«ЗА БЕЗПЕКУ СКАЗАЛИ ЗАПЛАТИТИ 1800 ГРН»

Я не пов’язую між собою історію затримання мене російськими прикордонниками і захоплення у «ЛНР». Так, російські прикордонники затримали, дивилися мій блокнот, перевіряли якісь дані, але жучків не було. Я вважаю, що вони не контактують між собою – прикордонники і «ЛНР». Це могло б відбуватися на якомусь вищому рівні, але прикордонники не могли мені щось вкласти в телефон – не було такої можливості. На кордоні мене затримали ще два тижні тому, потім я поїхала до Києва, потім ще кудись, а вже тоді приїхала знов у Луганську область. Ніхто не знав, що  я буду туди їхати саме  в ці дні.

Ми намагалися довго акредитуватися  офіційно в «ЛНР», я десь шість днів дзвонила їм, ще як була у Києві. В Луганську місцеві журналісти допомагали. Вони знали  прес-службу їхню, «ЛНР» і думали, що нас акредитують як Руслана Коцубу, який працював для «112. Україна». Я телефонувала Руслану він сказав, що все буде гаразд, дав мені контакти. Ми здзвонилися з журналісткою з прес-центру їхнього, домовлялися. Але це не вдавалося певний час. Тож ми просто приїхали і чекали, жили у знайомого у будинку, взяли машину з луганськими номерами. Він нас привіз до своїх друзів, а ті мали друзів серед «ополченців» і вони сказали, що зроблять нам акредитацію. Пізніше сказали, що нам акредитація не потрібна, що вони нас так повозять. Забезпечать безпеку. Потім вони сказали, що все залишається в силі, але за безпеку потрібно буде заплатити 1800 грн ми вирішили, що у нас інакших шансів тут знімати немає, тому погодилися.  Вони пообіцяли, що відвезуть нас на блокпости  і ми в безпеці зможемо поспілкуватися з  представниками «ЛНР». А потім приїхали на двох машинах з мигалками, озброєні і забрали нас.

В Донецьку проблем зі зніманням не було. В Луганську нас  взяли відразу з будинку, ми навіть камеру не встигли витягти. Я впевнена, що мешканці здають всіх, але не через те, що вони зрадники. Може в когось друга утримують у підвалі. І от цей мешканець не знає навіть, в якому підвалі. І він, наприклад, працює ремонтником труб, і десь прорвало трубу і «ЛНР-івці» кличуть його полагодити цю трубу. І в них вже більш-менш нормальні стосунки. Не через те, що він любить їх, а через те, що у нього немає іншого вибору. Так, багато виїхало, щоб там не бути, але в деяких немає грошей, щоб виїхати.

«СКОЛЬКО ТЫ ПАТРОНОВ ПРИВЕЗЛА ДЛЯ УКРАИНСКОЙ АРМИИ?»

Я б не сказала, що нас особливо допитували. Говорили, що ми представники ворогуючої країни, що ми – журналісти – постійно брешемо. Але вони нас не питали, чому ми тут.  Ми їм відразу сказали, що зняли репортаж з одної сторони, тепер хочемо з іншої. Нас ніхто не слухав. Пізніше вони питали: «Сколько ты патронов привезла для украинской армии?» Я намагалася їм пояснити, що все не так, що я просто знімаю сюжети, подивіться їх…

Ці люди були дуже ображені на українських журналістів через той випадок з  літаком у Луганську. (Анастасія запевняє, що місцеві мешканці їй розповіли, як на власні очі бачили літак над Луганською ОДА, тоді, коли українські ЗМІ повідомили, що це терористи стріляли з ПЗРК – Авт.). Є купа речей, які є вигадкою і вони кажуть, чого ми це не показуємо? Не показуємо, бо це не правда. Вони наскільки накрутили себе, що вірять в ті історії… От ми раз сиділи з Остапом, головний серед тих, хто нас тримав (за словами Анастасії Станко, Остап – представник так званого «НКВС», що є підрозділом «служби безпеки» ватажка терористів ЛНР Валерія Болотова – Авт.), і чуємо звук сирени – попередження, що буде авіаудар. Він каже: «Сейчас будут кидать химическое оружие, всем одеть противогазы, своим зайти в помещение» — ну це ж абсолютно не адекватно, але вони у це вірять. Мені розповідали, що вони часто застосовують сирени, навіть тоді коли не літають літаки.

Попервах до нас ставилися нормально. Але потім ставлення погіршилося. Остапу передали, що нібито від Шуфрича за нас хтось клопотає. «Мы на кого-то крутого вас поменяем», – казав він мені. А потім, ніби коли від Порошенка подзвонили, я не знаю, наскільки це правда, але Остап нам сказав, що це нам не на користь. Ну може понти такі. А потім їхні кухарки, коли ми обідали, впізнали мене, і почали кричати, що це та, що знімала сюжет про Щастя і сміялася з трупів. І тоді почалося оце, скільки я патронів армії привезла. Від цього все стало ще гірше. Я думала, мене у тій столовій вилками заколють.

Тож потім ми сиділи без їжі, без туалету. Ходили в туалет в баночку. І нам сказали, що ми вийдемо невідомо коли, що нас розселять по камерах. Чесно кажучи, найгірше те, що ти сидиш і не знаєш, чи день чи ніч. Розумієте, як важко, ти сидиш, в тебе все забрали: телефони, годинники, все що можна було. Ми вже готувалися до найгіршого. Прислухалися, думали може армія зайде. Думали, що «ополченці» перестріляють тут всіх полонених, якщо будуть тікати. Всякі вже були думки.  Думали вже про те, як можна втекти. Ви не уявляєте, як час розтягується, коли ти сидиш в камері,  і ти не знаєш, що з тобою буде.

