В грудні того ж року Ольгу та ще одну українську полонену, Анжеліку Преснякову, обміняли на 15 полонених бойовиків. Про обмін домовилася скандальна Надія Савченко. Після звільнення Ольги, на неї, через ЗМІ, вилилися декалітри бруду. Все що пов’язане з Надією Савченко цілком закономірно викликає в українському суспільстві негативну реакцію. Та все ж…

«Версії» зустрілися з Ольгою, щоб отримати відповіді на ряд питань.

 Почнемо з початку. Ви поїхали на схід України в березні?

Це, правду кажучи, не була моя перша поїздка. Я попередила всі відповідні структури, що я туди їду. Скажімо, фотографія в Криму – це все в рамках однієї операції. Я мала викликати довіру з тієї сторони. Другий раз я їхала на новий рік (2016) в Лутугине (Луганська обл. – ред.). Ну, а вже потім, була ця поїздка, в березні минулого року, в Антрацит. Власне, я три місяці там перебувала аж до арешту. Мене затримали, коли я вже збиралася їхати додому. В момент, коли я завантажувала відео з позиції бойовиків.

І що Вам інкримінували?

Зазначу, що вони там намагаються моделювати якусь ілюзію законності – слідство, прокуратура, суди. Ось, що мені інкримінували «В  задачи Сворак О.Б. входило осуществление разведывательной работы на територии Луганской Народной республики, а именно: сбор, передача информации о местонахождении, перемещении, количестве военной техники управления Народной милиции ЛНР, количественном составе Народной милициии ЛНР, установление деловых контактов с должостными лицами Народной милиции ЛНР с целью получения от них и последующей передачи сотрудникам иностранных спецслужб информации составляющей государственную тайну».

Це Ви читаєте з постанови суду Луганська. Звідки у Вас цей документ?

До передачі у Верховний суд ЛНР, всі копії судових документів (для ознайомлення) видаються обвинуваченим. А оскільки Верховного суду в них ще не створено, то воно так і залишається на руках.

Як відбувалося затримання?

Андрій Лисенко (той, що на фото з Криму – ред.) зайшов в кімнату відібрав ноутбук, забрав мобільний телефон і зачинив мене. Ну, вже за півгодини до кімнати увійшли, поклали обличчям на підлогу.

А тікати не було бажання?

Куди? Я спочатку навіть не зрозуміла з чого в нього така істерика. Я вже від’їжджати збиралася – всі документи на руках, щоб повернутися в Україну, в Київ, а потім додому – в Івано-Франківськ.

Паніка була?

Паніка була вже потім – коли я отримала прикладом в груди. Валіза в мене вже, рахуйте, зібрана, в мене там на телефоні пісня «Сніги, сніги – червоне й біле» та «Я сегодня в поле чистом пристрелил сепаратиста» і футболка з гербом України.

Штірліц «спалився»?

Я думала, що вже все вдалося – я їду додому. Я не настільки великий шпигун. Я не Анна Чапмен і, тим більше, не Мата Харі. Не робіть мені смішно. Мені, зрештою, хотілося самій побачити, як вони там живуть та зробити ще й репортаж про це. Воно все лишилося на ноутбуці, хоча я якісь частини все ж опублікувала в Інтернеті. Насправді, я сама захотіла заїхати туди (бо моя робота заключалася в допомозі українцям на лінії розмежування). Але, повторю, перед поїздкою я поставила до відома відповідні служби.

Вас арештували. Що далі?

В першу ніч мене забрали в Антрацит, в підвал. А відоме всім відео записали вже на сімнадцятий день мого перебування там, коли синці частково зійшли. Та будь-яка неупереджена людина побачить гриму в три пальці на моєму обличчі в тому відео і синяк, який все одно просвічує.

Били всі сімнадцять днів?

Ні. Мене перший раз вдарили по обличчю ще до передачі в їхнє МГБ, коли включили на телефоні пісню «Сніги, сніги». Ляпас був такий, що мені аж погано стало (в мене хворе серце). Вони злякалися, що не довезуть мене до МГБ і спинилися.

В підвалі були такі ворота, типу гаражних, з шуфлядою, через яку можна дивитися, то вони за мною весь час спостерігали. А потім, вночі, сказали, що «людям тоже надо спать» й прикували мене наручниками до спинки панцерного ліжка. На голих пружинах я й сиділа всю ніч, а зранку мене вже відвезли в МГБ на допит.

І про що допитувалися?

