1

Скільки взагалі ветеранських організацій діє в місті?

Активно діючих – сім. Тому ми вирішили об’єднатися і створили міську Асоціацію учасників АТО. На зборах правління мене обрали головою цієї організації. Окрім того, існує ще обласна Асоціація, якою керує Тарас Шпук.

З якими труднощами стикається, насамперед, ветеран, повертаючись до мирного життя?

Найважче – це, звичайно ж адаптація. Особливо для тих ветеранів, які пройшли ранні бойові дії. Мова не йде про другу, третю хвилю, бо там вже були певні ротації. А ось першим було найважче – люди рік і два місяці були відірвані від родини, звичного життя, бачили загибель побратимів. І більшість з них не в змозі адаптуватися до мирного життя, тому вони повертаються на війну – хто в добровольчі батальйони, хто укладає контракт, записується в Збройні сили України.

Окремі люди замикаються в собі, залишаючись сам на сам з психологічними проблемами. Це ті, кому волонтерські організації не встигли домомогти, або не змогли. На жаль, на державному рівні у нас така допомога навіть не передбачена.

У багатьох виникають проблеми в сім’ї, тому що світогляди змінилися в подружжя. Сприйняття одних і тих самих подій різне.

А ще загострене відчуття справедливості. На поведінку ветеранів впливають речі, які для мирних людей вже стали буденними (чиновницьке хамство, бюрократія, несправедлива система). А хлопці одразу вирішують діяти…

Тоді про чиновників. Чи знаходять ветеранські організацї порозуміння з чиновницькою машиною?

В 2014-2015 роках порозуміння знайти було значно легше. Сприяння зі сторони чиновників було, буквально, у всьому. Звичайно, в розумних межах – в межах можливостей та їхніх службових обов’язків. А вже, починаючи з другої половини 2015 року, а особливо зараз в 2016 році, державницько-чиновницький апарат почав докладати певні зусилля, щоб знівелювати таке значення, як “учасник АТО”. Нас намагаються виставляти психічно неврівноваженими відлюдками. Зараз можна спостерігати (не лише в Івано-Франківську, але й по цілій Україні) тенденцію по створенню політичних псевдоветеранських організацій на противагу вже діючим.

Для чого влада це робить?

Для того, щоб ці фейкові утворення могли стати на її захист, коли приходять представники ветеранських організацій, домагатися законних пільг. Коли хлопці йдуть наодинці, то двері перед ними, як правило, зачиняються. Власне, щоб цьому протистояти ветерани й почали об’єднуватися в організації. А щоб протистояти цим ветеранським організаціям, влада створює свої.

А хто ж входить в ці псевдоорганізації?

В певних людей є певні політичні вподобання. Політичні сили мають певний матеріальний ресурс. Враховуючи те, що величезна маса ветеранів має дуже скрутне матеріальне становище, окремі люди (підкреслюю – окремі люди) піддаються матеріальній спокусі. Втім, є й такі, котрі просто не орієнтуються, то ж їх і зманюють запевненнями, що ветеранська організація від влади має більше важелів, більше можливостей і так далі. Хоча, насправді, кураторами цих організацій (в Івано-Франківську також) є маріонетки, котрі, на жаль, купляються за копійки. А більшість хлопців просто не розуміють, в яку організацію вони вступили. Вступив, то й вступив, дали якусь пільгу, та й добре.

А такі псевдоорганізації не ведуть ніякої активної діяльності по захисту ветеранів. Їхнє завдання – раз допомогти, а потім, при потребі, використати в протистоянні з незалежними ветеранськими організаціями.

Тоді про протистояння. Нашумілий конфлікт з міським головою Русланом Марцінківим (забудова на Макогона), коли він звинуватів ветеранів загалом і вас особисто  в рейдерстві, в зв’язках з будівельною мафією. Зараз, начебто, конфлікт має певне закінчення – Марцінків вибачився, ви відізвали судовий позов. З чого конфлікт почався і чи все скінчилося?

