img_6752

Важко не помітити те, як візуально змінився Івано-Франківськ за останній десяток років. Слід зазначити, що ці зміни (за окремими винятками) зовсім не назвеш позитивними. Звичний (для закоханих в одно-дво-трьох поверховий Станіславів) ландшафт середмістя змінився досить радикально для того, щоб вже говорити про безповоротну втрату оригінального обличчя міста. Такого міста, яким хотілося б пишатися, пишуть Версії.

Все, що в далеких 90-х сприймалося (або могло сприйматися), як певна модернізація міського простору, набрало наскільки потворних форм, що цілком доречно говорити вже не про модернізацію, а про рагулізацію міста.

img_6756

Причиною цього, звичайно ж, послужив будівельний бум (чи, радше, будівельна лихоманка) який, немов руйнівне цунамі, накрив не лише Івано-Франківськ, але й цілу Україну.

Здавалося б, що такого поганого в будівництві житла. Та, наче й нічого такого, але вся справа, що забудовники Івано-Франківська будували не житло, а квадратні метри. В чому різниця? Та в тому, що житло передбачає житловий простір, в якому комфортно почуваються ті, хто живе в тому, чи іншому будинку. При будівництві квадратних метрів, про простір для життя вже не йдеться – основне завдання забудовника побудувати якомога більше квадратних метрів, які потім швидше продати. І чим більше цих квадратних метрів, тим більший зиск. Тому й забудовувався кожний вільний клаптик в середмісті. Новобудови зростали на колишніх дитячих майданчиках, на місці скверів та зелених зон.

Тому й порушувалась запланована поверховість при будівництві житлових будинків. Зайві поверхи – зайві квадратні метри. Житло продано, люди заселилися, а там можна роками судитися з приводу порушень. Врешті решт людей ніхто виселяти не буде (на це й розрахунок), всі змиряться й нададуть нарешті будинку адресу, як це сталося з будинком на вулиці Мазепи, де замість передбачених трьох поверхів, збудували вісім.  Не так давно міська влада таки надала будинку поштову адресу. Як наслідок – маємо перенаселену центральну частину міста, прибудинкові території забиті автомобілями, відсутні місця для нормального відпочинку та життєдіяльності.

img_6749

Водночас купа таких новобудов стоїть з порожніми квартирами – їх купували не щоб жити, а лише вкладали гроші. Власне, тенденція «збудувати більше – продати швидше» призводить до ще однієї проблеми – в нас не будуються, так звані, дохідні будинки, в яких житло здається виключно в найм. Це, вважають забудовники, не вигідно, бо зиск не є швидким. Втім, ця тема вимагає окремого дослідження і, можливо, вироблення спеціальних програм на рівні держави.

img_6746

Іншим бичем Івано-Франківська стали торгові центри, які «лупили» в 2000-х через кожні кілька, навіть не кварталів, – метрів. Все це прикривалося мотивом, що пора базарів пройшла – час перебиратися в цивілізовані приміщення. Можливо в цьому й було раціональне зерно, але маємо і базари, й просто таки неймовірну кількість торгових центрів. Можна погодитись з тим, що нічого страшного в наявності торгових центрів немає – продавці в теплі, а покупцю нічого не крапає за комір, якби не звична для наших архітекторів потворність форм і відсутність будь-якої прив’язки багатьох таких споруд до навколишньої архітектури й міського ландшафту.

img_6747

Можна назвати багато таких покручів і навколо площі Ринок і згадати збудовану на місті старих австрійських казарм споруду зі скла й бетону, і сам «Білий будинок», зведений ще за радянської влади на залишках станіславського напівбастіону. Але все ж пальму першості тут утримує торговий центр «Подіум» зведений в історичній частині Івано-Франківська, позаду Музею мистецтв Прикарпаття. І біда не лише в тому, що цей дот-переросток збудовано в історичній частині міста, а ще й в тому, що височіє він на пагорбі, наче зумисне виставляючи напоказ  недоречність своєї присутності в історичному середмісті.

img_6750

Раз вже мова зайшла про історію, то вражає повне нехтування цією історією при забудові тієї чи іншої частини міста. Десь приймають рішення знести старі австрійські казарми, а десь донищити старі австрійські тенісні корти. В цьому контексті можна згадати й бар «Садко», доля якого залишається під питанням. А це теж частина нашої історії. Колись це була околиця Станіславова, далі були ліси, куди поважні пани відправлялися на полювання. Перед мисливським будиночком, яким був бар, були спеціальні склади, де панство зберігало свою мисливську амуніцію. Повернувшись з полювання, вони віддавали впольовану дичину на кухню закладу, а самі розсідалися навколо каміна і в очікуванні печені, пихкаючи люльками, розважали одне одного мисливськими байками, куштували зубрівку та сміялися з вдалих жартів. Втім, кому зараз до того яке діло.

