці, перейняти їх досвід, це було би для нас дуже корисно. Згодом, для організації роботи можна створити Акціонерне Товариство Боржавської вузькоколійної залізниці та фонд «Боржавської вузькоколійки». Усе це – за участі сільських рад, де пролягає колія — Іршавської, Берегівської, Виноградівської, а також Закарпатської обласної ради та Львівської залізниці. До засновників Товариства входили б також органи місцевої влади та комунальні підприємства. Владні структури обов’язково повинні взяти на себе часткову підтримку діяльності товариства, зокрема через прийняття окремих програм та їх фінансове забезпечення.

Таким чином, товариство опосередковано взяло б на себе залучення інвестицій та модернізацію рухомого складу. Усе це дало б можливість надавати якісні транспортні послуги і працювати над поступовим підвищенням прибутковості. Такий проект хоч і вимагає суттєвої державної підтримки, але є дуже перспективним, бо в майбутньому дасть змогу залучити додаткові ресурси, в тому числі і міжнародні.

Денис вільно володіє кількома мовами і супроводжує туристичні групи, які тепер приїжджають сюди досить часто. Іноді тут відбуваються невеличкі фестивалі поціновувачів Боржавської вузькоколійки.

Поціновувачів у вузькоколійки і справді багато. Деякі місцеві жителі відгукуються  про неї з особливим теплом. Зокрема, закарпатець Володимир Кришеник у своїй книзі спогадів про батька пише:

«Але ж я пам’ятаю її живою, щасливою у своїм робочім служінні, ба навіть іноді рвучкою в бігу.  Було дитинство. Далекі 60-ті роки. Частенько плелися ми разом її неквапною ходою, усівшись твердо на шерехатих вагонних лавицях, так добиралися від Білок до Іршавської музичної школи. То все було краще, ніж очманіло бігти з пасажирським натовпом услід за норовливим довжанським автобусом, який раптом передумав зупинятися і крався злодійкувато дрібним рухом, щоб згодом, піддавши газу, прогарчати нам напосідливим назрілу злість, відхаркнути ворожій юрбі ядучим бензиновим димом».

Денис із громадою радо зустрічають тут туристів, але дуже переймаються через те, що не можуть забезпечити нормальних, комфортних умов тим, хто сюди приїздить.

— Приміром, до нас приїздить 50 людей проїхатись залізницею. Проїзд зараз коштує сім гривень в один бік. Допустимо, усі ці люди замовляють дегустацію і фактично за раз привозять кілька тисяч гривень у село, яке не має іншого системного бізнесу. Звичайно, можна підвищити тариф на перевезення туристичної групи. Зробити окремий вагон. Нехай, квиток коштує утричі дорожче. Туристи готові платити, але натомість їм потрібен хоча б якийсь комфорт.

— Он там стоїть дерев’яний товарний вагон, бачите? Навесні я добивався, щоб мені його причепили до складу потяга для туристів. Знаєте, скільки у мене за це попросили? Сім тисяч гривень. «Пшонка-вагон», що на Південно-Західній залізниці їздить з Дніпра до Києва, обходиться у 90 гривень за кілометр, а в нас дерев’яний вантажний вагон – 420 гривень за кілометр. Насправді, якщо тепловоз і так їде, то ще один додатковий вагон лише не значною мірою збільшує кількість солярки, що витрачається. Словом, як не рахуй, хоч на десять помнож, – все одно виходить менше семи тисяч гривень.

Ми йдемо чагарниками вздовж колії, переходимо міст, Денис пробирається вперед разом із своїм велосипедом. Біціглі та «Анка» – його основні види транспорту. Денис впевнено іде прямо, долаючи перешкоди на своєму шляху. Ми йдемо за ним, сповна відчуваючи дивовижну енергетику цих місць.

Попри усі перипетії, Боржавська вузькоколійка тримається. Денис започатковує тут одночасно багато проектів, аби привернути увагу до цього місця. Влітку і восени тут відбуваються винні і ягідні тури. Взимку, на день святого Миколая, тут влаштовують справжню казку – звичайний потяг стає святковим, з усіх усюд приїздять дітлахи. В цей день сам Денис перевдягається у Святого Миколая і роздає дітям подарунки. В інші дні він працює вчителем інформатики у сільській школі і постійно займається захистом та відновленням важливої історичної пам’ятки – Боржавської вузькоколійки, залізниці майбутнього. Тої, про яку багато хто забув, а дехто і не знав ніколи.