Мене, до слова, допитували паралельно з Андрієм Лисенком, який мене здав.  Мені одразу показали роздруківку всієї моєї переписки, яка підтверджувала, що я проти ЛНР. Це було п’ятнадцять роздрукованих сторінок. Вони входили в «улічающіє докумєнти». На допиті мені одразу сказали «Ти панімаєш, что ето расстрєл?». Так. «Моліться умєєш?» – бо в мене ще був хрестик на шиї, який потім відібрали, так він там і залишився. «Ну ілі можеш остаться у нас в подвалє пожизнєно. Что вибіраєш?». Та вже розстрілюйте, раз на те пішло, кажу, а саму теліпає так, що жах. Ну, вони й кажуть – пиши. То своєю рукою треба було написати, що я, Сворак О.Б. замість пожиттєвого ув’язнення вибираю розстріл. Після цього, з мішком на голові, знову в підвал. Я не знала скільки мене там триматимуть . Наступного ранку знову з мішком на голові нагору. І знову по тих п’ятнацяти сторінках допити по сім-дев’ять годин. Одні й ті самі питання по колу. Такий момент – оперативник мене один і той самий допитує, а люди на тлі постійно змінюються. Вони нічого не кажуть – просто сидять.

Потім мені жінку в камеру підсадили, яка почала розказувати, що вона представниця ООН, що її арештували, що в неї російський паспорт, що вона з Криму і т.д.

А оте відео, коли записали?

То вже якогось дня, коли вони дочекалися, щоб синяк трохи зійшов мене підняли нагору, вручили листочок «пріблізітєльно ми тєбє накідалі, давай пішем на відєо». Я сказала, що нічого на відео говорити не буду, бо це маячня. «Как хочєш» – закривається папочка і мене знову в підвал. Тиждень до мене ніхто не приходить.

Які умови, чим годували?

Два рази на день яєчна каша. В туалет теж два рази не день виводили – це ж підвал, а не тюрма. Щоправда, про всяк випадок відро в кутку стоїть.

Цілий тиждень я не знала що відбувається. Цю Оксану з Криму щодня виводять, а до мене ніхто навіть не звертається. Від цеї невідомості в мене й сльози, й істерики – все було. Бо коли розумієш, що там тобі ніхто не допоможе, що немає до кого звернутися, навіть по людськи поговорити нема з ким – це жахливо.

Минув тиждень…

Минув тиждень, мене знову піднімають нагору, ставлять переді мною листочок і кажуть «Ілі ти говоришь, что тебе скажут, єсли хочєшь, чтоб ти как то всплила, чтоб о тєбє узнали в Украинє, ілі будєшь тут гніть постоянно». Тобто, мені пояснили, що це відео потрібне, щоб мене засвітити, щоб повідомити, що я знаходжуся в полоні й коли я це відео запишу, то мене включать в списки на обмін. «Ти ж у нас целий журналіст» – так дослівно мені було сказано. В мене вже варіантів не було.

Я, звичайно, не сіла й не відтарабанила текст. По тому відео видно, що там є врізки, бо писалося не з одного дубля.

Деякі речі я відмовлялася одразу говорити, казала, що то маячня. Але таки сказала все що вимагали. Опер, який зі мною «працював» запитав «Ти хочєшь домой?», ну то я вже й не впиралася. Лише додала, «запишіть на мене ще й Кеннеді»…

Після запису відео мене знову спустили в підвал. Три дні я не знала, що відбувається. Через три дні мене піднімають нагору й знайомлять вже зі слідчим Клименком. Він дає мені листочок, що вони висувають мені звинувачення і після висунення цього звинувачення вони можуть мене утримувати 72 години. Я його запитала, де , мовляв я до цього часу знаходилась. На що отримала відповідь, що то не він мене закрив. Я ще запитала його, чи мені далі читати, до тих рядків, де вказані мої права.

Вони там намагаються імітувати законність. Слідчі, прокуратура, суди – це настільки кумедно виглядає…

Що було після висунення звинувачення?

Мене повезли на суд. Це було в червні (точної дати не пам’ятаю). У них, типу, навіть є адвокат. Там все дуже цікаво розписано – Жовтневий районний суд Луганська, головуючий суддя, секретар, прокурор, старший слідчий, адвокат… Повний набір. Все так красиво в цій імітації. У них все по-дорослому- печатки навіть виготовлені, свій кримінальний кодекс написано, номерація, документація…

Словом, везуть мене в суд, щоб вибрати мені міру покарання, після чого мають відправити мене в СІЗО. Перед тим я, мінімум, три дня мала бути в ізоляторі тимчасового утримання (по їхньому ИВС), але я там перебула лише ніч й одразу потрапила в СІЗО. Суд постановив мене на два місяці помістити туди.