В площині збереження історичної пам’яті лежить і намір збудувати , церкву на франківських Валах, які є одночасно об’єктом історії, археології, містобудування та ландшафту. Вали, вершечки яких і так нещадно позрізали за радянських часів, зараз взагалі під загрозою зникнення. Тут у вересні 2016 року мало розпочатися будівництво церкви Святого Миколая УГКЦ  та катехитичного дому, площа якого не поступається площі самої церкви. Наразі, під тиском громадськості, будівництво заморожене. Але чи надовго? Адже, не зважаючи на опір громади нещодавно була знесена садиба Гриневичів – чи не єдина вціліла будова зведена до «мармулядо-пожежного» періоду. Тепер на тому місті красуватиметься стандартна багатоповерхівка.

Також невідомо яка доля очікує залишки (на жаль, саме так) палацу Потоцьких. Комплекс споруд на даний час перебуває в жалюгідному стані. Без належного догляду будови руйнуються під впливом часу та природних факторів. Комплекс належить українському олігарху Олегу Бахматюку, котрий свого часу обміняв його в міністерства оборони на десяток квартир для офіцерського складу. В даний час ніякий рух у напрямку поверненя палацу Потоцьких у власність громади міста неможливий, оскільки все майно Бахматюка перебуває під арештом. Що, звичайно ж, жодним чином не перешкоджає руйнуванню історичного комплексу.

Та що там – комплексу. Наразі можна говорити про руйнування всієї історичної складової Івано-Франківська. Можливо не такої явної та стрімкої руйнації, яку можна спостерігати на прикладі палацу Потоцьких, та все ж. Справа в тому, що в Івано-Франківську на даний час відсутня будь-яка програма спрямована на збереження історичного обличчя міста. «Запуск» Фортечного провулку та ремонт будинку на початку вулиці Мазепи проблеми не вирішують. Ремонт фасадів пам’яток архітектури в місті за замовчуванням перекладено на плечі власників квартир, які, звичайно ж, не володіють ні коштами, ні можливостями, ні, нарешті, правом (оскільки мова йде про історичні пам’ятки) займатися такими ремонтами. До того ж, потрібна комплексна, узгоджена програма ремонту фасадів, щоб історичні квартали (в тій частині, що ще збереглася) складали єдиний архітектурний ансамбль. Чи буде це зроблено? На це питання поки що відповіді немає.

img_6754

При «запуску» Фортечного провулку, міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків сказав, що туристи втомилися від Львова й тому їхатимуть до нашого міста. Такий оптимізм міського голови, звичайно ж, приємний, але все ж, мимоволі, викликає іронічну посмішку. На що дивитиметься цей турист. На облізлі фасади? На залишки солодового цеху колишнього пивзаводу, на будинки-монстри, котрі височіють в середмісті, хижо нависаючи над історичними будинками. Що побачить турист з оглядового майданчика міської ратуші, відкриттям якого так пишається міський голова? Нагромадження різнокаліберних кіосків навколо універмагу «Прикарпаття»?

Можливо час замислитись й припинити ту будівельно-руйнівну (якби не парадоксально звучало таке поєднання) вакханалію, розпочату в далекі 90-ті, щоб зберегти бодай те, що ще залишилося? Адже туриста не привабиш новобудовами, пластиковими дверима в старих будівлях та потрісканими фасадами. Івано-Франківськ, звичайно ж, не Львів (в сенсі історичних пам’яток), але досвід нашого сусіда варто взяти до уваги.

Бо, якщо цього не буде зроблено, то ми ще за свого життя побачимо, як гопник Франек станцює джигу на могилі старого інтелігента пана Станіслава.