За якою спеціальністю Сергій Полуботько закінчив Інститут мистецтв?

На той момент, коли я вчився, не було жодних кафедр і спеціальність була одна – вчитель малювання, креслення та художньої праці.

Що таке художня праця?

Нас навчали різним декоративно-прикладним видам мистецтва – різблення, батік, кераміка. Метал навіть був, але то не ковальство, а трошки карбування і слюсарні роботи.

Якою була твоя дипломна робота?

Настінний розпис. Він зараз є в холі головного корпусу інституту.

Де настінний розпис, а де ковальство? Яким чином воно все перетнулося?

Випадок. В кінці 80-х років почали створюватися перші кооперативи і я увійшов до такого кооперативу, який створили мої друзі, друзі друзів… В тому кооперативі я займався розписом з Михайлом Дейнегою (зараз директор Музею мистецтв Прикарпаття – ред.). Він був моїм керівником, моїм вчителем (я на той момент ще був студентом). Ми виконували замовлення – розпис в обласній лікарні. І там же, в кооперативі, був художник Олег Бойков (на жаль вже покійний), котрий був одним з перших, хто почав відроджувати художнє ковальство в нашому місті. Його тесть був сільським ковалем в Стриганцях і виготовляв суто сільськогосподарські прикладні речі. Ремеслом оволодів ще замолоду, знав як зробити підкову, як відремонтувати плуг… І Олег від нього почав вчитися. Чуйку він мав, бо художник, і так поступово почав виконувати замовлення від худфонду.

Це було щось нове в царині оформлювальних робіт?

Тоді (80-ті) дуже популярна була чеканка. Тоді всі на ній працювали, незалежно від того, яку спеціальність мали. Олег, наприклад, по шкірі, закінчував косівський технікум. Але чеканкою займалися всі – різблярі, металісти, майстри по шкірі, бо на той момент це було популярно, дуже багато було замовлень…

Це ремесло зараз втрачено?

Майже. Але я цю тему зараз підняв. Їздив цього року на чемпіонат світу по ковальству, який проходить щодва роки в Італії, в містечку Стіа. Мене вперше запросили бути членом міжнародного журі. Як члену журі мені потрібно було зробити презентацію і виступити з нею на конференції. Першим пунктом моєї доповіді була історія франківського металу. Мені в Франківську дали цілий список людей, котрі дуже серйозно в 70-х та 80-х роках працювали з чеканкою та з металом. Це виявилася цікава історія і коли я її розповів на міжнародній конференції, то в іноземців це викликало чималий інтерес, бо вони такого досвіду не мали. До мене підійшли люди з Британії, з Америки, з Австралії, з Італії й хотіли продовження теми. Виявляється в світі є певна зацікавленість до нашої історії, яка, насправді, не розкрита навіть в нас. Тому цю тему (чеканки) потрібно піднімати, бо вона, свого часу будучи дуже розповсюджена, на даний момент цілком занедбана і цим ремеслом вже майже ніхто не володіє й мало хто займається. Але, як виявилося, на ринку є запит, що спонукає до певного відродження ремесла.

Тобто Олег Бойков через чеканку перейшов до ковальства? Що далі?

В обласній лікарні, де ми робили розпис, Олег зробив дві чудові перегородки – металевих, кованих. Дуже шкода, що вони пропали, бо на свій час вони були дуже свіжі, дуже оригінальні. Втім, чому на свій час? Вони й на теперішній час могли такими й залишатися. Це була художня робота, зі смаком зроблена, за посередництва тих технічних засобів, які на той момент були доступні.

Саме завдяки Олегу, я й почав займатися ковальством. Спочатку ми допомагали йому виконувати роботи, котрі він не встигав закінчити. На той момент кооператив взяв багато замовлень – решітки для кінотеатру «Космос». Там було багато декоративних мотивів, частину Олег зробив, але не вкладався в терміни. Директор кооперативу попросив нас зайти допомогти. Нас – це я, Ярослав Шпак і Олег Скобло. Всі троє зараз мають фірми, котрі займаються металом. Але тоді з Олегом лишився лише я. Тобто ми зайшли на день-два, помогли й хлопці пішли своїми справами займатися, а я залишився. Мені сподобалось. Я любив щось робити руками, мені було цікаво освоїти цей матеріал і нову, невідому для мене, технологію. Тому що в нас тоді про неї ніхто нічого не знав. Взагалі по цілому Радянському союзу цією справою мало хто займався. Це ремесло було непотрібне…

Втім, на той момент, це було характерно не лише для Радянського союзу. Цей процес був характерним частково і для Заходу.

