Андрія Грималюка затримувала міліція, в Олі Гнатковської всі варили макарони, а Олексій Гнатковський був найвродливішим. Такі унікальні курси у вишах трапляються, певно, раз на десятиліття, а може, й рідше. Більшість випускників «Політології» ПНУ ім. В. Стефаника, які отримали дипломи у 2008-му, нині яскраві особистості, відомі в багатьох колах Івано-Франківська, й подекуди навіть України. Свого часу ці студенти рвали шаблони, відверто проявляли громадянську позицію, боролися за справедливість і навіть мали свого вигаданого історика-правознавця, вони перевертали аудиторії догори дриґом і сміялися так, що аж щоки боліли., пишуть Версії з посиланням на Галицький кореспондент.

Коли концентрація харизматичних і талановитих студентів зашкалює, виходить щось на кшталт цього курсу. Минуло 10 років з моменту випуску, й нині більшість із них стали гордістю для університету.

Посудіть самі: Олексій Гнатковський – заслужений артист України, Ольга Гнатковська (Любінець) – дружина Олексія Гнатковського, власниця шоуруму взуття, Андрій Грималюк – депутат Івано-Франківської міської ради, боєць «Айдару», Наталія Рущак – перший заступник шеф-редактора, в.о. головного редактора сайту OBOZREVATEL, Юрій Надольський – головний редактор новин UA Карпати, Михайло Савлюк – речник Івано-Франківського міського суду, Наталя Зварчук – директор Музею історії Надвірнянщини, Роман Турій – шеф-редактор агенції новин Galka.if.ua, Жанна Дутчак – власний кореспондент телеканалу «Інтер», Богдан Питель – начальник Центру надання адміністративних послуг м. Івано-Франківська, Микола Грабовецький – головний редактор інтернет-газети «Версії», Тарас Дем’янчук – арбітр всеукраїнських обласних змагань з футболу, головний спеціаліст дитячо-юнацької футбольної ліги Івано-Франківської області, Ігор Марковський – колишній прес-секретар губернатора Івано-Франківської області, нині речник народного депутата України, голови комітету ВРУ з питань охорони здоров’я Ольги Богомолець…

Кожне заняття – театр

Зустрічаємося з Ольгою Гнатковською у редакції. Щойно починаємо розмову, в неї дзвонить телефон. На зв’язку Андрій Грималюк (з яким журналістка вже домовилася про зустріч, але на годину пізніше).

«О! Привіт, Андрійчику!» – усміхається Ольга. Через кілька секунд її усмішка стає все ширшою, жінка починає реготати: «Ні-ні! Це моя історія! Я теж планувала саме її розповісти під час інтерв’ю. Ні і ще раз ні. Інакше я розкажу журналістці історію, від якої ти будеш не в захваті. Тому пригадуй якийсь інший випадок, а ця історія – особливо кумедна, тому я буду її розповідати просто зараз…»

З першого курсу Ольга мешкала в орендованій квартирі у центральній частині міста. «Жити в центрі – це ніби дуже зручно, але з іншого боку – геть неправильне політичне становище для студента, – усміхається вона. – Тому що всі одногрупники завжди гуляють у центрі й, звісно, заходять до тебе у гості. Часто навіть без запрошення».

Того дня з самого ранку перед парами в Олі зібралася невеличка компанія одногрупників. Хто б міг подумати, що власниця помешкання вирішить зазирнути до своєї квартири, адже вона приходила лише на вихідні.

«Шухер! Баба Галінка приїхала!» – вигукнула Оля. Оскільки серед гостей були не тільки дівчата, але й два хлопці – Андрій Грималюк і Микола Грабовецький, то треба було негайно щось зметикувати. Власниця нізащо не повинна була побачити хлопців у своїй квартирі. Рішення прийняли за лічені секунди. Обох студентів сховали… в ліжко – під підйомні матраци. Власниця зайшла чомусь не на кухню, а попрямувала одразу в кімнату і всілася на те саме ліжко – просто на ребро Миколи Грабовецького.

