Народився 9 травня 1975 року в Івано-Франківську. Більшій частині франківчан переважно відомий як колишній учасник Оркестру радості й щастя «Перкалаба» та групи «Перкалабські придатки».

 – Ярема Стецик, як на мене, має чотири таких іпостасі – музикант, художник, вчитель і дизайнер. Що з цих чотирьох, скажемо так, видів діяльності для тебе важливіше?

– Вони на одному рівні. Це одна річка. Це все те, що я роблю. Це мій дотик з людьми.

 – Почнемо з вчительства. Що ти вкладаєш в своє вчительство і чому ти хочиш навчити?

– У всіх моїх справах є одна темка – оскільки всі речі, про які ти сказав є мистецькими, то мистецтво є засобом перекладу мене для людей. Десь я можу говорити з людьми, навчаючи їх малювати, так само я говорю з людьми, граючи їм якусь пісню. Це все дуже подібно. Я працюю в системі художньої школи (Підпечарівська школа мистецтв), от в межах цієї системи є спілкування. З дітьми і з колегами вчителями. Щоправда з дітьми простіше, бо вони відкритіші.

 – Про дітей… Є результати?

–  Так. Є результати швидкі – виграв олімпіаду, чи просто добив до завершення ту школу, а є глибші результати, коли мої учні років через десять… Зараз у Франківську я плоди свого вчительства трохи вже пожинаю. Вже є цілий пласт моїх випусників, яким сподобалося те, що я ще роблю поза вчительською діяльністю.

26495_1206710496814_2391267_n

 – Ти вказав їм шлях?…

– Не те щоб вказав. Я просто показав куди йду я. А вони вже могли вибирати. От хтось з них вибрав, скажімо, ковальство, хтось те ж малярство, хтось розмальовування паркана. Не важливо. Головне в тому, що вони контактують з людьми. Приємно, коли заходиш в якийсь заклад, а там з різних боків робота випускників Підпечарівської школи.

 – Тобто, таким чином, ми плавно переходимо до дизайну.

– О, це для мене найцікавіше…

 – Цікаве чим? Є поле для експеременту?

– Я не про то. Найцікавіше для мене в дизайні те, що я зустрів там випусників підпечарівських.

 – Це добре, але давай про тебе. Який з твоїх дизайнів в Івано-Франківську ти вважаєш найкращим (найвдалішим)?

– Я хотів би говорити насамперед про щоденний новий дизайн. Тобто, найцікавіший той, над яким я конкретно сьогодні працюю. Зараз я роблю дизайн для дитячого кафе і мені це вже цікавіше, бо він має бути на пів кроку вперед від якогось попереднього. Він має бути сьогоднішнім. Ясна річ, якщо я вечорами хожу кудись пити каву, то мені приємно бути всюди. І там де я робив дизайн десять років тому, п’ятнадцять років тому чи два роки тому. Але той, який робиться в цю секунду – він найживіший, він «горить».

 –  А не образливо (чи як це інакше назвати?), коли робиться навіть не ребрендинг, а повне знищення, як, скажімо, з «Мікрохвилькою»? Там тепер якийсь ювелірний магазин. Не шкода?

– Ну, що ж. Буде якесь нове життя, а мені на згадку залишились фотографії, котрі свідчимуть про те, що ми колись газанули так. Мені, насправді, подобається, якщо люди не роблять з якоїсь справи ідола. Ми розрахувалися за це і все. Мені не було соромно під час тої роботи і після. Там був момент сорому за рекламу, яка мала бути тимчасовою, але в силу певних обставин затрималась.

 – І тут ми переходимо до твоєї іпостасі художника. Ось ти сказав, що «Мікрохвильки» не шкода. Багато художників не люблять продавати свої роботи, бо їм якраз шкода. Кожна робота для них, як дитина, котру не хочеться віддавати в чужі руки. Ти як до цього ставишся?

