Воліє вести бесіду в затишному дворику, на свіжому повітрі. Такі дворики ще дивом збереглися в середмісті. Говорить неспішно, багато курить, жартує. В момент, коли я задаю питання про його статтю «Лай караульной собакі», за муром починає гавкати пес. Отже:
– Оскільки ми з тобою маємо певне відношення до культури, то перше питання буде таке – як тобі оця ініціатива міністра культури В’ячеслава Кириленка, що 2015 року міністерство фінансуватиме тільки проекти, пов’язані з підтримкою армії?
– Ну, я вважаю таке нонсенсом. Я вважаю це ще однією перешкодою до розвитку, грубо кажучи, культури і мистецтва. Це стандартна наша така ситуація, коли мало того, що не допомагають, а ще й до того… Залишили б краще в спокої. А то придумують купу-купу всяких перешкод. Це, до речі, стосується і малого та середнього бізнесу, і організації бюрократичної машиии. В тому числі і таких речей, як культура. Я вже давно говорив про те (не я говорив, то всі кажуть), що розвиток культури, навіть в таких речах, в яких у міністерствах не шарять, є однією з двох-трьох функцій держави, котра є дійсно потрібною. Тобто, на культуру, на освіту не можна шкодувати грошей, бо потому воно обертається на такі речі, які є тепер.
– Як сказав Черчилль: «Для чого тоді воювати?»…
– Так, дійсно…
– Ти говорив про малий бізнес. У нас в місті від нашого мера вже пений час іде така ініціатива, щоб прикрити всі ці кіоски (так звані МАФи). Ти їздиш по світу достатньо. Як там справа з цим?
– Вони там є, але проблема наша полягає не в тому, щоби вони були, чи вони не були. Проблема наша полягає в тому, що є страшенно багато цих регуляційних речей, які взаємозаперечливі. Тому будь-які постанови, чи добрі ідеї можна не виконувати. Ясно, що зараз це вже запізно (хоча хто зна, може до цього й дійде) забирати ті кіоски, які функціонували тут кілька років. Питання в тому, що немає цих чесних, прозорих і простих правил – от тут не можна ставити кіоск і його ніхто не поставить. Тобто мають бути чітко окреслені правові поля. Так само має бути з цими порушеннями архітектурного простору, з цими всіма будовами… Скільки б не приймалося постанов, але коли це спочатку робиться, а по тому вже думається як та що, то це є хворобливий процес. Якщо вже говорити про таку популярну зараз тему, як реформи, то, як на мене, ці реформи б мали полягати, найголовніше, у зміні оцих правил і рішенні, що ми будемо дотримуватись цих правил.
– Якщо ми вже заговорили про правила… От цей новий, корегуючий, генплан міста, який не обновлявся з 2001 року. З 2006 року (коли мером став Анушкевичус) в місті стільки набудували без усякого плану… Я знаю, що ти дуже трепенто ставишся до міста. От як ти оцінюєш те, що зробили з містом починаючи з 2006 року?
– Це є продовженням того про що я говорив. Місто перетворилося на територію, на якій роблять що хочуть. От немає цих правил. Можна багато говорити про те, що місто живе, що воно повинно розвиватися, але головне, повинна бути якась домовленість. Я розумію, що тепер лише меншості людей є з цим недобре. Тим, які зауважують такі речі, які від цього потерпають на естетичному рівні. Для мене це є дуже серйозним порушенням прав людини, навіть в тому естетичному плані. З цього складається спочатку голова, звідси беруться потому так звані ватники, чи якісь там гопники, чи бандити. Не ті бандити, файні, романтичні та легендарні, а вся ця босота. Бо це є наслідком недбання про естетику. І мені прикро, що в усіх галузях, в тому числі, й в будівництві, немає бачення системного. Ніколи (хоча, можливо, якраз в цьому генплані є спроба щось таке зробити) нема мислення на рівні міста, на рівні більшого організму… Так само, як наші лікарі, дуже часто, коли є переломана рука, то слава Богу, ще можуть чимось допомогти, а якщо щось в організмі починає нидіти, то зрозуміти, що в організмі є не так, їм досить складно.
– Мені здається, що, завдяки цим всім недолугим забудовам, дух міста, дух старого Станіславова вже знищено…
– Так. І з цим треба вже змиритися. Прийняти цей момент правди, що вже все понищено і перестати говорити про перлину історичну чи якусь ще. Ще не пізно щось зберегти, але проблема Франківська в тому, що тут нема всесвітньо значимої архітектури. Тут нема таких шедеврів. Можна завалити цілий Франківськ і залишити щось (якийсь собор чи піраміду) і туди будуть всі йти дивитися, а тут головне – ота тонка атмосфера певна і збереження цього духу міста, власне, полягає в збереженні атмосфери. А ця атмосфера створена, в тому числі, із безлічі дрібничок, які самі по собі у світовій історії не мають ніякої ваги. Але одна з основних ментальних речей у нашій країні це є недбання про людей. Воно є всюди. Думають про розвиток архітектури, розвиток будівництва, промисловості, транспорту, але не думають про те, щоби то було для людей. І всі ці рішення впираються в те, що є гроші – нема грошей, це важливо – це не важливо… Мені здається, що найвищі особи держави наскільки іншими, абстрактними речами керуються, що не бачать того, щоб людям зробити легше, зручніше, принаймні – не нашкодити.