Оля Гнатковська і Наталя Рущак

 

«Ну что, Олюшка? Как у вас тут дела?» – зачала вона розмову. Оскільки бабця була глухуватою, то дівчині довелося розповідати про свої справи десь хвилин п’ятнадцять. Хлопці ледве витримали.

Жанна Дутчак пригадує, що чи не кожне заняття в університеті перетворювалося на якесь театральне дійство. «Ми перевертали аудиторії догори дригом і сміялися так, що аж щоки боліли», – усміхається Наталя Рущак. Основними балагурами виступали Роман Турій, Андрій Грималюк, Тарас Дем’янчук, Микола Грабовецький і, звісно ж, Олексій Гнатковський.

До речі, Ольга і Олексій Гнатковські – єдина пара на курсі, що стала подружжям. Спершу вони довго дружили, потім почали зустрічатися.

Оля зізнається – коли групу вперше зібрали в аудиторії, то першим, на кого вона звернула увагу, був саме Олексій. «Він був дуже особливий, – усміхається дівчина. – Найособливіший в особливій групі – це вам не абищо».

Микола Грабовецький мав ірокез і міг просто під час заняття встати з місця і простояти до кінця пари. Коли викладач запитував у хлопця, в чому річ, той спокійно відповідав: «Я хочу виділитися».

Андрієві Грималюку вдалося так відзначитися, що про нього дотепер розповідають студентам в університеті. На четвертому курсі хлопця не допустили до складання держіспиту… за те, що не здав практику в обласній державній адміністрації.

Найцікавіше, що потрібну печатку мав допомогти поставити одногрупник Грималюка – Ігор Марковський, який на той час уже працював прес-секретарем губернатора. Андрій зізнається, що тоді трохи несерйозно поставився до проходження своєї практики, та ще й захворів. Потім він поновився у виші, але відбиток в історії залишив, певно, надовго. Усіх студентів наступних курсів спеціальності «Політологія» викладачі лякали: «Пройти практику – дуже важливо. Був у нас такий студент Андрій Грималюк, який це не зробив, і ми його відрахували».

А одного разу перед іспитом з економіки студенти вирішили спробувати один експеримент, який теоретично мав посприяти вдалому списуванню. Винахідники скинулися грішми і купили свіжий примірник газети «Дзеркало тижня» та поклали на стіл викладача. Великий формат газети, за задумом студентів, мав би відвернути його увагу під час іспиту. Коли викладач зайшов до аудиторії і побачив газету на столі, то розплився в усмішці, а тоді витяг із сумки ідентичний примірник. У результаті всі студенти успішно склали іспит.

Після посвяти студентів-політологів, яка відбувалася в Микуличині, першокурсники ніяк не могли дочекатися маршрутки, аби дістатися до Івано-Франківська. Найбільш нетерплячі вирішили йти пішки до сусіднього Яремче, бо звідтіля можна сісти на потяг.

«Ось тільки ми були настільки юні та недосвідчені, що зовсім не подумали – якщо на карті Яремче і Микуличин позначені поруч, то фактично це не так. Напевно, політичну географію ми вчили краще, ніж географію рідного Прикарпаття, – сміється Тарас Дем’янчук. – П’ятнадцять кілометрів чимчикували пішки! Спершу було весело. Ми увімкнули касетний магнітофон на батарейках. Через годину батарейки розрядилися. З нудьги Олексій Гнатковський почав співати, решта по черзі його підтримували. Але потім і те набридло. Словом, коли нарешті дісталися пункту призначення, вже кожен мовчав».

Андрій Грималюк і Тарас Дем’янчук

Рвали шаблони

Вони були першими, хто перед випуском порушив традицію і не подарував вазони на кафедру. Натомість презентували великоформатне фото випускного курсу.

