Останній раз тема сучасного мистецтва стала актуальною в Івано-Франківську від 1989-го року, після проведення 1-го бієнале «Імпреза»
Піку актуальності тема набула зі здобуттям Україною незалежності. Далі був повільний спад, який затягнувся роки на три-чотири. Після цього до питань сучасного мистецтва в нашому глибоко провінційному місті зверталися хіба що ті, хто, власне, це саме мистецтво продукував.
Здавалося, що період застою в мистецькому житті Івано- Франківська триватиме нескінченно довго, навіть довше, ніж епоха застою в Радянському союзі, аж раптом про сучасне мистецтво знову заговорили. Не важливо як – гарно чи погано, кваліфіковано чи ні, з захватом чи з обуренням.
Власне, заслуги самого сучасного мистецтва в цьому не надто й багато, бо нічого такого, що не робилося раніше, художники не зробили. Навіть фестиваль «Порто Франко Гоголь Фест», який немов раптова буря, чотири дні вирував в Івано-Франківську, сприймався переважною більшістю місцян лише як нагода відвідати халявний концерт на Вічевому майдані.
То що ж сталося? А сталося наступне – нова влада Івано-Франківська взялася вирішувати питання мистецькі за відпрацьованою схемою, яка чудово себе зарекомендувала при зміні керівників комунальних підприємств, управлінь, департаментів, при проведенні конкурсу перевізників чи при визначені тих, хто кластиме бруківку на тротуарах.
Мова, в першу чергу йде при призначення директора Центру сучасного мистецтва, який (в цьому є певна доля іронії) теж виявився комунальним підприємством. Тому юридично проведення конкурсу на заміщення посади директора ЦСМ відповідає всім вимогам закону, на чому неодноразово наголошували і міський голова Руслан Марцінків і начальник Департаменту культури Надія Загурська. «Версії» вже зверталися до цієї теми, тому не будемо деталізувати.
Те, що конкурс співпав з бажанням місцевого готельєра Мирослава Бойка прибрати до рук приміщення ЦСМ, можна вважати звичайним співпадінням.
Втім, владі не вистачило гнучкості й розуміння ситуації, що призвело до протестів творчих людей (художників, письменників, журналістів) .
Художники люди незалежні (на відміну від тих же перевізників, чи працівників парку Шевченка). Їх не налякаєш звільненням чи зняттям премії. А от зіпсувати собі репутацію в цьому конфлікті влада може запросто. Тим більше, що в цей самий час інший представник влади (щоправда вже обласної) Василь Скрипничук оскандалився на всю Україну «наїхавши» на художника Юрія Бакая та здійснивши напад на журналіста Едуарда Скрипника.
Здавалося б – час владі робити висновки. І вона їх зробила. Тільки знову не ті, що потрібно.
Фестиваль «Порто Франко Гоголь Фест» залишив місту у спадок чотири мурали – три абстрактні й один фігуративний. Глибоко провінційний Івано-Франківськ виявився не готовим сприймати такі прояви сучасного мистецтва. І воно не дивно, адже дотепер для містечкового обивателя вершиною візуального мистецтва є прилизаний карпатський пейзаж з обов’язковими смерічками, потічками, копичками сіна та незмінними лелеками на стріхах. Саме ці «поціновувачі» здійняли в соцмережах ґвалт, де визначення «не подобається» було найм’якшим.
І влада не забарилася з реакцією. За ініціативи головного архітектора Дмитра Нижника була створена «авторитетна» комісія по муралах.
Здавалося б, про що лише не пишуть в соцмережах. Про розбиті тротуари й дороги, про зруйновані та спотворені прибудовами та пінопластовими утепленнями фасади історичних будівель… По жодному з цих питань влада не ініціювала створення жодної комісії. А тут така активність. Чомусь головного архітектора не зацікавила варварська заміна старовинних вікон в будівлі ощадбанку на вулиці Мазепи. А от безневинний малюнок на задній стіні згаданої будівлі спонукав аж до створення цілої комісії.
Як і слід було очікувати, ніякого глобального порозуміння між владою і художниками (в тому числі між владою і деякими членами комісії) не відбулося. Навряд чи головний художник Дмитро Нижник чи майстер гобеленів Богдан Губаль раптом зрозуміли зміст муралів. Тим більше, що абстрактне мистецтво несе в собі лише той зміст, який в нього вкладає кожний окремий глядач. Зрештою, як і будь який інший мистецький твір (окрім концептуального, звичайно).
Але (і це варто підкреслити) все що твориться останнім часом в Івано-Франківську навколо такої тонкої матерії, як сучасне мистецтво можна оцінити лише позитивно. Навіть інцидент з Василем Скрипничуком.
Влада раптом помітила, що, попри все її замилування сільськими пейзажами, існує й інакше мистецтво. Часом незрозуміле, часом провокативне, часом лякаюче, а часом і цілком «няшне». А раз помітила, то певно, що почне міркувати, що з цим робити. Знищити не вдасться (навіть комісія по муралах відкинула варіант «замалювати»), отже доведеться співпрацювати чи, як мінімум, не пхати палиці в колеса.
Чи загрожує це Івано-Франківську другою мистецькою революцією (перша, як відомо,породила таке явище, як “Станіславський феномен»)?
Поживемо – побачимо.
