«Я їх не боюся!» Вокзал, дощ, восьма ранку. Потяг «Київ-Донецьк» прибув без запізнення. Пасажири тихо тиснуться до виходу. А на пероні… бойовики! «Сміялися людям в обличчя, пропонували ще «покататися», – пригадує Марина, яка гостювала в Києві та аж ніяк не очікувала, що з потягу її зустрічатимуть так звані захисники Донбасу.

Страху дівчина, каже, не відчувала, тільки страшенну лють. «Я їх не боялась і не боюся, я їх ненавиджу! – говорить донеччанка. – Надивилася вже».

Поводять себе «захисники» зверхньо, зухвало. У магазинах ідуть без черги, незважаючи на те, що жінки обурюються, розповідає Марина. Навіть проганяють дідусів, які завжди біля під’їзду грають у доміно, і п’ють там горілку». За словами дівчини, всі вони слов’янської зовнішності, скоріш за все українці. До речі, багато серед них і жінок-снайперів.

Вдень прогримів вибух. Марина підбігла до вікна, з четвертого поверху вдалося розгледіти, що це шахта 4-21, яка не працює. Там ДНРівці облаштували свій штаб, однак під час вибуху на шахті нікого не було.

«У мене вікна пластикові, я заздалегідь ще скотчем їх позаклеювала, тому лише шибки здригнулися, як від грому, – розповідає дівчина. – А в нашому під’їзді та в приватному секторі вікна повилітали. Що там бахнуло, ми й нині не знаємо. Після вибуху вони сиділи навпроти мого будинку в кущах, зброя була направлена на дорогу…».

Більшість сусідів, мешканців її району з міста повиїжджали, тікали з сумками хто куди. Марина поїхала до батьків у село. «Завтра їду за речами, розраховуюсь з роботи та переїжджаю жити до Києва, – ділиться планами дівчина. – Вчора остаточно вирішила. Донецьк вже ніколи не буде таким, як раніше».

Цікаво, що Марина усім серцем переживає за Україну, а її коханий воює в ополченні тої ДНР. Він залишається в Донець­ку. «Я його й досі люблю, – зізнається дівчина, – але жити з ним не можу. Мої батьки кожен день годують українських військових на блокпостах, а я – ДНРівця. Сумно, боляче».

Лише візитки Яроша не вистачало

Ленінський район Донецька. Вулиця Пухова. Вулицею їде пасажирський автобус. Володимир з дружиною зібралися провідати тещу. Звичний пейзаж за вікном невдовзі змінюється картиною з випуску новин: залізобетонні блоки, мішки з піском, на узбіччях дороги таблички з написом «Міни», бойовики – десь 20, одні в балаклавах, інші з відкритими обличчями.

Перед в’їздом у селище Авдотьїне – блокпост ДНРівців. Не зупиняють. Усі зітхають з полегшенням. Через метрів 200-300 ще один блокпост. Стояти! Автобус зупиняється, водій відчиняє передні двері. У салоні мертва тиша, здається, що кожен чує, як б’ється його серце. Двоє в камуфляжі, з автоматами повільно проходять вздовж автобуса, вдивляються в обличчя пасажирів через вікно. Неподалік від Володимира сидить пенсіонер у сонцезахисних окулярах. Один із бойовиків стукає у вікно: «Окуляри зніми!».

«Я стояв у проході, – розповідає Володимир. – Бойовик, на цигана схожий, якось довго на мене дивився. Потім наказав водієві відкрити задні двері. Думаю – все, це за мною! А той зайшов, подивився зблизька і… пішов далі по салону. Пощастило. В мене паспорта з собою не було, лише посвідчення українського телебачення та картка ПриватБанку – одним словом, повний набір, лише візитки Яроша не вистачало». Нині він уже жартує, а тоді, зізнається, було не до сміху.

Далі «циган» звернувся до хлопця, який сидів трохи далі. Спитав: «П’яний?». Хлопець перелякано: «Ні!». «Паспорт є? Показуй!». Чоловік, що сидів поряд із хлопцем, обурився: «А паспорт навіщо?». На що бойовик задоволено сказав: «Щоб нерви потріпати». Узяв паспорт, перевірив прописку, довго розглядав фото. І тут уже не витримали бабусі, що сиділи спереду: «Та то свій, ми його знаємо!». «Ну, якщо ручаєтеся, базару нема, нехай їде, – сказав бойовик і вийшов з салону. Автобус поїхав далі.

Місто не впізнати

Київський район, ранок. Місто ще спить. Настя вже вкотре прокидається раніше будильника. Сон останнім часом неспокійний, тривожний. Кожен звук викликає підозру. Кава, бігом на роботу. Коли Настя ступила на пішохідний перехід, з-за повороту виїхала машина з бойовиками. «Вони, певно, думали, що я їх пропущу, – каже дівчина, – бо просто спопелили мене поглядом, коли я пройшла перед машиною».

Стикалася Настя з «ополченцями» й на дитячому майданчику перед своїм будинком. «Їх було двоє, один зі зброєю, інший – ні. Сиділи, розмовляли, а поряд гралися діти. Не так багато, як зазвичай, але були. Напевно, це діти тих батьків, які вважають ополченців своїми захисниками. Такі є, і немало».

Люди живуть у постійній напрузі, не знають, чого завтра чекати. Закриваються магазини, зупиняються підприємства. Мешканці намагаються зайвий раз не виходити на вулицю.

«Донецьк зараз не впізнати, – говорить Настя. – Отак ввечері подивишся у вікно, а на вулиці – пусто. Адже перестрілки в основному ввечері. Ні машин, ні людей, таке враження, що навіть коти й собаки десь поховалися. Я вже не раз думала звільнятися з роботи та їхати звідси. А далі що? В іншому місті знову шукати роботу, а з цим зараз не просто. Поки нерви ще не здали, я залишаюсь. І сподіваюсь, що це все закінчиться й ми заживемо, як раніше».

«За мир!»

Ворошиловський район. Центр міста. Вулиця Щорса. З обох боків дороги – п’ятиповерхівки. Тут люди не поспішають лишати домівки. Виїхали одиниці. На третьому поверсі одного з будинків жінка відчинила вікно… і відразу різко відсторонилася. Бойовики! «Їх було двоє, бородаті, у формі та зі зброєю, – розповідає донеччанка Тетяна. – Для мене то був шок, думала лише про одне – аби, не дай Бог, у під’їзд не пішли».

Потім було чути постріли попід будинком. Вже ніхто до вікон не підходив. Згодом – вибух.

Вдома вже стало лячно голосно говорити про ДНРівців, зізнається Тетяна. А раптом під вікнами знову ходять – почують. Або сусіди-сепаратисти донесуть. Сидиш у квартирі, як миша.

Після того, як поширилися чутки, що ДНРівці забирають молодих хлопців у свої «ополчення», Тетяна заборонила синові виходити на вулицю. «І палити на балкон не виходь, а то побачать – вважай, що ти вже там», – застерігає мати.

Був у Тетяниної доньки день народ­ження – 25 років. Однак тут не до свята. Страшно вийти з квартири торт купити. «Нічого, зате такого дня народження в мене ще ніколи не було. Запам’ятається!» Катерина намагається не втрачати оптимізму.

Зранку дівчина приймає вітання – здоров’я, щастя, кохання – незмінний набір. І лише цього року Каті бажають ще миру та спокою в місті. Святкують у вузькому колі й через раз відволікаються на найменший шум. Знову стріляють? Ні? Тоді тост: «За мир!».