Власне, конфлікт почався з питання виділення земельної ділянки на Целевича. Забудова на Макогона було окремим питанням. Це потім, в ході конфоікту, ці питання, так би мовити, злилися.

По Целевича. Ми подали заявку на п’ять ділянок (згідно Закону) щоб втілити соціальний проект – будівництво житла для воїнів АТО. У нас в Асоціації є Спілка інвалідів-учасників АТО, і саме для членів цієї спілки й планувалося збудувати житло. Ми подали відповідні листи з проханням надати нам під будівництво землю, яка належить місту, але жодним чином не використовується. Був лист, було погодження міського голови, були погодження заступників. Там 2,2 гектари землі, там є недобудова, ми просили розділити цей проект – 1.6 гектара під житло воїнам АТО (там могло би бути близько ста квартир, якби забудовник взявся будувати) , а на решті, щоб той самий забудовник добудував недобудову й отримав своє. Але, як ми й очікували, перетнулися економічні інтереси. Ми також очікували, що проти нас буде йти антипропаганда, що наші прізвища будуть паплюжити… Віддати такий кус землі в місті комусь дуже не хочеться, бо це – чималі гроші. Міський голова зібрав збори, на яких і пролунали всі згадані звинувачення про будівельну мафію, що ми когось кришуємо. Зазначу, що нам все одно, хто буде будувати. Нас цікавить кінцевий результат – щоб хлопці отримали квартири.

Як потім розвивалися події?

Минулого вівторка (4 жовтня) Марцінків публічно вибачився перед всіма ветеранами. В четвер (6 жовтня) він вибачався в черговий раз. Ми там були присутні, оскільки входимо у виконком по соціальних проектах для воїнів АТО. Постало питання, чи годувати свої образи та амбіції, чи плідно та активно працювати. Ми ці вибачення прийняли і зараз очікуємо наступних кроків. Ми відізвали позов, який стосувався захисту честі та гідності, але звернення в прокуратуру по ділянках на Целевича ми відзивати не збираємося до тих пір, доки не буде проекту по житлу для воїнів АТО, до тих пір, доки ми не будемо мати документально підтверджених гарантій, що інваліди ІІІ групи, багатодітні сім’ї, малозабезпечені, які стоять в тій черзі, котру ми сформували, отримають житло.

А щодо ситуації на Макогона? Як там розгорталися (і продовжують розгортатися) події?

На Макогона історія наступна. Там проживає наш побратим Олексій Замковий і на його прохання ми послухали громаду. Почули, що там відбувається, наші юристи підняли пакет документів і ми зрозуміли, що там є дуже багато порушень. Ключове питання в тому, що люди не хочуть, щоб там були висотки. Якщо висотки все ж почнуть будувати, то ми будемо цьому протистояти, тому що громада проти. Якщо влада знайде спільну мову з громадою (або зменшить поверховість, або збільшить зелену зону, або побудує дитячий садок на 200 місць), проведе громадські слухання, врахує думку громади, після цього ми готові з прокуратури щось відкликати.

Тобто, вибачення прийняті, але це не означає, що ми будемо відступати від своїх принципів і своїх намірів.

З квартирними питаннями зрозуміло. А що ви робите в плані психологічної підтримки ветеранів?

Щотижнево ми проводимо збори по 50-100 чоловік (загалом нас є більше 1200 по Івано-Франківську). На зборах присутні професійні психологи, котрі вже стикаються з війною два з половиною роки, мають певний досвід.

На зборах ми проводимо анкетування, розповідаємо ветеранами які є пільги, чим вони можуть скористатися (бо не всі про це знають). Також записуємо тих, в кого є така потреба на консультації до психолога.

А чи всі визнають наявність в себе психологічних проблем?