– Це тренування. Це як в музиці. У нас в «Перкалабі» була така штука – хто би не придумав пісню, все одно вважалося, що пісню придумала «Перкалаба». І ти розумів, що якщо ти вродив щось (можливо найкраще в своєму житті), «круто пукнув», скажімо, то це, в результаті «пукнув» не ти, а «пукнуло» десять чоловік. І ти вже свідомо розумієш, що ти «родиш дітей» не для себе. Тому так само і з картинами. Відпустив і клас. Я вважаю, що їх треба відпускати, якщо вони відпускаються. Якщо є людина, котра, окрім тебе, її поцінує, то, я вважаю, що це достойно навіть подарунку. Насправді не так багато поціновувачів будь чого. Якщо когось «порвало» і він не може відійти від картини, то тут потрібно знайти спосіб, щоб людина могла мати в себе вдома річ. Помогти тій людині, якщо вона не має грошей.

10931413_324572777736509_503256503389849710_n

 – Раз ми вже згадали «Перкалабу»… Скільки років ти був у групі?

– Біля десяти.

 – Це була твоя перша група?

– Ні. Колись була група «Дрозофілія», з Юрою «Махрою» та Романом «Панком», потім біла група «Стратегічні сперматозоїди» з Крейзіком покійним і з іншими прикольними хлопаками, а вже потім була «Перкалаба». Але групи, які я назвав – це ті з якими ми виступали, а була ще купа дворових, які не стали, тіпа, героями. А «Перкалаба» – це вже була група де пісні «натверезо» придумувались.

 – А всі інші не «натверезо»?

– А всі інші, то був газ маладьожний. Вони створювалися для того, щоб провести плідно час. Тобто, час і так проводився, але щоб додати плідності примушували себе вигадувати пісні. «Перкалабу» в цьому плані треба вирізнити – це були тверезі, класні речі, котрі, відповідно, несли більше позитиву.

 – «Перкалаба», на мою думку, була перша група (в Івано-Франківську), яка почала працювати по схемі, максимально наближеній до західної рок-шоу-бізнесової схеми.

– Ну, це швидше заслуга Олега Івановича (Олег «Мох» Гнатів – менеджер «Перкалаби» ред.) і тут якоїсь такої мудрості від нас нема, але необов’язково має бути прив’язка до будь-яких схем, навіть рокових західних, бо в нас це не працює, як виявляється, отже нам потрібні інші схеми і тому ці схеми треба вигадувати й вони всі будуть працювати. Україна – це така унікальна країна, з якою треба навчитися працювати. Але поки що схема для рокових груп до кінця не визначена.  Хоча в нас багато класних груп, але суспільство не вміє запропонувати музикантам діалог. Відповідно, музиканти повинні найти спосіб цей діалог налагодити. Ми зараз є на грані. Отой проет, який я мав після «Перкалаби», «Перкалабські придатки», з ними ми вже такий діалог навчилися встановлювати. А той проект, який організувався зараз («Пенсія») – це буде взагалі нова форма, в якій будуть цікаві не самі пісні, а форма спілкування.

 – Десять років ти був з «Перкалабою». Що стало причиною того, що ти пішов робити ті ж «Придатки», «Як умієм, так і пієм»?

– Ну, по-перше – це все одне. Я вийшов з «Перкалаби», як людина, яка ходить на репетиції. Я не вийшов з неї взагалі. Я не став по другий бік барикади – я вийшов з комплекту репетицій та придумування нових пісень. Тобто вийшов з творчого процесу.

 – Тобі тісно стало в тому творчому процесі?

