Місто, яке обрав батько…

24-річна дівчина – одна із десятків тисяч українців, які сьогодні змушені носити статус тимчасово переміщених осіб.

Вже п’ятий місяць вона живе в обласному центрі Прикарпаття і переконана, що вчинила правильно. Тут влаштувалася на роботу, винаймає житло і хоче якнайшвидше перевезти сюди рідних, пише Фіртка

 

Олеся із міста Макіївка, що неподалік Донецька. Відтак, все життя дівчини пройшло саме у столиці Донбасу. Тут навчалася, а згодом працювала. Переселенка розповідає, що завжди була активною і ніколи не мовчала, коли бачила несправедливість: «Я була на Майдані тоді, коли у нас вбили людину. Я не боялася там жити, але мені казали не носити вишиванку, не ходити з прапором. І я просто зрозуміла, що пора».

 

Спочатку сім’я планувала продати житло у Макіївці і переїхати на інше місце, але усе змінила смерть батька, який, будучи бійцем добровольчого батальйону «Донбас», героїчно загинув під Карлівкою. Це, напевно, і стало останньою краплею у переповненій чаші терпіння для дівчини.

 

«Мій батько був хворою людиною – пережив інсульт, у нього катаракта на двох очах була. Йому було 58 років, але він не міг просто сидіти, пішов захищати Україну, бо вважав це своїм обов’язком», – ділиться спогадами дівчина.

 

До речі, саме батько ще за життя обрав для дочки Івано-Франківськ, хоча самій Олесі місто спочатку не сподобалося. Втім розуміла, що повинна виконати його волю.

 

«Коли на сході все тільки починалося і батько вже воював, ми вирішили що потрібно підшукувати місце, куди можна буде переїхати. Івано-Франківськ був першим містом на західній Україні, куди я приїхала. Дивилася багато міст і не можу сказати, що воно мені найбільше сподобалося. Але одного разу, коли я була якраз в Івано-Франківську, батько зі мною розмовляв по телефону, я йому розповідала, які тут люди, що і як. І він сказав, що дуже б хотів, щоб я тут жила. – розповідає дівчина. – І коли я вже поверталася із західної України додому, то мені повідомили, що батько загинув. Тоді я і вирішила, що повернуся саме в Івано-Франківськ».

 

Після сорока днів по смерті батька, Олеся купила квиток і поїхала. Вона не мала контактів із волонтерами – просто знала, що приїде в Івано-Франківськ і зателефонує на гарячу лінію.

 

Мама і бабуся, які залишилися у Макіївці, дівчину відпустили, бо розуміли, що вона не зможе спокійно спостерігати і залишатися осторонь тих подій, які набирали обертів: «Спочатку для рідних мій переїзд був шоком. Але вони розуміли, що вже відбувається. Батька не стало, на вулицях ходити страшно, коли говориш Слава Україні. А мама знає мій характер, що я спокійно сидіти не буду. Моє підприємство, на якому я працювала, переїхало до Росії. Я звільнилася, бо туди б не поїхала. Тому я сказала батькам, що їду. І вони це сприйняли нормально. Потім брат поїхав у Дніпропетровськ. Повиїжджали й інші родичі».

 

Ось так вона опинилася на Прикарпатті.

 

Війни могло б не бути

Олеся із тих, про кого прийнято казати, що вони бачили світ: весела, активна, з хорошою освітою, навчанням закордоном, і життєвими враженнями. Відтак, дівчина переконана, що війна на Донбасі – штучна і спричинена виключно самоізоляцією регіону та відсутністю популяризації українського.

 

«Війна штучна. 23 роки, поки я там жила, ніхто не намагався людям казати, що вони живуть в Україні. Вони жили у Донецьку. Розпався Союз і люди лишилися у Донецьку. Не було українських книжок, передач, трансляцій масових. Тільки вже в останній час почали показувати щось із українським перекладом», – розповідає переселенка.

 

Втім, дівчина не нарікає на малу увагу до регіону зі сторони київської влади. Каже, що у столиці, можливо, і не знали про те, що такі проблеми можливі.

 

«Думаю, що центральна влада сама не розуміла, що може бути така проблема із Донбасом. Тут на заході люди самі розуміли, що вони живуть в Україні, вони це відчувають. Зі сторони Росії завжди була пропаганда. Більшість людей дивилася російські канали, бо так звикли. Люди важко працювали і не зважали на те, чи ти українець чи росіянин. Головне було заробити гроші і принести додому. А коли вже почали запитувати за кого ви, то люди розгубилися і чекали, що хтось десь там скаже. Це все дуже сумно», – припускає переселенка.

