– Почнемо з того, що в тебе є три іпостасі. Художник, який малює картини на полотні, головний художник театру ляльок і редактор журналу «Кінець Кінцем». Яке з цих втілень тобі рідніше?
Художник, звісно. Це зараз головне й завжди головне. Це головна моя сутність і головне моє покликання. Я навіть журнал робив, як художник, в театрі працюю художником. Звичайно, тут сценографія, тощо, але, загалом, я таки, художник, який малює картини.
Чи впливає на тебе, як художника, котрий малює картини, професія головного художника театру ляльок?
Театральна робота, безсумнівно, впливає. Я щодня ходжу на роботу і працюю. Як наслідок, ця робота впливає формально, чи технічно на мої мистецькі проекти. А редагування журналу – це вже мій багаж, моє знання. Втім, – це є підґрунтям моєї теперішньої творчості.
Я зауважив, що коли ти почав працювати в театрі ляльок, в тебе з’явилися в доробках ляльки. Ти відкрив для себе певні техніки?
Звичайно. Втім, якби в мене була можливість робити це, скажімо, з бронзи (як мінімум), я б робив. Наразі, я йду шляхом найменшого опору.
Я думаю, що ти зі мною погодишся – художники в Україні не відбуваються. Українське суспільство на це не заточене…
Трохи так, але мені здається, що ситуація вже потроху змінюється. Я співрацюю з «Я Галереєю» і мушу сказати, що щось та відбувається. Не ідеально, звичайно, але в Україні вже є з десяток художників, які живуть зі своєї творчості.
Десяток для такої великої країни певно замало?
Цілком згоден. Це дуже мало. Переважно в Києві й, можливо, трохи у Львові.
Повернімося ж все таки до мистецького процесу в Івано-Франківську…
Івано-Франківськ – це все ж провінція. Ми вже купу років намагаємося цей самий мистецький процес пожвавити, але воно настільки туго йде, через те, що інституції не працюють, молоде покоління втікає в столицю, а загал не готовий до сприймання..
Можливо справа не в суспільстві, а в мистецькій політиці держави? От, як з театрами ляльок закордоном?
Там це дуже розвинуто. В Литві, в Польщі, в Чехії… Там дуже багато допомагає держава і їхні міністерства культури. Фінансуються фестивалі, будуються театри. Театри достойно виглядають, мають достатнє технічне забезпечення, найсучасніше обладнання.
Як ти можеш пояснити те, що в Україні немає культурного поступу?
Україна була колонією. Тут все придушувалося. Українські митці, котрі потрапляли за кордон, відбувалися. А тут – ні. Тут викошували всіх, хто намагався робити щось свіже й нове.
Вже чверть століття, як цього тиску немає, але я не бачу поступу…
Поступу немає, тому що ті невеличкі групи людей, котрі хотіли щось змінити, нічого й не досягли. Совкова система нікуди не поділася – вона живе й підживлює сама себе. Нічого не змінилося. Ми продовжуємо жити в Радянському союзі. Єдине, що цей Радянський союз вдягнув вишиванку. В мене єдина надія на нового міністра культури Нищука, який шарить… До нього це була спроба законсервувати пострадянський стан. Насправді, до цього дня, радянські інституції не знищені. Вони процвітають. Їм протистоять лише приватні ініціативи. Але цього не достатньо, щоб переломити ситуацію.
В мене взагалі є певне занепокоєння, що в Івано-Франківську навіть муніципальний Центр сучасного мистецтва можуть прикрити, бо люди, які прийшли до влади в місті взагалі не розуміються на цьому?
Так, є таке. Вони не вірять в це. В їхньому розумінні художник – це якийсь божевільний, котрий не робить погоди. Наприклад в Німеччині ставлення до візуального мистецтва навіть більш глибоке, ніж до літератури. Там маса людей ходить в музеї. Покоління виховані для сприйняття візуального мистецтва. Але в них це ще від середньовіччя тягнеться. Воно сторіччями культивувалося. Відповідно вони роблять найкращі автомобілі, вони будують найкращі будинки, тощо. Візуально у них все досконале, чого не скажеш про нас. У нас всіх, хто хотів щось зробити, винищували, бо це була загроза тоталітаризму. На жаль, традиція нищити все нове збереглася. Втім, я маю надію, що ця прикра традиція зміниться.
Ти в це віриш?
Я маю надію, бо з’являється все більше людей, які подорожують, бачать світ і хочуть впливати на ситуацію. Хоча, загалом, не все так оптимістично. У нас до влади приходять люди, які прагнуть лише особистого збагачення. Їх не обходить держава загалом, не говорячи вже про культуру. Можливо вони думають, що особисто збагачуючись, вони розвивають державу.
А чому, хапаючи мільйони, можновладці навіть не припускають можливості виділити щось на культуру?
Та тому, що їх цьому ніхто не навчив. Вони виховані в іншій естетиці. Вони, певно, жили в родинах, які вважали, що вони тут тимчасово, треба вкрасти побільше й втекти подалі. Єдиний мер за всю новітню історію Івано-Франківська, котрий певним чином допомагав мистецтву – це був Зіновій Шкутяк. Він сприяв і художникам, і літературі й намагався ці процеси підтримувати. Він говорив, що в цьому не розбирається, але внутрішнє відчуття, що це потрібно підтримувати, в нього було. Потім прийшов Анушкевичус і загнав це все в глибоку діру.
Гадаєш Марцінків щось змінить? В мене взагалі таке відчуття, що ці люди можуть прикрити Центр сучасного мистецтва…
Я не думаю, що вони його прикриють, бо це вже буде скандалом на всю Україну. За Центром сучасного мистецтва вже дуже багато знакових проектів, міжнародних, в тому числі. Єдина дурість, яку вони можуть зробити – це змінити керівника й змінити напрям діяльності. Але навряд чи вони на це підуть. Адже художників ще ніхто не перемагав. Їх можна перемогти тактично, але стратегічно ти все одно програєш.
Які перспективи ти бачиш для Івано-Франківська?
Перспективи з’являються тоді, коли є ініціативні люди. Втім, за останні кільканадцять років я не бачив бажання в міської влади прислухатися до цих ініціативних людей, зустрітися з ними, а також з бізнесменами, котрі готові вкладати гроші в мистецтво й поговорити на тему, щоб зробити це місто більш класним, більш сучасним… Жодного разу цього не було. Чому не було? А тому, що можновладці зайняті забудовами, уриваннями грошей – це їхній спосіб життя і це сумно.
