Одне з найкрасивіших сіл Опілля. Сюди завжди вабить. Тут так добре сісти на узгір’ї і просто дивитися на пагорби, що хвилями горнуться до неба, ліси на овиді і дивовижні візерунки людських ланів. Село Стоки, що за 6 кілометрів від Бібрки на Львівщині, неймовірно мальовниче. У будь яку пору року.
…Автобус тихо постогнував на засніженій дорозі, але впевнено провадив мене до Стоків. Я ж собі міркував про назву села – таку дивну і незвичну. І лиш, коли мандрував його вулицями, втямив, що ж ця назва означає. У селі багацько джерел і потоків, які впадають у річечку Білу. Очевидно ця обставина й стала причиною, що село назвали Стоки.

Воно відоме ще з 21 листопада 1421-го року – у королівському записі говориться, що король Владислав ІІ Ягайло надав села Стоки і Жабокруки в постійне користування шляхтичу Петру Цибровському аж до моменту викупу їх за 100 гривень.

Ціково, що у “Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” писалося, що у 1880-му році в Стоках було 605 греко-католиків, 19 римо-католиків з них 586 русинів і 60 поляків. Очевидно частина поляків були греко-католиками. Або українці записувались поляками, але продовжували ходити до церкви.
Стоки відомі ще й тим, що тут кілька місяців в недобудовані школі вчителювала приятелька Івана Франка українська письменниця Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер). Про історію її переводу з Бібрки в Стоки та побутування молодої вчительки в тяжких умовах Франко писав в газеті “Діло” у 1884-му році. Мешканці села пам’ятають про письменницю – її іменем названа одна з вулиць села.

Щоб оцінити всі принади Стоків, треба вибратись на крутий пагорб, що нависає над гостинцем. Тут, біля кам’яного хреста, на розхристаному всіма вітрами просторі відкривається неймовірна панорам села: кількома смужками хат Стоки витягнулись вздовж покрученої річечки в долині. А вище, уступ за уступом, лежать витягнуті півмісяцем ниви. Під сніговою ковдрою вгадуються лиш контури меж терас, зате в інші пори року різнокольорові городи посполитих тішать око вигадливим орнаментом. Тут добре ніжитись у призахідному сонці, або полуднувати, якщо є чим, або просто сидіти під дичкою і чекати, коли сонце поцілує крайнеба, спостерігати, як ростуть тіні в садках і спалахують жовтим світлом вікна в оселях…

Узимку все інакше. Щоб помилуватись досконалою графікою краєвиду, треба добряче натоптатися в снігу, якого випало мало не по коліна. Звісно, місити сніг по бездоріжжю не дуже затишно – ще й мороз кусає за носа, колючі сніжинки викрешують іскри сліз, дихання спирає від вітру. Але ці маленькі жертви вартують побаченого. Справжній дух Різдва тут, на цих просторах.
Я сунув старим узвозом і стиха колядував “Небо і земля нині торжествують, ангели й люди нині торжествують”. І йти крізь сніги та хурделицю стало легше, забулось про мороз, вітер і хугу. А захотілось сюди ще раз приїхати – у пору пінявого цвітіння садків, коли повітря дзвенить від бджолиного гулу, а в голові паморочиться від солодких запахів бузку. І я пообіцяв собі, що обов’язково ще повернуся в Стоки. Це опільське диво вартує, щоб його побачити ще раз. Рафінована Галичина.

Богдан Волошин

Локальна історія

Світлина від Локальна історія.

Світлина від Локальна історія.

Світлина від Локальна історія.

Світлина від Локальна історія.

Світлина від Локальна історія.