Світлина від Ярослава Коретчука.

Історик, директор Музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, член оргкомітету по відзначення сторіччя ЗУНРу на Івано-Франківщині Ярослав Коретчук розповів Версіям про особливості роботи, нові експозиції, плани на майбутнє та чому міфи про Банеру об’єднують українців.

  • п. Ярославе, розкажіть про роботу вашого музею.

Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери веде роботу у кількох напрямках. Перш за все це науково-дослідна робота, яка полягає у зібранні та опрацюванні архівних матеріалів. Також важливою сферою для нас є робота по наповненню фондів музею. Тобто ми проводимо різноманітні експедиції, збір речових та неречових пам’яток, які належали учасникам визвольної боротьби. Також шукаємо документи, фотографії, листівки, значки, нагороди, кокарди та ін. Водночас важливою є екскурсійна робота. Ми можемо проводи екскурсію як музеєм, так і за містом, наприклад криївці. Також є виставкова робота. Минулого року ми відкрили понад 50 виставок у нашому музеї та наших філіалах.

  • Музей визвольної боротьби великий, але не найбільший у Івано-Франківську. Скільки експонатів маєте? І як взагалі відбувається збір тих чи інших речей?

На сьогодні основний фонд (оригінальні матеріали) складає понад 13 тисяч. Порівняно з іншими музеями міста це не велика цифра. Наприклад, Івано-Франківський краєзнавчий музей має понад 100 тисяч експонатів, але він існує з 1940 року і має набагато більшу історію, а наш музей відкритий у 1997 році. Коли я прийшов на роботу в музей, тут за рік збирали 300 одиниць основного фонду, на сьогодні ця цифра сягає понад тисячу.

Ми намагаємося якнайширше залучити громадськість до цього процесу. За кордоном більшість музеїв отримують фінансування від влади і можуть купити ті чи інші експонати на аукціонах або в колекціонерів. В Україні ця практика ще не настільки поширена.

Я подав ініціативу і наш музей включився в проект краудфандинг. Тобто ми залучаємо громадськість до придбання певних експонатів. Цього року вдалося  придбати дві кокарди, нашивку та «зубчатівку» (петлицю офіцера УГА), якій понад 100 років. Все відбувається дуже просто: ми кидаємо меседж в соціальні мережі про те, що на певному аукціоні є цікава річ, яка дає можливість пролити світло на історію. Отже, друзі, давайте організуємося і купимо її. З бюджету музею це великі кошти і для однієї людини це також дорого. А таким чином ми збираємо 10-20 осіб яким це цікаво і спільно викуповуємо такі експонати. Потім публічно їх передаємо в музей. Ми не чекаємо коли почнуть більше грошей виділяти на музей. А самі проявляємо ініціативу. Таким чином більше людей починають цікавитися історією. Ми «вбиваємо одним пострілом двох зайців»: поповнюємо фонди нашого музею і пробуджуємо інтерес суспільства до нашої власної історії, яка на сьогодні має ще багато білих плям.

Світлина від Ярослава Коретчука.

  • Які експонати є унікальними?

Практично кожен експонат музею є унікальним, оригінальним та цікавим і виділити один неможливо. Можу назвати декілька. Є особиста зброя, яка належала воякам УПА. Також є прапор, який належав воїнові УПА. Підсвічник під свічки Січового Стрільця привезений з Ірану або Іраку. Рушник вишитий 100 років тому. Є вишивки дружин політв’язнів, які відбували в’язничні терміни в радянських таборах. Незважаючи на усі складі умови перебування вони вишивали з кістки риби  іконки Божої Матері. Колекція з цих іконок одна з найбільших в Україні і знаходиться у нас. Маємо фотоапарат і золота печатка Степана Бандери. Маємо годинник, який особисто подарував Степан Бандера.

  • Чи приносять люди речі, які належали їхнім родичам, котрі брали участь у національно-визвольній боротьбі?

Так, звичайно є велика частина людей, які приходять до нас у музей і передають різноманітні речі, які належали їхнім родичам. Це можуть особисті документи чи фотографії. Ми розуміємо, що деяким людям важко розпрощатися з цими речами, адже це їхня історія. Але пропонуємо зробити їм якісну копію, зовсім безкоштовно.

  • У вас була криївка. Де вона зараз?

Криївку на деякий час забрали, адже працюємо над зміною експозиції. В цьому нам допомагає українська діаспора в США. Час від часу в кожному музеї потрібно змінювати експозиції, адже людям не цікаво приходити вдруге, якщо нічого не змінилося. От ми й вирішили трохи змінити експозицію. Зокрема, ту ж криївку ми плануємо облаштувати на вулиці, під землею. Хочемо, щоб люди могли відчути певну атмосферу.

Думаю, що впродовж зими ми завершимо усі роботи. Навесні наші краяни і гості матимуть змогу побачити по-новому історію українського визвольного руху 40-50-х років.

  • Знаю, що ви плануєте відкривати музей Євгена Коновальця. На якій стадії зараз цей процес?

Так. Це буде громадський музей-кімната Євгена Коновальця. Ще у 2016 році у центрі патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери ми розгорнули банерну виставку про Євгена Коновальця та виставили експонати, які торкалися вшанування пам’яті цієї особистості. З того часу зібрали понад 100 оригінальних речей пов’язаних з Коновальцем. На сьогодні є питання з приміщенням, адже конференц-зал має свою роботу і там наша виставка дещо створює незручності.