Там, до слова, дуже багато сіли ще до війни. Є й такі, яким вирок винесли ще за України, а ці почали їм статті «перебивати» під свій кримінальний кодекс і добавляти роки.

Та й не тільки це. Зустріла я там одну жінку, котру з Лисичанська відправили в луганську тюремну лікарню («на больнічку», як вони кажуть). Почалася війна й вона там зависла. В Україні вона рахується в бігах, а там вона не може ні на УДО подати, ніяких інших юридичних речей робити.

Є там люди, які ще за України подали на апеляцію до Верховного суду, а в ЛНР Верховного суду не створено і деякі з тих людей вже навіть пересиділи той термін, який в них був.

Я потрапила в камеру, де дві жінки сиділи за вбивство чоловіків, а третя за розбійний напад з груповим вбивством. До того ж вона була психічно хвора – її якраз перед тим до лікарні забирали. Сидить така на нарах зі скаженими очима – моторошно на неї навіть дивитися. І спати страшно.

Чай в СІЗО не дають – це розкіш, валюта – це цигарки, медикаментів немає ніяких, навіть анальгіну. Якщо тебе щось болить, то тобі можуть зробити укол анальгіну в руку. Ніяких таблеток.

Два тижні я провела в цій камері, доки в мене з однією з жінок не почався конфлікт на мовному грунті. Я говорила російською, але оскільки думаю я українською, то в мене іноді вискакували якісь слова. І почалося «ти прєдатєль родіни», мало не з кулаками. А в СІЗО вже бояться зі мною щось зробити, бо вони несуть відповідальність перед МГБ. Мене перевели в іншу камеру, де була лише я і ще одна жінка. Це був початок серпня.

Якісь слідчі дії з вами проводили?

За весь цей час мене жодного разу не викликали в МГБ, хоча казали, що будуть викликати й обіцяли дати зателефонувати додому. Всі знають, що в тюрмах є можливість скористуватися мобільним телефоном. Але в мене такої можливості не було. Навіть «смотряща» дала розпорядження, щоб в ту камеру, де я знаходжуся, ніяких телефонів не заносили. Навіть за баландьором (рознощик їжі – ред) слідкували, щоб нічого не зайшло в камеру – ніяких «маляв», чи чогось подібного.

Коли вам все ж вдалося зателефонувати додому?

Після засідання суду 9 серпня. Мене викликали на суд. Я розумію, що ще буде продовження утримання в СІЗО на два місяці. Суддя Чєботарьов надав мені слово. Я й сказала, що знаю, що ще на два місяці відправляюсь в слідчий ізолятор та поскаржилась, що до сих пір не мала можливості повідомити рідним, де я знаходжуся. Дивно, але суддя взяв мою сторону й наїхав на слідчого «как ви моглі, почему нє далі возможность?». І після засідання мені нарешті дали телефон і я змогла зателефонувати додому й почути голос батьків.

Відбувся суд. Що було далі?

Як і очікувалось, мені продовжили термін ще на два місяці. Слідчий мені сказав «ти тєпєрь панімаєшь, что в тюрьмє можна па-разнаму сідєть?» і мене помістили в іншу камеру, де знову всі сиділи за вбивство.

Це був останній суд?

Так.

Тобто, вирок вам так і не виносили?

Вирок не виносили, бо вони не могли цього зробити. Мене передали в прокуратуру, а далі мав бути Верховний суд. А Верховного суду в них немає. А доки його не створено, ніяких рішень по такому питанню, як моє, прийняти неможливо. Там дуже багато людей сидить просто тому, що немає в них Верховного суду.

Вам вдалося ще раз зв’язатися з близькими?

Я отримала можливість зробити два дзвінки. Зателефонувала мамі й Ростику (Голова організації у Всеукраїнське об’єднання “Голос” Ростислав Гудзінський – ред.).

Коли це сталося?

21 вересня відбувся «Мінськ»  – перед «Мінськом» мене ще двічі возили в МГБ. Одного разу я думала, що їду на очну ставку з тим Лисенком, натомість мені почали розповідати, що зараз вони закривають слідство і є можливість «перебити» мені статтю, бо, мовляв, в Україну мені повертатися небезпечно, мені краще залишитися там і про обмін вже мова не йтиме. Але я відмовилася й заявила, що підпишу звинувачення. Вони сказали, що дадуть мені добу на роздуми, а потім мгбшник вийшов й залишив мене наодинці з цим пацанюрою-адвокатом Ізотовим і той почав мені розповідати, як класно мені буде в ЛНР « ми тєбє статтю пєрєбйом, посідіш єщо мєсяцок-другой і потом будешь хорошо здесь жить». Зрозуміло, що все це робилося з пропагандистською метою – западенська журналістка зрозуміла, як гарно живеться в Лугандоні й вирішила тут оселитися. Але це  була б державна зрада Україні – я не таке не пішла. По-перше, хоча це й пафосно звучить – через Україну, а основна причина – батьки. Як би їм було з цим тут жити? Але добу на роздуму мені таки дали. Наступного дня мене знову привезли в МГБ. Коли я підписала обвинувачення, відбулася очна ставка, тоді мені дали можливість зателефонувати.