«Ми рвали шаблони, – каже Роман Турій. – У нас не був типовий курс, який просто вчився, а у вільний час збирався, аби порозважатися. Кожен із нас був непересічним, майже кожен був задіяним у громадському житті, якось виділявся. Ми знаходили бажаний екстрим через різні корисні для суспільства дії: розклеювали наліпки по місту, робили соцопитування по селах, де нас якось навіть мало не побили… Робили те все не заради грошей (й так платили копійки), а дійсно за покликом серця».

«Нас всюди було багато, от не перебільшую, – додає Наталя Рущак. – Помаранчева революція, парламентські і президентські вибори, поїздки в проросійський Донецьк з проводами заплаканих батьків, усі можливі акції і заходи, «Свобода слова» і ток-шоу Шустера – політологи не пропускали нічого. Навіть у бібліотеку встигали ходити».

Так склалося, що багато випускників цього курсу тепер працюють у журналістиці. Як розповідає Жанна Дутчак, ще в університеті їх на це націлювали. Вже на першому занятті і заступник декана, і декан говорили, що навчання на курсі «Політологія» відкриває дуже широкі можливості. При цьому всі чомусь орієнтували студентів на журналістику, на роботу в прес-службах. А на третьому курсі студенти проходили практику в місцевих ЗМІ, і багато хто одразу влаштувався туди на роботу: Михайло Савлюк, Роман Турій, Ігор Марковський… А Олексій Гнатковський паралельно ще й вчився на «Театральному мистецтві».

«Ми дуже шкодували студентів з декотрих інших курсів, – каже Михайло Савлюк. – Вони постійно були якісь пригноблені, боялися мало не всіх викладачів. Конспектували день і ніч. Ми були не такі, у нас кожен студент був яскравою особистістю».

 «Зніміть з вух лапшу!»

Орендовану квартиру, де мешкала Ольга Гнатковська, одногрупники називали мегакомплексом, бо там постійно щось відбувалося, а часом навіть творилася історія. У період Помаранчевої революції вся агітаційна поліграфія, яку розповсюджували студенти, зберігалася саме в цій квартирі. Крім того, тут ініціативні одногрупники варили макарони – для проведення акції. Вони надягали собі на вуха спагеті й виходили на площу, тримаючи в руках плакат із написом: «Зніміть з вух лапшу!»

Василь Стефанишин, Андрій Грималюк, Михайло Савлюк, Роман Турій, Тарас Дем’янчук, Андрій Сабадаш, Микола Грабовецький

Андрій Грималюк, Ігор Марковський і Микола Грабовецький вже з другого курсу були чи не найбільш політично активними. А Андрій навіть двічі потрапляв до рук міліції. Першого разу в Івано-Франківську, на першому курсі – за розклейку серії агітналіпок із написами: «Кучмізм – це корупція», «Кучмізм – це безробіття», «Кучмізм – це безнадія». Ніч пробув у міліційному відділку. Андрій переживав, що виженуть з університету, але обійшлося.

Вдруге, вже наприкінці третього курсу, його затримали аж у Білорусі – під час акції протесту, де Грималюк підтримував білоруських опозиціонерів, до яких приїхав разом з іншими однодумцями української організації «Національний альянс» підписувати договір про співпрацю. За ґратами пробув аж десять днів.

Випадок набув розголосу по всіх українських ЗМІ, розгорівся скандал міжнародного рівня – п’ятьох українців затримали в Мінську… Українські активісти з’їхалися до Києва пікетувати біля посольства Білорусі. Найбільша підтримка прибула з Івано-Франківська, серед активістів були і одногрупники – Микола Грабовецький і Михайло Савлюк. Останній ще тоді давав інтерв’ю журналістам «5 каналу».

«Було ще багато різних історій, але половину не можна розповідати, – сміється Андрій Грималюк. – Бо батьки випишуть з метрики, а фракція позбавить депутатського мандата».

команда найвеселіших -Роман Турій, Микола Грабовецький, Тарас Дем’янчук, Олексій Гнатковський, Андрій Грималюк

Роман Турій пригадує день, коли в Януковича кинули яйцем. Курс утік із пар, аби бути присутнім під час прибуття до університету тодішнього прем’єр-міністра. Адже майбутніх політологів та істориків навмисно не вивели його зустрічати. Натомість з прапорцями вийшли студенти економічного та юридичного факультетів, які тоді вважалися менш свідомими у громадському житті.