Чому так відбувалося?

Десь в 40-х роках прийшла нова технологія, масово почали застосовувати дугове електрозварювання. Свого часу, коли ми робили реновацію готелю «Роксоляна» на вулиці Грюнвальдській. Це був 92-й рік. Тоді зайшла австрійська фірма і вона керувала процесом реновації. Ми деякі речі там реставрували, а деякі просто повторили, а деякі речі придумали в стилі. Там був великий комплекс робіт. Коли ми досліджували балкони, то виявилося, що листочки до прутка прикріплені газовою зваркою. Тобто, вже на початку 20-го століття для таких робіт почали використовувати зварку.

Зараз ми реставруємо троє металавих дверей. Коли ми їх очистили від фарби, то побачили, що дуже багато пайки латунню. Тобто, сталеві елементи між собою паяли латунню.

Це порушення якихось ковальських правил?

Я до чого веду… Вже довгий час триває дискусія серед ковалів про, так звану, чистоту в ковальстві. З одного боку вважається, що якщо є традиційне ковальство, то мають бути традиційні прийоми. Тобто, якщо взяти сотні-тисячі років тому, то зварки, зрозуміло, не було. І тому в ковальстві присутня одна з філософських течій – ортодоксальне ковальство, яке пропагує лише традиційні методи. Ніякої зварки, все має бути клепане, шите…

Але ж прогрес покликаний полегшити працю?

Я довгі роки досліджую це питання й помітив, що в будь-якому випадку, люди, коли працювали сотні років тому, вони хотіли заробити, робили швидше, завжди вигадували якісь приспособи… І якщо б їм на той момент дали електрозварку, то вони б нею користувалися.

Тобто ти за прогрес?

Я люблю ортодоксальне ковальство. Навіть шкодую, що в Україні ковальство, піонером якого я певним чином був, не пішло цим ортодоксальним шляхом. Тому що в нас на той момент вже були засоби, але не було розуміння як це робити, не було бекґраунду… Взяти ж того Олега Бойкова. Ну, де він здобув навички. Подивився в свого тестя як гріти, як загинати, знав технологію, як робили на заводах, бо тоді в місті в нас було індустріальне середовище, Франківськ мав дуже багато металообробних підприємств і на кожному підприємстві, навіть маленькому, стояла кузня, був токар, був фрезерувальник, був зварник, був слюсар. Це були найрозповсюдженіші професії в місті. Всі знали як штампанути, як щось там нагріти, прокувати. Але ніхто не цікавився як це робили художники, як це робили ремісники сто років назад. Робили, як робили, ніхто їх цьому не вчив. Це я вже потім почав їздити, досліджувати, бо не було інакше як навчитися. Олег як працював? У нього була кувалда, молоток і зубило. Ніякого іншого інструменту практично не було. Токарним способом він робив штампи на квіточки, хоча володів всіма прийомами. Але не було в ранг естетики виведено ці ковальські, традиційні, старовинні методи. Вони потім вже прийшли до нас, коли з’явилася якась література, якісь поїздки, відвідування фестивалей за кордоном. Прийшло розуміння в чому краса ковальства.

Ковальство в світі розвивається чи є якийсь спад?

Як член журі на вже згаданому чемпіонаті світу, я, разом з колегами, оцінював виставку – не лише те, що кується по завданню, але й такий варіант, коли певний майстер (або фірма) мали оформити стенд, подати себе, подати свою роботу. Ми мали вибрати з усіх стендів один інноваційний і один традиційний. Власне, серед членів журі виникла дискусія…

З якого приводу?

Було два стенди, двох художників (інноваційний стенд), які по різному трактували одне питання – що ковальство дійшло вже до певного рівня, за яким стагнація. Далі рухатись нікуди, все вже зроблено. Дійшли до вищого ступеня осмислення в ремеслі, ремесло поставили на естетичний подіум. Всі ковальські речі, котрі застосовувалися попередніми поколіннями суто функціонально, вони стали предметом естетики. Функція настільки естетизувалася, що виявилася втраченою. Вона застосовується, але на ній робляться акценти, як на декорації.