Як пройшла очна ставка?

Лисенко кричав мені «скажи спасіба, что в СІЗО жива асталась».

Важко було вижити в СІЗО?

Якщо врахувати, що я не отримувала жодної передачки, то можете собі уявити. Для жінки – це жах. В мене були відсутні елементарні речі – шампунь, рушник, щітка. Я була з тих, кого називають «та что нє грєєтся». Жінки, котрі зі мною сиділи й отримували передачки зі мною ділилися. І раз на тиждень приходив «общак».

Вже на цю очну ставку Лисенка примусили привезти мою валізу, котра залишилась в Антрациті. Прикрас там, звичайно, ніяких вже не було. В МГБ валізу розпакували, забрали ноутбук, телефон, паспорти. Решту мені віддали. Це та сама валіза, яку мені закидають.

Тобто ви зараз  – людина без паспорта?

Так. Я подала заяву в СБУ, що я була в полоні з такого по таке число і щоб паспорт мені відновили.

Коли ви довідалися, що вас обміняють?

Я не знала нічого. Я просто сиділа повністю відрізана від будь-якої інформації і навіть не могла викликати адвоката, бо числилася за Верховним судом, якого немає.

Я зрозуміла, що певно буде обмін, коли до мене, 27 жовтня приїхала місія ОБСЄ. Мене навіть перевели в більш комфортну камеру й поближче до оперативника, який був на коридорі, бо думали, що представники місії до мене піднімуться. Вся тюрма два дні блистіла. Але вони до мене не піднімалися, хоча Тоні Фріш (координатор підгрупи з гуманітарних питань тристоронньої контактної групи від ОБСЄ – ред.) говорить протилежне. Натомість мене спустили вниз для зустрічі з ними. Переді мною ще з ними говорив якийсь хлопець з Дніпропетровська. Я його не бачила, бо мені сказали «мордою в стінку, руки за спину», але чула. Після нього завели мене. Був Тоні Фріш, був перекладач (чех в окулярах) і була жінка, яка говорила ламаною російською. Вона мені сказала, що вони не відповідають за терміни обміну, що вони не можуть сказати, коли цей обмін буде, їхнє завдання, щоб мене там не били, щоб мене годували, щоб в мене був доступ до бібліотеки і щоб мене виводили на прогулянку. Також вони дали мені можливість написати листа мамі. Вони його взяли і в середині листопаду вона його отримала. Червоний Хрест листа привіз, взяв лист від мами до мене, але я його не отримала, бо мене вже обміняли. Ніхто ж не знав, коли мене будуть міняти.

Про цей хід Савченко ніхто не знав. То мені вже згодом розповіли, що вона пішла, з тими головними сепаратистами посиділа, поговорила і, поскільки вона жінка, двох жінок вирішили обміняти. Перший дзвінок, який був, коли нас з Анжелікою (Анжеліка Преснякова, звільнена разом з Ольгою Сворак – ред.) везли на обмін був від саме від Савченко. При цьому телефон дали чомусь мені. Савченко сказала: «Будьте готові». Я не маю нічого проти неї. Якщо вона мені дійсно помогла, то дай їй Бог здоров’я і сотку літ. Але не треба мене пхати в політику. А то виглядає, що мене без мене женили. Хто всравсь? – невістка – так її ж дома нема – а он пальто її висить.

А як проходив процес обміну?