Хочемо, щоб ця кімната була на вулиці Коновальця. Але на жаль комунальних приміщень не так багато і всі вони зайняті. Ми мали декілька варіантів, але потрібні великі кошти на ремонт та облаштування. Отож ми визначимося з місцем і будівлею то відкриємо рахунок, будемо залучати грантові кошти, кошти міського та обласного бюджету, також – громадськість.

Світлина від Ярослава Коретчука.

  • На сході кажуть, що розмови про УПА розколюють Україну. Яка ваша думка стосовно цього, як історика?

У 2012 році проводилося соціологічне опитування. Тоді близько 30% визнавали вояків ОУН та УПА борцями за українську незалежність. Соціологічне опитування у 2017 році показало, що уже 50% українців позитивно сприймають ОУН та УПА і вважають їх борцями за українську державність. Завдяки діяльності науковців, музейників, громадськості та частково державі, за цих п’ять років зуміли розкрити цю особистість та спростувати ці міфи, які створила радянська пропаганда про злого Бандеру, вбивцю, прихильника Гітлера і тд. вдалося продемонструвати, що ці міфи зроблені штучно і не відповідають дійсності.

Молоде покоління зовсім по-іншому сприймає українську історію. Повірте, що за 5-6 років активної діяльності громадськості, науковців, музейників та істориків цей відсотковий відрізок буде набагато більший. І в цьому напрямку нам допомагає Володимир Путін своїми російськими пропагандистськими заходами, називаючи жителів Півдня і Сходу України бандерівцями, він сам підштовхує цих людей до вивчення власної історії та життєпису самого Степана Бандери. В результаті, коли людина жила в полоні міфів, відкриває для себе цю особистість, починає переосмислювати цю особу і розуміє, що все не так, як це розповідають  з екранів російських телеканалів.

Я вважаю, що на сьогодні ця постать вже не розділяє Україну на Схід і Захід. Ідеї українського націоналізму зараз активно знаходять свій відгомін на Сході та Півдні України. Тим більше, що український націоналізм зародився на Східній Україні, а не на Західній.

  • В Україні уже не святкують на державному рівні День Перемоги. Чи не зарано відмінили, адже люди, котрі тоді воювали ще живі. Може не варто було так різко відміняти це святкування?

По-перше, у світовій практиці 8 травня відзначають День пам’яті та примирення. Європа у цей день вшановує пам’ять вояків усіх армій. І тільки в Радянському Союзі був створений культ якоїсь перемоги над чимось, натомість, намагаючись у суспільстві приховати загибель мільйонів. Це трагедія, а не свято перемоги і здобутків. Адже це найбільш жахлива подія в історії людства за своїми колосальними втратами.  Відповідно світ шанує цей день як День пам’яті та примирення. Пам’яті за тими жертвами і примирення різних учасників. Але Радянський Союз створив культ якоїсь перемоги,  яка йому найбільшою ціною. Український народ зазнав найбільше людських втрат порівняно з іншими країнами.

По-друге, скажу як лікар. Якщо є пухлина, то хірурги її видаляють, а не чекають поки вона зникне. Ми це хірургічне втручання мали провести ще давно. Звичайно є ветерани, які воювали у лавах Червоної армії і сьогодні держава їм дуже допомагає.  Вони мають  високі пенсії, пільги та можливість лікування. Окрім того, 9-те травня не ліквідовано до кінця. Кожна людина може піти і вшанувати, ніхто не влаштовує якихось перешкод. Якщо поглянути на кількість музеїв в Україні, про події радянсько-німецької війни інформації досить багато. Тобто бережеться пам’ять, ніхто не переслідує ветеранів, а держава зі свого боку надає їм пільги. На державному рівні це свято не відзначають і я вважаю, що це правильно, так має бути.

Якщо говорити про якусь перемогу, то свято має бути зовсім інше. Хочу наголосити, що чомусь тут ми збуваємо про УПА, яка боролася за українську державність, а не за існування Радянського Союзу.  Добре, що борцями проти нацистів починають вважати і вояків УПА. Сьогодні ветеранів Української Повстанської Армії залишилося дуже мало. Навіть пропри те, що ВРУ визнала їх борцями за Незалежність України, не передбачила  в законі для них жодних соціальних гарантій та пільг. Ці люди не отримують збільшені пенсії і не мають можливості безкоштовно поїхати на реабілітацію. Так, в західних областях місцева влада дає доплату в розмірі 1000 грн. Але в людей, які роками були в радянських концтаборах здоров’я настільки підірване, що тієї тисячі не вистачає навіть на ліки.

Я вважаю, що для державного бюджету не буде збитково виділити кілька мільйонів для ветеранів, яким зараз понад 90 років. Потрібно просто до певного закону додати одне речення, не треба створювати новий закон. На жаль сьогодні немає політичної волі реалізувати це, або не доходять руки. Я не знаю, мені важко судити, я не депутат ВРУ.

Найприкріше, що в тому числі серед ветеранів є й працівники каральних радянських органів НКВС, КДБ, які отримують величезні пільги хоч і боролися проти всього українського. Держава їх фінансує, а вони й сьогодні в часи незалежної України будучи пенсіонерами продовжують ненавидіти будь-які факти української державності.