– Центр сучасного мистецтва в Івано-Франківську існує вже півтора роки. Вдалося переломити мистецьку ситуацію в місті?
– Ні. Поки відсутнє пристосоване приміщення, доки немає сталого місця, де все можна б було робити ритмічно і привертати увагу саме до ЦСМ, щось кардинально змінити складно. Бо, використовуючи приміщення Музею мистецтв, приміщення «Бастіону» (теж наче виходи, але…), – це лити воду не на свій млин.
– Була розмова про те, що ЦСМ нададуть приміщення в Ратуші?
– Ратушу міська влада категорично відмовитлася давати. Сказали, що для Центру сучасного мистецтва – це занадто. Запропонували якісь інші місця, я їх оглянув. Одне наче підходить, але нічого не рухається. Віз і далі там…
– Тобто ти оглянув, погодився… А вони?
– А вони зібрали нараду (це приміщення на вулиці Чорновола) і спитали «А чому саме тут? Он є чудове приміщення на Молодіжній». А я кажу – «А чому тоді не у Вовчинцях, чи ще десь подалі?». Поки що у місцевої влади відношення до культури, як до чогось стороннього і не потрібного для них.
– Словом, ситуацію переломити не вдається. Зараз всі порівнюють сучасний економічний стан в державі з 90-ми роками. Але мені здається, що в 90-ті інтерес до сучасного мистецтва був більшим. Чому спад такий стався?
– Тоді це було пов’язане з бієнале «Імпреза», яке змогло навколо себе сформувати якусь частину молодих людей, які достатньо активно почали діяти. Зараз такої активної молоді, яка б могла бути такою рушійною силою (молодою кров’ю) в місті не спостерігається. Якщо хтось такий і з’являється, то він або тікає звідси, або стає дуже прагматичним і шукає в цій справі якісь інші інтереси, ніж мистецькі.
Діяльність Центру (якщо повернутись до попереднього питання) викликає більший інтерес в інших містах. Є запрошення. Ми кілька разів робили виставки в Києві, в Тернополі. Якісь люди сторонні більше проявляють зацікавленість. От наступного тижня буде виставка двох молодих київських художників, які взнали про існування ЦСМ і «напросилися», що теж дуже незвично, бо переважно всі франківські художники намагаються робити виставки не тут, а в Києві.
– Ти згадав Тернопіль. Ситуація в Тернополі з мистецтвом подібна на нашу, чи краща, чи гірша?
– В Тернополі однозначно гірша, судячи по їхнім розмовам. Там крім спілки, котра дуже консервативна навіть в порівнянні з нашою, і галереї «Бункер муз», яка з’явилася рік тому при ресторані, нічого й немає. Галерея намагається розворушити ситуацію, але так як у них практично немає власних сил, то вони живуть за рахунок запрошених проектів з інших міст.
– А чому немає власних сил?
– Ну, немає навчального закладу, немає (так само як і в Франківську) якоїсь традиції, школи… Бо окрім кількох великих міст, Київ, Львів, Одеса і Харків (ще в Ужгороді більш менш є мистецьке середовище) де щось робиться і художниками старшого покоління, і молодшими людьми. А у всіх інших містах, на мою думку, взагалі порожньо… Дніпропетровськ там, вже не кажучи про Донецьк, чи Луганськ.
– Ну, з Донецьком та Луганськом зрозуміло, там зараз інше «мистецтво»…
– Та навіть два роки тому, не зважаючи на розміри, не зважаючи на кошти, які там крутилися, там нічого не було. Виникла була в Донецьку приватна ініціатива «Ізоляція», але не встигла вона себе чимось проявити. Зараз вони перебралися чомусь в Київ, а не в той же Тернопіль чи, скажімо, в Івано-Франківськ.
– Київ – це столиця. Туди всі їдуть…
– Так, але там важче привернути до себе увагу. Там дуже багато всього відбувається.
– Ми згадали Донецьк та Луганськ. Відповідно, ми згадуємо війну. От скажи, як би не війна, то можливо б міська влада приділяла більше уваги сучасному мистецтву? Чи вони використовують війну, як відмазку, щоб нічого не робити?
– Навіть можна говорити не про міську владу, а про уряд взагалі. Позиція міністра культури Кириленка – це позиція людини, котра, займаючи таке місце показує, що цей уряд не здатний щось робити в цій країні. По одному міністерству можна зрозуміти, що вони ніяких реформ, ніяких змін неспроможні зробити.
– І це слугує сигналом для нижчих щаблів влади?
– Так. Коли був попередній міністр, Нищук, то він щось починав робити, а зараз знову все відкотилося до тих совковських схемок. 9 березня Шевченка відсвяткувати, День міста відзначити і День Незалежності відзначити. Все як колись.
– Виходить, що 90-ті таки були більш прогресивні щодо сучасного мистецтва.
– Слід зазначити, що вони були прогресивні лише за рахунок приватних ініціатив. Державного такого нічого не існувало.
– В 90-ті більше мистецьке життя бурлило?
– Я б не сказав, що воно зараз менше бурлить. Воно може не настільки яскраве, не на стільки виділяється саме по собі, бо з’явилося крім візуального мистецтва, багато музики, якісь є проби та експерименти і у відео, і у технологічних всяких речах, більше все це звертається в якусь освітню сферу, в цих же рестораціях намагаються лекції проводити, майстер-класи. Навіть з’ява в місті такої кількості таких ресторацій для мене якась дивина. Не зрозуміло, для кого вони існують, бо Франківськ не є туристичною Меккою і ніколи нею не буде. Він дотепер лишається, як колись Кульчицька сказала, перелазом до Карпат. Тут людина, якщо затримається, то на годину, на дві до пересадки на наступний вид транспорту, щоб до Буковелю добратися. А місто нічим не цікаве для туриста і не збирається нічого робити, щб стати цікавим.
