хоспіс-0681

Люди стикаються із невиліковними хворобами, не можуть робити звичні справи, а часто потребують цілодобової опіки. В Івано-Франківську, щоб не залишати хворих на самоті з болем та відчуттям безвиході, створено обласний клінічний центр паліативної допомоги. «Галка» дізналася, як тут доглядають за лежачими, чим відволікають від похмурих думок свідомих пацієнтів та як прикрашають їхні останні дні, пишуть Версії з посиланням на Галку.

http://www.galka.if.ua/wp-content/uploads/2018/02/hospis-0689.jpg

 

Також нам розповіли про потреби закладу та нагадали, чому не варто залишатися осторонь проблем тяжко та невиліковно хворих.

Паліативна допомога надається людям із хронічними прогресуючими невиліковними захворюваннями наприкінці їхнього життя. Хворого намагаються охопити якісною та всебічною допомогою, як плащем, адже термін «паліативний» походить від латинського «pallium», що означає «плащ». Пацієнту намагаються створити максимально комфортні умови, знеболити, усунути дошкуляючі симптоми. Допомагають прийняти особливості протікання хвороби та знайти примирення з собою та близькими.

Головна лікарка Івано-Франківської обласного центру паліативної допомоги («Хоспіс») Ірина Слугоцька розповіла, що у них діє два відділення – стаціонарне, де люди лежать цілодобово, та виїзне, коли команда фахівців надає цю допомогу  вдома. У першому є 30 ліжок, де фактично лежать 32-33 людей.  Такі ж заклади є у Яблунові Косівського району на 20 ліжок і Ланчині Надвірнянського району на 10 ліжок. У першу чергу приймають онкохворих у термінальній стадії, тобто на останньому етапі життя. Також є пацієнти у післяінсультному стані, з важкою серцевою та дихальною  недостатністю, ускладненнями діабету тощо.  Їхній середній вік приблизно 50 років, є й 20-, 90-річні. Хтось перебуває у закладі місяць, а когось просто нема куди віддати. Точно передбачити, скільки людина тут потребуватиме опіки, неможливо.

хоспіс-0644

У палаті максимум 4 пацієнти. Одиниці з них свідомі та можуть спілкуватися.  Тому добре, якщо серед них один може покликати медпрацівника і підказувати всілякі дрібниці, бо навантаження на медперсонал є дуже високим – 15 важкохворих на 1 сестринський пост (до слова, у Польщі  4 -5 важкохворих на 1 сестринський пост) .

«Є різні люди, вони між собою спілкуються. А хтось хоче бути один, особливо коли це термінальна стадія і це все важко. Є одно-, дво- трьохмісні палати», –  розповіла лікарка.

За невиліковно хворими потрібен належний догляд 24 години. Це одна з причин, чому рідні, які працюють, передають близьких у стаціонарне відділення (хоспіс). Зранку пацієнта треба переодягнути, змінити підгузок, обмити, дати пити, їсти, покупати. Відповідно слід переодягнути ліжко. На це йде час з 6 до 10 години. Потім починаються лікарські процедури, реабілітаційні елементи – декому треба зробити масаж, розтерти руки, ноги. У кого є належні, роблять перев’язку.  А потім готуються до обіду. І знову треба перевірити, чи не треба змінити підгузок, побрити, підстригти волосся, доглянути слизові. І так далі, і так щодня.

Пані Ірина наголосила, що паліативна допомога відрізняється від всіх інших видів медичної допомоги тим, що надається не тільки хворому, а й родичам. Буває пацієнту важко усвідомити свою ситуацію, прийняти захворювання, але  депресивний стан виникає також і у родичів. Тому і з хворими, і з членами родини при необхідності  працює психолог.

«Пацієнт буває замкнений (нерідко, це особливості його хвороби) , його важко розговорити, але це одинокі випадки, більшість людей контактують. У нас всі методи спрямовані на те, щоб створити домашню, сімейну атмосферу, щоб пацієнт міг бути задоволеним та у комфорті», – прокоментувала вона.

хоспіс-0692

Позитивним моментом є волонтери, які часто відвідують невиліковно хворих. Це студенти медуніверситету (Андрій Андрусишин , Катя Масляк) або члени франківських благодійних організацій. Вони спілкуються із пацієнтами, годують їх з ложечки, читають книги, роблять те, про що їх просить медперсонал.

Безкорисливо це роблять й представники БО «Просвіта душі і серця», яку нещодавно створили в обласному центрі. Владислав Пігута та Іванка Кріпчук час від часу приходять у лікарняний заклад і трішки урізноманітнюють звичні будні пацієнтів і працівників. Поки журналісти «Галки» дізнавалися, як живе хоспіс, вони годували важкохворих. Кажуть, що розуміють наскільки важливою є моральна підтримка.