26 грудня мене привезли в МГБ, де мені сказали, що я йду на обмін. Одна. Мене, типу, відпускають під підписку про невиїзд, завтра о 10-й ранку мене викликають, я не з’являюсь і мене оголошують в розшук. Паспорти обіцяли привезти, але не встигли. З’явилися чотири кабани з автоматами й один дядько з бородою – такий собі душман. Я психую з приводу паспортів, а цей душман мені каже «Оля, будешь сєбя хорошо вєсті, спокойно доєдєшь до лініі нуля». Далі – мішок, наручники. Поїхали. Зупиняємось, виводять мене. «Вєді сєбя как хорошая деєвочка» – мордою до машини, знімають мішок, одягають пов’язку й знову кудись везуть. Я не знаю, куди мене везуть, але розумію, що їду по місту, бо поворотники включаються цокають і зрозуміло, що машина зупиняється на світлофорах. Потім заїхали в якийсь ангар, провели шмон. Не знаю, чому копії їхніх судових постанов і звинувачульного акту не забрали – може їм то не потрібно було, а може зумисно лишили. Потім спитали чи є якісь медицинські препарати, котрі мені потрібно постійно приймати. Я питаю, куди мене привезли, а вони кажуть, нічого страшного, побудеш трохи тут. Скільки трохи? День, два? Десь так, кажуть. І мене знову спускають в підвал, де дико холодно. Це якийсь блок управління ліфтами – там шафа така велитенська і чути, як в ній якийсь мотор працює – то включається, то виключається. Одні двері за мною закрили, другі. Дивлюсь, на стіні хтось номер телефону залишив, видно хтось вже був там до мене. Сиджу, чекаю. Ніхто до мене не приходить, лише іноді з’являється молодий хлопчина, який питає чи мені в туалет не потрібно. Я йому кажу, щоб покликав когось старшого, бо я втрачена людина – без документів і з завтрішнього ранку оголошена в розшук в ЛНР. Тобто, мене можна просто тут пристрелити і нікому за це нічого не буде. Словом, в мене паніка, істерика, сльози. Вже після сліз мене прийшли заспокоювати, мовляв, все буде добре, почекай до завтра, до восьмої години ранку, лише заспокойся. Я питаю, де я знаходжуся, а мені – не має значення.

А потім мені принесли водичку й ставлять піцу таку маленьку, що в мікрохвильовці розігрівати. А на упаковці написано (ще українською) – Горловка, Донецька область. Приходить охоронець, я його питаю «Я в ДНР?» – «С чего ви взялі?». Я йому упаковку показую. «Ну, да», – каже.

Цілу ніч я в тому холодному підвалі в плащику (згодом, щоправда бушлат принесли), а по ногам миші бігають. Охоронець приходить і питає чи все в мене добре, в я йому кажу, що я тут вже не одна. В нього з балаклави мало очі не випали. А потім питає, чи я мишей боюся. А в мене хіба є вибір?

Спати неможливо, дико холодно і дико страшно, бо невідомо де я і що далі зі мною буде, а ще чую охоронці між собою говорять, що мене на слідчі дії привезли. Які слідчі дії в ДНР, де я зроду не була?

О 6-й ранку відкриваються двері, приносять мою валізу і кульочок, де в мене була тоналка, олівець, тіні й один пензлик та кажуть «мнє пріказалі, чтоб ви прівєлі сєбя в порядок» і стоїть наді мною з автоматом. Ні, не націленим на мене, просто озброєний стоїть і чекає, щоб я привела себе «в порядок».

Привела себе «в порядок», сиджу чекаю. Знову нічого не відбувається. Заходять «вставай, паєхалі». Куди? «На слєжку». І повезли. Я дорогою знову почала плакати. А вони – «нє хнич, нє хнич, потом скажешь нам спасібо».

Зняли пов’язку, я бачу, що сиджу в машині, а навколо купа журналістів. Ми ще довго чекали, доки Рубан (керівник українського Центру звільнення полонених «Офіцерський корпус» Володимир Рубан – ред.) приїхав. Анжеліку привезли іншою машиною. Вже потім нас разом посадили.

Коли ви зрозуміли, що все вже позаду?

Аж тут, в Франківську. В Києві сподівалися, що я дам відповідну прес-конференцію, але я відмовилась.

Чому?

Тому що політика полізла. Я зателефонувала мамі й мама мені розповіла, який бруд тут на мене ллється. Я не знала, що мене таке чекає в рідному місті. Я зараз просто шокована.

От, власне, про це…

Що цікаво, на прес-конференції  не було тих, хто найбільш заповзято обливав мене брудом…

Мені зараз надзвичайно боляче. Там, вони, апріорі погані, тому що вони вороги і я для них ворог. Я приїхала сюди й мала відчути, що я вдома, в спокої, в колі друзів, а виявилося, що я знову в колі ворогів. Ще гірших ворогів, бо б’ють в спину. Від своїх дуже тяжко отримувати удари.

Найстрашніше, що зараз відбулося в українському суспільстві – це найгірший вид девальвації – моральний дефолт нації. Ми вже не розрізняємо де чорне, де біле.