– А був колись шанс?
– Гадаю, що якби та сама «Імпреза» існувала до цього часу, то це могло би бути шансом для розвитку міста. Не Хриплинський вузол, ні якісь там заводи, в які життя вже не вдихнути, а саме та несподівана ініціатива. Вона органічно вписувалася в тканину цього міста.
– А чи не є ці всі потуги теперішні (створення ЦСМ, твої безпосередні й тих людей, про яких ти кажеш, що десь там щось бурлить) намаганням вломитися в зачинені двері. При чому зачинені наглухо?
– Та, ні. Навпаки. От навіть з’ява першого в Україні муніципального Центру сучасного мистецтва – це ознака того, що місто зовсім в іншій ситуації чим Тернопіль, чи, навіть, Львів. У Львові про це навіть ще мова не йде. Не кажучи вже про якісь інші міста. Згадучи те, що «Імпреза» була першим бієнале в Радянському союзі… Зараз спроба робити бієнале в Києві виглядає спекулятивною. Під час футбольного чемпіонату Європи їм вдалося зробити одну виставку, а наступну вже ні. Ну, звичайно, вони говорять, що ситуація в країні кардинально змінилася, але… Такі речі, переважно, не робляться в столицях. Вони робляться десь на периферії. І вони більше потрібні периферії, ніж столиці. Бо в столиці мистецьке життя й без того достатньо активне. Тому «Імпреза» в Франківську років на десять наперед змінила парадигму розвитку цього містечка. З’ява письменників, художників, які це все проявили і якісь музичні експерименти. І можливо поява муніципального Центру сучасного мистецтва, може стати прикладом для інших міст. Я даю консультації для представників управліеея культури з Луцька та Тернополя. Бо якби з’явилося в Україні ще кілька таких муніципальних центрів, то можна було б на базі цієї мережі активізувати діяльність. Ми зовсім не знаємо, що діється в сусідніх містах. В тих же Чернівцях, наприклад.
– Повертаючись до економічної ситуації, яка стає все гіршою і гіршою. Чи немає опасіння, що з огляду на це, міська влада вирішить, що ЦСМ не потрібний? Ще на нього гроші витрачати…
– Від управління культури Центр сучасного мистецтва за цей час отримував гроші на зарплату двох його працівників. В порівнянні з тим, які штати в народних домах (є три народні доми в місті) – це не гроші, це копійки. Ці інституції існують вже десятиліттями. А ЦСМ «з’їдає» настільки смішні гроші, що його закриття ніяк не позначиться на бюджеті міста. За півтора роки існування жодна акція, не робилася за державні гроші.
– Тобто, все за гроші меценатів?
– Гроші депутатів, гроші спонсорів.
– Є депутати, які готові допомагати?
– Так. Чорноус, Розсипайло – це ті, кого я можу отак сходу згадати.
– Які ти бачиш перспективи в таких складних умовах? Чи можна в цих умовах рухатися далі?
– Ці умови навпаки, мені здається, примушують рухатися далі й вони ж вимагають внесення змін в це консервативне середовище, яке перестало саме по собі працювати. Я думаю про досвід наших сусідів поляків. Якщо б його перейняти, то багато що змінилося б на місцевих рівнях.
– А чому не хочуть переймати досвід? Не тільки економічних реформ, але й мистецьких?
– Ментальність. Хоча, здавалося б, Кириленко молода людина, а спосіб мислення… Таке враження, що він за кордоном не бував і не бачив як до культури там ставляться. Або йому здається, що в нас стан з культурою значно кращий, ніж там.
– Цей же Кириленко сказав, що міністерство підтримуватиме лише ті мистецькі проекти, які будуть працювати на армію. Це правильно?
– Звичайно, що ні. Одразу видно, що ця людина зовсім не професіонал і не мислить нормальними категоріями. Він відноситься до культури, як до чогось обслуговуючого. Мистецтво значно глибша річ, воно задає параметри розвитку суспільства. Суспільство потребує модернізації, а не дальшого виконання шароварно-гопачних функцій. Таке теж може бути, воно займає свою нішу, але казати, що це має бути культурною політикою в країні – це, м’яко кажучи, непрофесійно.
Дивлячись лише на те, яким є міністерство культури, можна зробити висновок, що цей уряд недовговічний, бо не здатний працювати в умовах, в яких опинився.
– Уряд фактично сліпий, бо не бачить реальної ситуації, ні в культурі, ні в економіці?
– Можна сказати, що так. Уряд не прислуховується до якихось порад…
– То він ще й глухий?
– Так. Сліпий, глухий і німий…
– Ну, якраз не німий…
– Можна сказати, що це якась мова жестів, бо все що вони говорять – це певна така німота.
– Особисто ти в цій ситуації відчуваєш себе оптимістом чи песимістом?
– Якщо тут бути песимістом, то вже на пенсію треба йти. Поскладати всі справи на поличку і перестати щось робити взагалі. Я все ж сподіваюся, що цього року вдасться щось вирішити з приміщенням і тоді діяльність центру стане більш видимою.
– Тобто, ти оптиміст?
– Ну, так.
Розмовляв Володимир Мулик