«Тут люди переважно лежачі, їм цікаво і подобається спілкуватися. Говорять на будь-які теми. А коли людина виговорюється, стає краще, легше. Ми потужно не допомагаємо, але розмовами все ж піднімаємо їхній дух», – сказав Владислав.

хоспіс-0681

Також у хоспіс приходить капелан. Останні кілька років це Ярослав Рохман – чудова людина і священик від Бога. Раз на тиждень і свята проводять літургію, для цього на третьому поверсі облаштували капличку св. Пантелеймона  (дякують благодійникові п. Андрію Пославському та художнику п. Мирославу Яремаку) та зимовий сад. Тут можуть відволіктись як персонал, так і хворі.

Більшість пацієнтів хоспісу є лежачими, несвідомими та не можуть сісти без допомоги спеціального підйомника та медиків. Та приблизно 5 з 30 хворих радо спілкуються  і, навіть,  займаються творчістю,  а тих, хто може сидіти у візках, у теплі пори року вивозять в альтанку у сад, що знаходиться на території лікарні.

У стаціонарному відділенні центру є пацієнтка Галина Ліщинська, яка тут почала малювати. Коли ми зайшли до неї  у палату, то почала метушитися, шукати помаду, щоб гарно виглядати на фотографії. Тут жінка вже більше року, але скільки не каже. Питаємо, як минають її дні. Розповідає, що від думок про хворобу відволікає телевізор, Фейсбук, де пані Галина час від часу ділиться своїми селфі та світлинами сусідок по палаті. Також урізноманітнює день спілкування з чоловіком по телефону, який через здоров’я не може відвідувати дружину, але передає продукти.

«Я спала до 12 години, а потім встала. Знаєш чого? Бо у нас є бабця Юля. Вона вдень спить, а ввечері активізується. Спершу дуже довго підсувається по ліжку до холодильника, потім я трохи з нею говорю, поки є сила. А потім десь вона ногу засуне, вже треба кликати медсестру. Вона їх слухає, а коли їх нема, то робить те, що у її голові.  А Олька лежить. У неї ні малювання, ні читання, ні писання, нічого не виходить. Якщо людина має якусь енергію, то щось ще робить», –  розказує пані Галина про сусідок по палаті.

А головне – вона тут почала малювати. Її картини, переважно на релігійну тематику, висять на коридорі у лікарні і в палаті. Навіть один з малюнків надіслали на виставку.

Про медиків  художниця-самоучка говорить тільки позитивно.

«Ми з персоналом та волонтерами живемо, як сім’я. Приходять гості. А знаєте, та за картину щось скаже, інша за нігті нафарбовані, а людині зроблять комплімент і вона підноситься, настрій кращий», – додає вона.

хоспіс-0686

На жаль, такі пацієнти, як Галина, у меншості. Коли ми проходили повз інші палати, то бачили пацієнтів, які просто лежали нерухомо, або біля яких метушилися медпрацівники, годували, давали пити, поправляли ліжко. Ще десь чоловік кричав щось незрозуміле. Лікарі пояснили, що він так щодня капризує і цьому ніяк не зарадиш.

Важливим моментом є робота з персоналом, адже треба, щоб він не вигорів. Головна лікарка визнає, що не кожен може допомагати важкохворим, тому часто змінюються кадри. Робота важка і фізично, і психологічно. Тому тут важлива атмосфера позитиву, уважного ставлення одне до одного. Працівники часто просто спілкуються між собою, жартують, роблять виїзди на природу, долучаються до благодійних балів, виставок. Це відволікає та надихає.

«Без почуття гумору тут працювати теж неможливо. Тут є життя, просто воно у кінцеві дні. Не можна казати, що сюди віддали вмерти. Частина людей виписується, бо їм стає легше, краще. Належний догляд сприяє. Це 2-3%», – зауважила Ірина Слугоцька.

«Нещодавно капелан поширив у Фейсбуці промову папи Франциска. Він згадав українських жінок, які в Італії доглядають за немічними. Вони несуть не тільки допомогу, як таку, а й віру у Бога, оптимізм та надію. Ми це прочитали і це нас теж надихає. А хто займається благодійністю, хто щось дає безкоштовно, у того підвищуються показники імунітету. Це впливає на здоров’я. Тож милосердними треба бути», – додала вона.