– Не скажеш, що тісно. Швидше за все ми не погодили дороги. Хоча я думаю, що наші всі дороги зараз знов перетнуться. І зійдуться навіть. Але на момент виходу з «Перкалаби», моя особиста планка, щодо інших учасників групи була завищена, або навіть випереджена. Багато було пов’язоно з моїм, можливо зашвидким, навіть не ростом, а бігом. Я кудись полетів і не хотів чекати, доки решта дозріє. А зараз, те що я хотів в 2007, можна вже привносити в сучасну «Перкалабу, хоча це і не обов’язково, бо зараз «Перкалаба» має інше лице, і хай би воно було, бо вона зараз має таке лице, яке б я їй не придумав ніколи, якесь інше…

 – А ти читав статтю «Перкалаба жива і мертва»?

– Так.

 – І як ти ставишся до такої критики сучасної «Перкалаби»?

– Ну, я похвалив цю критику, але виходячи лише зі свого его, бо мене там похвалили прикольно, а друге те, що людина, яка написала цю критику, написала критику нетипову, яку б я, можливо не помітив в 2007 році.

 – Але, можливо, в 2007 році не було причин для такої критики?

– Чому не було? Всі ці тенденції намітилися вже тоді. А те, що є зараз – це вже плід. Ця стаття є ознакою того, що зараз багато хто саме так думає. Хоча, в тому, що я вийшов з «Перкалаби» є й свій плюс, бо одразу по моєму виходу вродився альбом «Чидро», якому б я не дозволив тоді вийти в такому вигляді. Бо я хотів інших нот, інших слів, а зараз я розумію, що купа людей виросло на «Чидро». Людям подобається. А я мав зовсім іншу планку. Отже в цьому всьому є щось позитивне. А я відійшов, зробив «Придатки», придурошну групу…

 – От, про «Придатки». Вони існують ще?

– Я повернуся до тієї статті, яку ти згадав. Там є така фраза «Перші два альбоми − «Горрри!» і «Говорить Івано-Франківськ» − безвідмовні засоби для порятунку в будь-які дні сумнівів і тяжких роздумів». Для мене ці два альбоми теж є таблеткою для доброго настрою. «Перкалабські придатки» теж були такою таблеткою. Але з літа вони вже не існують. Останній концерт був в червні в києвському клубі «Гоголь Борделло». Це був фінішний концерт.

IMG_7653

 –  Ну, а тепер про «Пенсію»…

– Я свідомо чекав завершення війни, не мав настрою «газувати» далі, але  прийшло Різдво і я зрозумів, що буде неправильним, якщо я щось створюю, затримувати це в собі. Це буде означати, що я не туди веду своє життя. Бо якщо бодай для однієї людини ця музика є якоюсь мінімальною таблеткою від суму, то це означає, що за рахунок музики Бог любить цю людину. Зрозуміло, що ми не замінимо Бога, але Бог дає всім всілякі умови, включаючи музику. Він дає нам радість заходу сонця, радість озера, радість купання в річці, ще там щось… І дає радість музики. «Пенсія» зараз не є чимось новим з точки зору придумування музики, бо жодної нової пісні ще не було, але є переаранжовані пісні «Перкалаби», «Придатків», якісь Мареничі, Дмитро Гнатюк там є…

 – Тобто, кавер-група?

– Грубо кажучи – це кавер-група, але по-перше підхід і аранжування я роблю на свій смак, а по-друге, виконання мусить бути таке, як, приблизно в «Як умієм, так і пієм». Тобто, щиро, очі викотили, артисти цілковиті, горлянку не шкодуєм. Повний емоційний пік. Це скоріше хор-фонтан. Ну і найбільшою заслугою в «Пенсії» має бути заслуга учасників. Та й багаж пісень є достатній. Перший рік «Пенсія» може існувати на піснях, які я придумав в складі своїх попередніх груп. Ну, і можливо, якісь загальноукраїнські гіти.

 – Ну, і твої побажання нашим читачам.

– Можу побажати миру, гарного настрою, многая літ. Якщо будете чути, що «Пенсія» збирається десь на концерт, чи на репетицію, чи на репетицію тире концерт, то не прогавте цієї нагоди послухати і прийняти в цьому участь. А також послухати маршево-карнавальну пісню «Многая літа».