 

Вона пояснює особливості тамтешнього регіону і запевняє, що люди там просто не звикли до того, що вони щось можуть вирішувати, а хто сильніший – той завжди правий: «В Донецьку владою завжди була сила. Тобто, якщо ти сильний, то у тебе є все. Якщо ти не маєш сили, то мусиш коритися. В людей залишилася ця пам’ять вони боялися щось казати. Коли почався майдан і люди там висловлювали свою думку, то для цих було незрозумілі ці речі. Повірте, що у Донецьку так само не любили Януковича. Тому, що він Україну оббирав в останні роки, а Донбас вже давно. Всі на собі відчували його владу і те, що їхні гроші йшли у «сім’ю». Люди його не підтримували. Але для них було нонсенсом як це можна встати і сказати проти цієї людини. Тобто, фактично люди виступили не проти України, а проти Майдану, проти того, що люди висловлювалися. Хоча ці люди і жили в Україні і їм все подобалося. Просто вони думали, що навіть якщо кажуть, то все-рівно далі буде гірше, а не краще. Це як раби».

 

Війни і такого кровопролиття, на думку Олесі, хоча б частко, але таки можна було уникнути, якщо б людям хтось сказав, що потрібно робити.

 

«Там люди, на мою думку, мають дивний менталітет – їм потрібно мати хазяїна. У них немає такої волі і відчуття самостійності, як тут на західній Україні. Там повинен бути хазяїн, який би сказав що робити. Коли усе почалося після Майдану і Янукович втік, і якщо б було як у Дніпропетровську, куди прийшов хазяїн, то нічого б не було. У нас багато б хто пішов за думкою Ахметова – він впливова людина. Я не кажу, що це люди розумні, просто пояснюю, як це там є. Якщо б він сказав, що ми – це Україна, то хотіли б люди чи ні і скільки б їх там не було, вони все рівно б зробили те, що каже цей «пан». А він мовчав і нічого не казав», – розповідає дівчина.

 

Олеся пригадує мітинги в Донецьку, учасниками яких вона була, і запевняє, що проукраїнських сил було дуже багато. Натомість «противників України» звозили з усією області і прикордонних російських територій.

 

Зараз, на її думку, щось пояснювати і доводити вже пізно. Каже, що можливо донеччани і зрозуміли увесь масштаб проблеми, але продовжують боятися: «Люди, котрі кудись їздили, щось бачили, спілкувалися з кимось – у них інше уявлення. Якщо ж вони нікуди не їздили, нічого не бачили, крім Донецька, то вони бояться змін».

 

Нове майбутнє

В Івано-Франківську дівчині допомогли добрі люди, а ще за словами Олесі, покійний тато, який з неба наче скеровує її. Після приїзду у центрі прийому переселенців її поселили у готель «Бандерштадт».

 

«Там я мала тиждень жити. За цей час вирішила, що потрібно знайти роботу і постійне житло», – згадує переселенка.

 

Роботу знайшла дуже швидко через біржу праці – влаштувалася у місцеву автошколу секретарем. Хоча дівчина запевняє, що навіть у планах не мала звертатися у центр зайнятості і хотіла шукати роботу за оголошеннями у газетах.

 

Із орендою житла їй допомогла психолог Наталя Чаплинська.

 

Зараз дівчина вже освоїлася, навчилася орієнтуватися у місті і намагається кожні вихідні пізнати щось нове на Прикарпатті. Мешкає із тіткою і дуже хоче якнайшвидше перевезти до себе рідних.

 

Олеся не знає як складеться її доля далі, але вже точно впевнена у тому, що у Макіївку, де народилася і виросла, не повернеться. Навряд, чи зможе жити серед людей, які відвернулися від рідної країни.

 

«Повертатися туди не планую. Я просто зрозуміла, що навіть якщо не буде війни, а буде мир, то я не хочу жити з людьми, які ось так можуть повернутися проти рідної країни. Це все-рівно що повернутися проти матері», – порівнює дівчина і додає, що вдячна усім, хто допоміг їй на новому місці.

 

А ще Олеся готується стати матір’ю і кожного дня чекає дзвінка від коханого, який боронить Україну у складі того ж таки добровольчого батальйону «Донбас».

 

«У мене є кохана людина і він теж боєць «Донбасу». Тому не знаю, як далі складеться доля. Можливо, потрібно буде їхати за ним, куди його відправлять на службу. Не знаю, як ще все буде. Я його дуже люблю. Ми чекаємо дитину. Розумію, може це зараз не вчасно, – дещо ніяковіє Олеся і додає, що попри все потрібно йти до кінця.

 

Дівчина впевнена, що перемога буде за Україною. Але не може ніяк повірити у те, якою кров’ю і зусиллями це дається…

Марія Лутчин