хоспіс-0646

Івано-Франківська область поряд з Харківською  є лідерами у наданні паліативної допомоги в Україні.  Тут вперше в Україні створено дитяче паліативне відділення у Надвірнянському будинку дитини. Також з 2015 року вперше почало функціонувати виїзне відділення ( дві бригади – доросла та дитяча), яке розширює доступ до паліативної допомоги, зменшує витрати і є більш комфортним для хворого. Планують надавати консультаційну допомогу цілодобово. Його очолює Людмила Андріїшин.

Попри це, у нас катастрофічно не вистачає медпрацівників та спеціальних закладів для важкохворих.

«В області смертність близько 16 тисяч осіб за 2016 рік, тож потрібно надати допомогу за всіма стандартами (формула розрахунку потреби ВООЗ) 12 тисячам людей, а хоспіси та виїзна служба можуть допомогти тільки 2 тисячам прикарпатців», – констатує лікарка.

Реформи передбачають створення у кожному госпітальному окрузі одного хоспісу (або паліативного відділення) і виїзної бригади. Зараз в області є тільки 2 бригади – дитяча і доросла, а має бути у кожному районі.

Є потреба у створенні закладів сестринського догляду, які є у європейських країнах. Тут потрібен  лише догляд, лікарі приходять тільки на консультацію. Це розвантажило б не тільки хоспіс, а й геріатричний пансіонат, де серед жителів інколи є важкі хворі, а соціальний заклад не пристосований надавати належну допомогу, а також стаціонари Івано-Франківська, які теж не мають змоги тривало опікувати тяжкохворих.  Ірина Слугоцька сподівається, що очільник міста Руслан Марцінків виконає свою обіцянку, і в Івано-Франківську створять заклад   паліативного  догляду для містян.

Ще однією проблемою є необлаштованість приміщень франківського обласного паліативного центру. Будинок зводили як житловий для ксьондза ( ще в 1938р.). Тут вузькі коридори, пороги, тому важко перевозити хворих, наприклад,  до санвузла. Ліфт, харчоблок та одномісні палати добудували.  Своїми силами та з допомогою меценатів роблять ремонт. Наприклад, сходову клітку допоміг відремонтувати фонд Людмили Гончарук.

Держава забезпечує кошторис на зарплату та комунальні послуги. Лише по 15 тисяч на місяць виділяють на ліки та продукти харчування. А це для 30 хворих на 30 днів дуже мало. Тож потреба у продуктах харчування, які довго зберігаються, засобах особистої гігієни, особливо підгузках є постійною. Франківці можуть долучитися до допомоги. У хоспісі цьому будуть раді.  Контактувати з паліативним центром можна за телефоном  78 17 19 ( стац. від) ;  72 58 79 (виїзне від) ; e mail  hospice@optima.com.ua;  сайт www palliacentre.com.ua ;  адреса м. Івано-Франківськ., вул. Новаківського, 8.

хоспіс-0704

На жаль, люди недостатньо проінформовані про паліативну допомогу. Не усвідомлюють, що це може торкнутися нас самих чи рідних. У планах обласного паліативного центру проводити більше просвітницьких акцій із залученням медіа, щоб виправити ситуацію, створення інформаційного поля для постійного надання жителям міста та області інформації про можливості паліативної допомоги.

Керівники відділень франківського закладу  паліативної допомоги відвідують міжнародні  конференції, організовують круглі столи та сприяють впровадженню позитивного досвіду в області. Наприклад, у Мадриді на 15–ому Світовому Конгресі нещодавно озвучили такі месиджі. Англійські вчені підрахували, що до 2040 року потреба у паліативній допомозі зросте щонайменше втричі. В однієї людини збільшується кількість захворювань, зростає вік. Є затребуваність у вузьких спеціалістах, які надають паліативну допомогу, тому мають створюватися мультидисциплінарні бригади.

«Треба навчитися правильно, коректно пояснювати поняття смерті дорослим та дітям. Бо це замовчується, відсувається, закривається, а це неправильно, бо смерть – фізіологічний процес, який треба належно сприймати. І це проблема не тільки наша , але й всього світу», – додала Ірина Слугоцька.

Лікарка підсумувала: «Ми мусимо про це казати, бо це стосується кожного. Є різні діагнози та ситуації. Ми зобов’язані допомогти і в першу чергу людям із невиліковними, прогресуючими захворюваннями і старшим людям . Це показник нашої цивілізованості, людяності, гуманності. Як  у місті відносяться до невиліковно хворих? Хоспіс – це лице влади міста та області. Людина має залишатись людиною, допомагати немічним та дбати про завершення життя в гідних умовах».

 

хоспіс-0658