Раніше я вважав, що це круто, це класно, ми маємо це проповідувати, запроваджувати на теренах України, бо в нас це відсутньє… А вони, на Заході це вже давно пройшли, і зараз вони в глухому куті. І ті дві роботи (інноваційні), якраз цей глухий кут і показали. Тобто, вони свідомо задали питання – ми в глухому куті, що далі?

Так все сумно?

Безумовно є рухи, є цікаві дизайнерські рішення – поєднання різних матеріалів, принципів, технологій, тощо. Воно не є вже аж так погано. Мається на увазі інше – що ковальство, як ремесло, дійшло до певної межі.

А в нас як?

Я їздив з різними делегаціями по багатьох країнах і зауважив, що до нас відносяться з цікавістю. Навіть той фестиваль, що ми запровадили в Івано-Франківську, показує, що люди зацікавлені, люди їздять. І молоді люди. За чим? Чому? Бо в них все є. В них технології вищі, інструменти кращі, етапи пройдені довші, бо в нас традиції були перервані… Але, власне, оця перерваність ремісничих традицій надала певної оригінальності.

Як відновлювалися традиції ковальського ремесла?

Коли ми з Олегом починали (80-ті роки), я їздив до Києва, в Санкт-Петербург, в Москву, в Таллінн, в Ригу, бо тоді я не міг поїхати закордон – їздив по Союзу. В цих згаданих містах ковальство розвивалося по різному, але це ціла окрема історія. Якщо ж взяти Київ, то там художники відновили ковальство ще в кінці 70-х років. Ковальство там відродилося чисто як мистецька штука.

Мене, щоправда, дратувало, що вони варять грубо, що там «шмарків» цих повно… Але були образи. Чи то рослинні мотиви, чи то фігури. До речі, багато цього можна побачити в київському метро.

І напевно те, що в нас не було якихось законсервованих традицій, дає Заходу оцю нашу цікавинку. В нас дуже багато художників в ковальстві працює. У них не так. У них, якщо ти ремісник, то ти знаєш ремесло і ти не є художником. А в нас від митців це пішло і не має якихось штампованих традиційних речей. Воно б, за традицією, мало б бути ось так, а в нас воно робиться зовсім інакше. Можливо, з точки зору високої естетики, воно не є добре, але воно може бути цікавим в якихось образах, які там (на Заході) відсутні. Іноземці мені казали, що ми свіжий вітер для світу.

Що підштовхнуло до ідеї створення фестивалю «Свято ковалів»?

Відкрилися кордони, ми почали їздити. В цьому немала заслуга директора кооперативу Миколи Ємельянчука. Він мені сказав, що є можливість поїхати в Чехію, давай поїдемо до ковалів. А в Радянському союзі була єдина книга (1982-го року видання) «Художнє ковальство і слюсарне ремесло». Якраз чеська книжка. В тій книжці був ряд авторів. Була історія ковальства, технологія ковальства і були сучасні приклади на чеських майстрах. Я по тій книжці вибрав Альфреда Габермана. Його роботи, мені особисто, імпонували. Ми подивилися де він живе – Їглава. До Праги нас довіз туристичний автобус, ми його покинули, сіли на потяг, який нас повіз до тої Їглави, шукати Альфреда Габермана.

Зайшли в «Інтурист» (бо іноземцям можна було лише там поселятися) і  на рецепції запитали про Габермана. Жіночка на рецепції сказала, що так, він дуже відомий, але він вже тут не живе, бо виїхав до Німеччини. Ми розвели руками, а вони кажуть – не біда, є його рідний брат, він теж коваль і в нього вся сім’я ковалі. Нам одразу організували по телефону зустріч і ми завітали, фактично, до осередку родини Габерманів. І нас запросили на фестиваль, який проводиться в Чехії в останні вихідні серпня, ось уже майже сорок років. Коли ми туди заїхали, я потрапив в зовсім інший світ. Те, що я тут знав, це була така мізерна частина, порівняно з тим, що я там побачив. Там ми зустріли і британців, і австрійців, і німців, і Швейцарію, і Сполучені Штати, Італію, Ізраїль… Словом, чи не всі країни світу. Це така ковальська Мекка. Цей фестиваль, фактично, породив нас. З нього пішли всі контакти. Завдяки цим контактам ми поїхали в Австрію, поїхали в Британію.

Що характерно для чеського ковальства?