Зараз більшість з цим, скажімо так, змирилася. Люди починають розуміти, що нічого ганебного немає в тому, щоб звернутися до спеціаліста. Раніше, навіть коли відчували, що щось не так, вважали, що час вилікує і усе буде нормально. Тепер вже розуміють, що коли є недосипання, коли проявляється невмотивована агресія, то варто звернутися до спеціаліста. Крім того ми просимо наших бійців, щоб вони спостерігали за колегами. Якщо хтось розповідає, що не може налагодити стосунки в сім’ї, чи проявляє надмірну агресію, не може заснути або скаржиться, що продовжує воювати у сні – це означає, що людині потрібно звернутися до спеціаліста. Ми дуже раді, що в нас є колеги-волонтери, які цим займаються вже більше двох років, у них є класні результати, є розроблені проекти реабілітації. Наприклад з поїздки в Меджугор’є 30 бійців повернулися задоволені.

Наскільки мені відомо, були проблеми зі сторони влади з фінансуванням цієї поїздки?

Все таки поїхали. До слова, приймаюча сторона зацікавлена в тому, щоб такі поїздки були систематичні.

Щодо фінансування. Ми всі звикли, що є люди, котрі виділяють кошти на передову. А чи є бізнесмени, котрі готові фінансово допомагати ветеранським організаціям?

На жаль, я не знаю такого випадку, коли б знайшлися меценати готові розставатися зі значними сумами направленими на реабілітацію ветеранів (на реабілітаційні центри, на реабілітаційні програми). Є люди, котрі відгукуються (і це дуже великий плюс, що такі люди є) на заклик ветеранських організаційм і допомагають. Але в основному – це велика маса людей, які дають по 60 гривень, по 20 гривень, але щоб знайшлася людина в області, яка б виділила на якісь проекти, хоча б разово, скажімо, 100 000 гривень, то я, на жаль, такого не знаю.

Єдине, що для родини загиблого в АТО бійця ДУКу Григорія Семанишина забудовники зробили ремонт та добудову будинку за власний кошт і навіть не хотіли ніякої публічності.

А держава закладає кошти в бюджет для ветеранів? Є такі кошти закладені в обласний бюджет, чи в міський?

В обласному бюджеті є закладені кошти під програму покращення житлових умов ветеранам АТО, котру ми розробляли з Андрієм Доликом. Того року це був мільйон гривень, цьогоріч – це вже два мільйони гривень, які ми повинні використати до кінця поточного року.

По місту така програма теж є, але на сьогоднішній день на неї не виділено жодної гривні. Ми маємо намір звертатися в Департамент соціальної політики, щоб дізнатися, на якому етапі це питання. Керівник Департаменту Олександра Заклинська пропонує не виділяти кошти, а наймати підрядні організації, щоб вони робили ремонти ветеранам. Теоретично – це хороший крок, але ми боїмося, щоб на цьому етапі зі сторони підрядників (бо підрядні організації бувають різні) не було зловживань. Але, сподіваюся, що на листопад-грудень ми програму, яка вже працює по області, запустимо і в місті.

Наразі  по області діє 16 різноманітних програм (на початок війни їх було три) по допомозі та ребіалітації ветеранів. Плануємо втілити ще дві.

Чекаємо наступної хвилі демобілізації, отже кількість ветеранів збільшуватиметься, а отже потрібно думати про збільшення фінансування, формувати новий кошторис і місту, і області. Зараз, звичайно, вже буде легше, бо є досвід, є практика.

Певно було б краще, якби ветеранів більше не ставало?

Це, на жаль, в найближчий видається неможливим. По той бік фронту є тисячі (25-30 тисяч) людей, які мають жагу до війни, до крові. Вони цим живуть – війною, мародерством. А для мародерства потрібно захоплювати нові території, то ж вони будуть цього прагнути. Цих людей навіть Росія вже не зможе втримати в мирному руслі.

Все ж будемо сподіватися, що якесь рішення та знайдеться.

Це питання не місяців, а років. Бо що робити з цими тисячами про які я говорив. Хіба що Росія, щоб позбутися цього баласту, кине їх в якийсь котел, як кажуть, на убой.