ПОХОРОНЕНИЙ ЗАЖИВО

У полоні ми бачили двох – один із них  боєць «Айдара», а другий –  Володимир Семистяга – голова луганської «Просвіти», якого чогось похоронили українські журналісти. Толік Головченко, полонений з «Айдара» — сидить з ним в одному гаражі. Першого дня Толіка привели до нас  на одну ніч, поспілкуватися.  І ми ще мали телефони при собі, в нас ще їх не забрали. І… читаємо в Інтернеті, що Семистяга помер. Наступного дня я наважилася спитати у наших охоронців, чи живий пан Володимир. Його навіть привели до нас, він телефонував своїй сестрі, а сестра йому каже: «Дружина, з сином їде з Буковеллю забирати твоє тіло». Не можна було такого робити,  українські журналісти також мусять перевіряти інформацію. Мені здається, що в нього могло б серце зупинитися від самої цієї новини.

РОСІЙСЬКІ «КОЛЕГИ»

Ще коли ми були в полоні, до нас приводили журналістів «LifeNews». Я не хотіла з ними говорити. І так само коли нас випустили. Я стояла на тому, що якщо в нас є право не говорити, а просто піти, то ми не хочемо  говорити. «Ну все же волнуются, думают вас уже похоронили», – кажуть мені ці «колеги». Я кажу: «А хто сказав, що похоронили»? «Нє, ну президент говорит, что вы в подвале». Я кажу: «У підвалі. То що, це означає, що нас вже похоронили і порізали?» Зрозуміло було, що говорити взагалі не варто, вони все одно розкажуть все що захочуть. Є насправді проблеми. «1+1» написали заголовок, що нам погрожували відірвати голову. І це правда. Нам погрожували відірвати голову. А «LifeNews» написав, що нас годували тортом. І це теж правда, бо у когось із них було День народження, то нам принесли кусок торту. Отак у кожного своя правда.

Було дуже багато людей, які справді клопотали, щоб нас випустили. Дякую шеф-редактору «Громадського ТБ» Кірі Толстяковій, яка взагалі не слідкувала за новинами, а просто сиділа три доби на телефоні, днювала і ночувала, дзвонила всім, кому тільки можна було, представникам всіх кримінальних груп «ЛНР», різним чиновникам, і навіть тим, хто зі сторони «ополчення». Всім, кому можна. І я не знаю, хто саме нам допоміг. Кажуть, що це російські журналісти. Але мені, чесно кажучи, здалося що це була спланована акція, типу «Подивіться, їх армія розстрілює російських журналістів, а ми навіть про українських клопочемося». Я думаю що це було вирішено на якомусь внутрішньому рівні, а можливо від президента або ще когось. І так, Петро Порошенко справді мені дзвонив. Казав, що цілує, обнімає. Був дуже радий.

ОПОЛЧЕНЦІ… БЕЗ ЛАПОК

Розумієте, тобі може пощастити, або не пощастити. От хтось каже: Станко шукає пригод. Не шукаю я ніяких пригод. Просто потрібно було показати життя простих людей. От наприклад той же Остап. Він все життя прожив в Запоріжжі, працював на атомній станції. Він з десятьма іншими, яких звільнили з роботи, приїхав сюди. Ми намагалася ставити їм якісь запитання, як от: «Яка ваша кінцева мета?» «Хочемо відділитися від України», – відповідають. Кажу – вас ніхто не визнає. «А нащо нам визнання світу»? Ці люди не знають, що буде завтра. Вони не знають чого вони насправді хочуть — як жити, на кого орієнтуватися?

Чим більше гинуть на сході мирні люди, тим більше поповнюються ряди ополченців. І це – справжні ополченці, без лапок. Ми бачили луганського «беркута», у якого дружина і син загинули при бомбардуванні. Вони були у сховищі, чоловік вийшов набрати води, повернувся, а рідні вже мертві. І тепер він з «ЛНР». Але більшість луганського «Беркуту», який в тому числі зачищав Майдан, зараз намагається хоч якось контролювати ситуацію. І вони питають: «А армія українська нас всіх розстріляє?»

«У ЛУГАНСЬКУ ЗАРАЗ ДІЄ 6 – 7 КРИМІНАЛЬНИХ УГРУПУВАНЬ»

Ми пробули в Луганську ще день після того, як нас випустили, бо нас не могли вивезти. Всюди тривали бої, а через блокпости машиною було дуже небезпечно виїхати. Хоча ми були готові навіть через кулі, через будь що, тільки щоб виїхати звідти. Спочатку нас хотіли відправити на поїзді, але різні ділянки контролювали різні кримінальні угрупування – ті вдень, ті вночі, і якщо вони одним дали наказ не захоплювати нас, то інші могли цей наказ не отримати і захопити нас знову. І нам вдалося все ж таки вдень звідти виїхати. Наразі у них 6-7 угрупувань, які Болотову не підпорядковуються. Вони всі озброєнні, у кожного – свої правила життя. Коли нас відпустили, я боялася, що хтось вибіжить із-за рогу і просто розстріляє нас упритул. Найближчим часом я на схід не повернуся.

Місцеві люди говорили, нехай армія знесе все, тільки щоб вона нарешті зайшла в Луганськ, бо люди живуть в страху і в кошмарі, і це відчувається. Ти йдеш у Луганську і в повітрі відчуваєш жах. Місцеві перелякані і затуркані. Вони дивляться російське ТБ, яке ще більше нагнітає ситуацію.

Головне — говорити правду. Але в українських журналістів немає можливості це роботи з тієї сторони, бо їх туди не пускають. І от таке замкнене коло.

Розмовляла Анна СВЕНТАХ, «День»