Чеська школа ковальства має тяглість традицій – вони не були перервані. Вона з одного боку реміснича, а з іншого художня. Це, можна сказати, якраз та золота середина, до якої варто прагнути. Турновське училище, де викладають ковальство, існує ще з часів Австро-Угорщини. Це училище виховує різних металістів, не лише ковалів, але й ливарників, медальєрів, граверів і так далі.

Ми потрапили в це середовище і воно наштовхнуло нас на думку, що там це треба просувати й тут, в Івано-Франківську. Можливо своїм фестивалем ми навіть створили якусь конкуренцію чеському. Це є такий мінус з нашого боку, що вони наче нас породили, а ми… Але, з іншого боку, у нас трішки інша ситуація, тому що сюди приїжджають люди, як Сходу, так і Заходу.

Той конфлікт, ініційований релігійними групами, напередодні останнього фестивалю – це непорозуміння, чи спрямована акція проти «Свята ковалів»? Питання якось вирішилось?

Ні, воно не вирішилось. Конфлікт досі перебуває в законсервованому стані. Ми тоді наче поговорили, але кожна сторона залишилася при своїй думці. Було багато публікацій в пресі. Шкода тільки, що в цьому всьому, церква, фактично, програла. Тому що всі питання можна було вирішити без всіх тих листів, тому що ніхто нічого поганого місту не хотів зробити. Але, наскільки я зрозумів, ми тут збоку наче виявилися. Можливо то випадок такий? Основні ж претензії були до письменниці Наталі Щерби.

Але фестиваль буде продовжуватись, не зважаючи ні на що?

Звичайно. Ми б хотіли цю вежу, із-за якої знялася вся буча, і закінчити. Бо зроблено три годинники, наковані елементи, вони всі на «Бастіоні» виставлені. Але ніхто зі скаржників ними навіть не поцікавився. Але гадаю, що все випливе, коли буде монтаж на початку наступного фестивалю.

Реставрація старовинних металічних дверей, якою ти займаєшся. Їх багато збереглося в місті?

Не знаю, чи хтось досліджував кількість. Але, загалом, позникали металеві ворота, а двері в будинках практично всі на місці. Просто деякі з них в дуже поганому стані, деякі в цілком пристойному. Добре те, що наше місцеве суспільство нарешті дозріло до того, що це потрібно берегти. Добре, що молоді люди взялися активно за це. Тому я й підтримав ініціативу. Я ж закінчив курси реставраторів в Італії.

В реставрації більше науки, ніж практичної роботи. Реставрація починається з дослідження, з фіксації, з описів, чого ми, на жаль, не робимо. В нас, звичайно, це легше, ніж у Львові. Львів має старовинніші речі, котрі є національною спадщиною, там зовсім інші підходи. А в нас, в основному, – це початок 20-го століття, а ці речі більш вільно трактуються, можна якісь втручання робити. Ми, звичайно, намагаємося реставрувати якомога краще, але стикаємось з такими викликами, як функція. Функція речей за ці роки змінилася. Як правило на цих дверях завіси повиходили з ладу, замки знищені… Ми мусимо втручатися хірургічним способом – щось вирізати, міняти, додавати. І є ще така нова функція – люди хочуть домофонів, кодових замків. На Заході це питання вирішено – це все не в двері вставляють, а на стіну коло дверей. У нас люди до цього ще фінансово не дозріли. Практично всі двері в місті знищено кодовими замками.

інноваційний стенд з чемпіонату світу

Які перспективи розвитку ковальства в Івано-Франківську ти бачиш?

Нам ще є куди розвиватися. Ми ще не в глухому куті. Ми ще навіть не маємо ортодоксального ковальства в Івано-Франківську. Є одиниці в Україні, котрі дотримуються такого підходу. В цьому сенсі ще є куди рости, ремесло ми ще не освоїли. Але все одно, вже зараз, я думаю над тим, що треба відслідковувати навчальні заклади, чим я власне й займаюся років п’ятнадцять. Бачу плюси, мінуси, занепад, розквіт цих закладів в сенсі ковальства. Бачу, що є відхід від чистого ремесла і рух в сторону сучасного мистецтва. В ремеслі є вже серйозні надбання, формується вже якась школа.

Я взагалі думаю, що добре б було до ковальства залучити всіх школярів, молоде покоління… Пройти через горно… Принаймні, це буде експеримент, щоб діти відчули цю ковальську культуру.

Може ми створимо нову цивілізацію.