«Коли по місту вже рознеслася новина про те, що в Януковича кинули яйце, моя мама дуже злякалася, – продовжує Роман Турій. – Хутко пішла з роботи додому, поховала всю мою поліграфію, яка була в хаті, багато родичам передала. Тоді й справді була трохи напружена ситуація».

Жанна Дутчак разом із Миколою Грабовецьким випускали студентську газету. А на третьому курсі започаткували ще й дискусійний клуб, запрошували туди пресу. Щоправда, відбулося лише кілька засідань – поки туди не завітав епатажний журналіст Руслан Коцаба, який не стримувався від гострих висловлювань. Викладачі були вкрай обурені. На тому робота клубу закінчилася.

Дем’янчук Тарас, Оля Гнатковська і Віталій Сущенко

Викладачі, які запам’ятовуються

Серед усіх викладачів колишні студенти-політологи найчастіше згадують викладача з політології Валерія Юхимовича Штерна і викладача з політичної географії Романа Радославовича Сливку.

«Валерій Юхимович настільки цікаво подавав матеріал, – пригадує Ольга Гнатковська. – Він ніколи не кричав, але вмів тримати нашу увагу. Наприклад, під час пари задивишся у вікно, а Валерій Юхимович: «Любінець! Куди ви дивитеся? Дивіться на мене! Я вам дам цукерку. Шоколадну. Але не сьогодні. А зараз слухайте…» Наприкінці навчального року студентки жартували і перепитували у викладача, де ж їхні обіцяні цукерки.

«Я пам’ятаю той курс, – замислено каже доцент кафедри політології Валерій Штерн. – Жанна Дутчак дуже відстоювала справедливість і завжди досягала того, чого хотіла. Юра Надольський – вдумливий, спокійний хлопчина. В Наталі Рущак одразу був помітний талант до журналістики. Щодо Романа Турія, то я завжди знав, що з нього будуть люди. Микола Грабовецький – специфічний студент, дуже допитливий, зразу було видно, що попереду хлопця чекає громадська діяльність. Оля Любінець, тепер Гнатковська, постійно була дуже старанною. А Олексій Гнатковський вирізнявся своєю вродою. До речі, я й досі студентам ставлю його за приклад, коли розповідаю, що спеціальність «Політологія» є добрим стартом у будь-якій сфері роботи, навіть у театрі».

Роман Сливка під час випускного був одним із перших, хто зазначив, що цей курс дійсно особливий.

Ольга Гнатковська також пригадує Івана Макаровського, який викладав політичну думку і мав чудове почуття гумору. Коли студенти починали відволікатися, викладач швидко повертав їх назад: «Ви чуєте, як лине мій голос – наче вітер у степу?»

«А ще був «Губерський». Ну, як був – він з’являвся тоді, коли конче була потрібна допомога, – сміється Наталя Рущак. – Як в усіх нормальних групах, до семінарів зазвичай готувалися відмінники, а далі спрацьовувала студентська солідарність – зошит тихенько передавався в руки тому, кого викликали відповідати. Коли ж не проходив і цей номер, а коронна фраза Романа «хочу підсумувати вище сказане» не спрацьовувала, в дію вступав багатоликий «Губерський». Я досі дивуюся, як тоді нас ніхто не розкусив. Авторству цього вигаданого політолога, історика, правознавця (залежало від теми виступу) на семінарах приписували все, що тільки можна».

5 років після випуску

Дещо лишається за ширмою

Всі випускники, з якими розмовляла журналістка, вже на початку зустрічі попереджали, що не зможуть бути стовідсотково відвертими, пригадуючи буремне студентське життя. Найбільш курйозні історії – не для преси. Але так навіть краще. Адже завжди бодай щось має лишатися за ширмою здогадок і фантазії.

Наталя МОСТОВА