Плавно переходячи з теми, зачепленої в моєму вчорашньому тексті, змушений констатувати одне – імперія (в нашому випадку Московська) завжди повинна дбати про те, щоб захоплені території були під надійним контролем.
Кремль завжди чітко слідував цьому імперському правилу. Тому присутність військових на вулицях Івано-Франківська в 70-х, 80-х і, навіть, на початку 90-х, була настільки ж звична річ, як присутність голубів. Ну ви знаєте цих надокучливих птахів, які постійно товчуться на ваших балконах та загиджують пам’ятники видатним діячам культури.
Я сьогодні пройшовся містом і не зустрів жодного військового. Це в час, коли країна в стані війни. Але в цілком мирний радянський час я постійно бачив навколо себе військових. І нехай вони були без зброї, але їхня присутність чітко вказувала, що ми живемо в країні окупованій іншою державою. До речі, українців серед військових, які базувалися в нашому місті, фактично не було.
Одна з таких військових частин розташовувалася між сучасною вулицею Грушевського та вулицею Франка. Основний ряд казарм тягнувся вздовж вулиці, котра зараз носить ім’я Олеся Гончара. Це були старі австрійські казарми збудовані 1886 року.
Особисто мене з тими будівлями пов’язувало те, що там проходив свою службу в цісарських військах мій дід. Ну, і ще, протягом двох років (9-10 клас), я ходив попри ці казарми в школу.
Згодом виявилося, що нам не потрібна армія, а отже не потрібні старі цісарські казарми. Армію було ліквідовано, а вслід за цим опустілі приміщення знесли радісні бульдозери й на тому місті виросли сучасні гламурні будинки.
Ще одна військова частина – а саме 70-а гвардійська Глухівська ордена Леніна, двічі Червонопрапорна, орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького мотострілецька дивізія розташовувалася на величезному клапті середмістя. Тепер ви можете бачити там цілий мікрорайон – район вулиць Пилипа Орлика, Бельведерської, Короля Данила та Володимира Великого. Уявили масштаб? А свого часу там була лише одна військова частина.
Вхід до неї був приблизно ось на цьому місці, де стоїть сірий опель. Ще одні ворота були неподалік СШ№4, і ще один виїзд був на вулицю Бельведерську (тоді Московську).
Чесно признаюся – це єдина військова частина в середмісті, в яку я не залазив будучи пацаном. Ми одного разу спробували, так вартовий відкрив вогонь у повітря.
Але, тим не менше, ця військова частина прославилася на весь СРСР. І аж ніяк не військовою доблестю.
В середині 70-х пограбували відділення Ощадбанку, яке знаходилося неподалік. Був убитий сторож, зникли гроші та облігації. Злочин так би й лишився нерозкритим, якби один з нападників не проколовся, Років через десять (вже у вісімдесятих) поніс здавати в банк облігації. Як виявилося цей чоловік проходив службу в згаданій івано-франківській військовій частині. Він і його друзі дємбєля напередодні демобілізації й грабанули банк. Сторож у них давно був на прикормі, але щоб не залишати свідків, його вальнули. А далі – чемодан, вокзал, Росія та іщі свіщі. Втім, один проколовся і всю групу арештували.
Ну, і звичайно, не можна не згадати Штаб Армії на вулиці Шевченка. Це тепер тут «Господарський суд» і церква робить багатомільйонний ремонт (чомусь одразу згадуються онкохворі діти).
А колись тут жили («срочники») і працювали (офіцери) військовослужбовці окупаційної радянської армії. З самого дитинства для мене основними автомобілями, котрі їздять повз мій будинок, були «бобіки» та вантажівки кольору хакі. На вантажівках (щоб ніхто не переплутав) ще писали «Люди».
І ще кажуть, що саме в цій частині на вулиці Шевченка служив син Владіміра Висоцкого Нікіта. Брешуть напевно.
