Нагадаємо, бойовики збили наш МІ-8 з ПЗРК (переносний зенітний ракетний комплекс) в небі над Слов’янськом. На борту було 14 українських солдатів, серед них – 25-річний Віктор Яков’як.

Погибшие Герои АТО: Виктор Яковьяк. 25 лет

“Знаєте, мені досі не віриться, що це сталося, іноді я дістаю мобільний, починаю набирати номер Віті, а потім згадую, що його вже немає, – розповідає друг дитинства Михайло Боднар. – Ми з ним дружили зі школи, вчилися в паралельних класах. Це був добрий чоловік і надійний друг. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто зідзвонювалися, він розповідав, як йому служиться. Вони стояли на горі Карачун, де телевежа, їх часто обстрілювали терористи. Казав, що дуже довго у наших хлопців були проблеми з водою – виділяли не більш двох літрів на день на людину. Потім начебто налагодилося. Але всі ці негаразди Вітя сприймав спокійно – два літри води, значить, два літри. Казав, що це не важливо, головне – відстояти Батьківщину, не пустити терористів в інші області, щоб не гинули мирні люди. Мріяв повернутися і зробити пропозицію своїй дівчині Ользі – вони давно зустрічаються”, пише ДеПо.

У рідному селі Голосків Івано-Франківської област у Віктора залишилася велика родина: батьки-пенсіонери, дві сестри і два брати.

“На Великдень ми зібралися всією родиною, і тоді Вітя сказав, що їде на війну захищати країну, – розповідає молодша сестра загиблого Марина, насилу стримуючи сльози. – Мама заплакала, просила цього не робити. Ми всі як могли його відмовляли, а він відповів: «Хто, якщо не ми? Ми повинні захищати Україну, інакше терористи з «зеленими чоловічками» прийдуть на нашу землю, прийдуть в наше село». На війну поїхав разом з бойовим другом Петром Остап’юком (загинув разом з Віктором, – ДеПо), вони були як брати. Мені брат ніколи не скаржився, не говорив, що там (на Сході, – ДеПо) відбувалося насправді. Не хотів, щоб ми знали, не хотів, щоб хвилювалися. Тільки одного разу, за кілька днів до смерті, попросив: «Сестричко, помолись за мене і маму попроси – нехай теж помолиться!» Тоді я зрозуміла, наскільки там страшно…”

Товариші по службі розповідають, що в часи Майдану Віктор був відряджений до Києва, але в протестувальників не стріляв і в розгоні студентів не брав участі.

“Йому батько сказав, мовляв, якщо піднімеш руку на українців – не пробачу, роби що хочеш, хоч рапорт пиши, але беззбройних людей не бий, – говорить товариш по службі Віті Олександр. – Він дав батькові слово і дотримав його, а коли прийшла війна в країну – одним з перших пішов на фронт”.

…Попрощатися із загиблим в небі над Слов’янськом прийшли тисячі людей. В Івано-Франківську на центральних вулицях досі стоять свічки і лампадки поруч з портретами вбитих терористами хлопців. Люди несуть квіти.

“Я його люблю і буду любити”, – говорить Ольга, дівчина загиблого солдата.

“Це була дуже небайдужа і чесна людина, – розповідає дівчина загиблого Оля. – Я пам’ятаю випадок, коли ми гуляли разом, а через дорогу йшла жінка, і в неї випало сто гривень. Він сказав мені, мовляв, почекай, сам перебіг дорогу, підняв купюру і повернув. Він не міг залишатися осторонь, якщо кривдили слабких. З ним я себе почувала дуже спокійно, він був турботливий і ніжний. Часто багато грошей витрачав на подарунки, я говорила, що не треба, а він все одно збирав і щось дарував. Останній такий подарунок – срібний браслетик і сережки”. …

Оля розповідає, що вночі, напередодні трагедії, їй приснився страшний сон: викопана могила, в яку ось-ось повинен лягти хтось із близьких.

“Я подзвонила вранці, хотіла просто почути його голос, про сон не розповідала, щоб не накручувати Вітю, – зітхає дівчина. – Але ми навіть толком поговорити не змогли: він сказав, що поспішає, і пообіцяв передзвонити, як тільки з’явиться хвилиночка”.

Увечері Оля дивилася новини. Коли побачила сюжет про збитий вертоліт, відразу все зрозуміла.

“Я його люблю і буду любити, – говорить вона. – Це мій Герой. А Герої не вмирають”.