– Яскравим прикладом знищення духу міста є вулиця Шевченка. Мало того, що це вже не рідна вулиця, а якась наче чужа, так ще й декларована пішохідність так і не втілена. Що скажеш?
– Це не лише з вулицями. Ось такий образ, який дуже добре все показує. Наш регіон за кількістю заповідних територій є одним з найбільших в Європі. Бо є така практика – оголосити заповідними якісь там території, але вже на етапі оголошення всі знають, що ніякої заповідності там не буде. Така ментальність – придумати якусь постанову, якийсь закон і зовсім не продумати механізм, як це втілювати. І вже все відбувається на полі – більше-менше порушень, а не на тому, щоб порушень не було. Причому там системні порушення. Не те, щоб якийсь браконьєр пішов зрубав одну ялинку, а винищування лісу системне. На жаль те саме відбувається в усьому. Ті ж рішення про обмеження руху транспорту в центрі міста, але я не бачу цього. Треба обдумувати такі речі. Бо називати щось – це велика фальшивка і велика імітація, назвати щось і вважати, що воно таким і є.
– Раз ти вже згадав про ментальність. Твоя стаття «Лай караульной собакі»… Багато хто потрактували її так, що ти прийняв сторону Коцаби. Багато ЗМІ написали, що от – Прохасько думає так як Коцаба. Ти думаєш так як Коцаба?
– Нє, я не думаю так як Коцаба і мені здається, що у тому моєму тексті це можна побачити. Я розумію, що я попав в ситуацію, яка наближається до скандальності, але я вважаю, що є недобре, коли знайшли одного такого об’єкта й почалася тотальна травля. Я не хочу сказати, що він все правильно робить, але з ним треба дискутувати…
– Але, загалом, ти не про те там писав. Ти писав про доноси. Стукачество, як таке…
– Це було додаткове наповнення цього матеріалу. Дуже радо віддають когось, грубо кажучи, на заклання.
– А є межа між законослухняністю і, власне, стукачеством? Якщо ти бачиш злочин, ти повинен повідомити кого слід?
– Я гадаю, що так. Але, натомість, це є дуже складна ситуація. І от моя проблема з тим дописом полягає в тому, що я говорив про речі якісь більші, позачасові, а тут є реальний конфлікт. Грубо кажучи, я говорив про стратегію, а тут є тактична ситуація. Я розумію, що тут нема однозначності, тут є конфлікт і є емоцій, і переживань, і рефлексій різних, але мені йшлося про то, щоб зберігати тверезість і зберігати «мілость к падшим», як казав Пушкін.
– Всього цього не було б, якби не війна, все ж таки… Я коли влітку брав інтерв’ю в різних людей, то стосовно війни на сході панував певний оптимізм. Здавалося, що ще трошки і до кінця серпня ми їх додавимо і все буде добре. Зараз такого оптимізму нема. А що є?
– Тепер ситуація є така, що навіть наймудріші голови не знають, як то все повернеться. Страшно тяжко розібратися, особливо на такому рівні, як ми є, коли нема допуску до якоїсь високої інформації. Ми можемо собі вигадувати дуже різні всякі речі, але чинників, які діють на ситуацію є значно більше, ніж ми можемо охопити своєю головою. Ми можемо думати як це все закінчиться, виходячи з настроїв бойовиків, чи з ситуації в Генштабі, чи з рішення Головнокомандуючого… Дуже модно тепер вигадувати, що діється в голові у Путіна – це дуже цікава штука, яка насправді не дається нам до опанування. Це наші байки – прогнозувати, що далі зробить Путін. А таких путіних, насправді, таких темних, в сенсі – невидимих речей, є страшно багато. І все це взаємодіє. Я б, як громадянин, хотів би почути відповідь від якихось вагомих українських діячів про те, як збираються ту територію зробити частиною України.
– Тобто, з цього випливає, що ти вважаєш, що рано, чи пізно ту територію звільнять?
– Так, я вважаю, що рано, чи пізно вона опиниться в складі України. Може через двадцять років, як якесь там Придністров’я. Але мені цікаво, як з тим всім жити. Як тим людям з тим жити і як нам. Це трохи інша ситуація, але подібна за трудністю, так само, коли західноукраїнське суспільство стало лояльним до радянської влади. Тобто, десь аж наприкінці шістдесятих років уже зрозуміли, що всьо і осовєтилися так помаленьку. Адже то протистояння насправді не десять навіть років тривало, а більше. А потім все одно вилізло, коли Західна Україна перша почала розхитувати радянський човен. Воно нікуди не ділося. Я розумію, що ніякими рішеннями, домовленостями, чи перемогами нічого не змінеш. Їхня антиукраїнськість нікуди не дінеться. Потрібно буде певно кілька поколінь.
Розмовляв Володимир МУЛИК
