В принципі я не повинен був взагалі знати такого слова “гуцул”, тим більше знати цей народ. Ніщо в моєму вихованні та освіті, крім уроків географії в середній школі, не повинно було закріпити в моїй свідомості це поняття, але ви ж знаєте, що залишалося в мозку після уроків в школі.
І, між тим, я добре знаю, хто такі гуцули і навіть зустрічався з деякими з них.
Тому, коли приблизно 50 років по тому, я перегортав журнал National Geographic від листопада 1997 року, я не міг втриматися від того, щоб прочитати чудовий текст Ліди Сухі (LIDA Suchý (можливо вимова її прізвища інше, типу Суші (Сучи), і від того, щоб сканувати не менш чудові фотографії Мічо Сухі (Mišo Suchý).
Стаття має назву: “Портрет села” (Portrait of a Village) і носить підзаголовок “гуцули України”. У ній розповідається про високогірне село Криворівня, хоча, насправді, не стільки про самоме село, розташоване на висоті 565 метрів над рівнем моря, а про хутори, які знаходяться ще вище в Карпатах.
“Я немов літаю над горами, як птах” – каже 14-річний Василь Коцулим, перевіряючи своє вміння триматися на крупі сімейного коня по кличці “Голуб”.
Вершини цих гір перевищують кілометр над морем, і з незапам’ятних часів тут селилися люди незалежні: від кріпаків, що втекли від поміщицького гніту, до українських повстанців, які боролися з нацистським і радянським режимами.
“Я допомагаю своєму сусідові, а сусід допомагає мені. Так заведено з давніх-давен”. Іван Хотіч.
Жителі верхніх хуторів годинами терпляче чекають приходу священика, що живе в долині, в селі Криворівня. Незважаючи на те, що їхні будинки розкидані по схилах гір, родинні зв’язки і почуття обов’язку об’єднують селян. “Самостійно ніхто тут не може обійтися, як за часів радості, так і в годину скорботи”, говорить Іван Хотіч (на знімку внизу).
“Того, хто думає тільки про себе, тут не поважають”.
На третій день жалоби, під мокрими гілками дерев і похмурим небом, селяни збираються пом’янути Василину Харук, чию труну доводиться повертати, щоб вона пройшла в вузькі двері.
“Подавнікі”, маленькі буханочки хліба, прив’язані до свічників носовими хустками – данина пам’яті душі померлої людини.
Це – одна з дохристиянських традицій, яка до сих пір дотримується в гуцульських селах.
Приблизно 200 000 гуцулів живуть в селах, розташованих на схилах карпатських гір на півдні України і на півночі Румунії.
“Для мене важлива робота на землі, тому що вона нас годує. Іншого життя я і не уявляю”.
Параска Боднарук (на знімку нижче).
Онук Іванко урізноманітнює дозвілля Параски.
Парасці в її нелегкій селянській праці допомагає зять.
Разом вони тягнуть порося, яке кричить як різане.
“Працюємо старанно, – каже Параска, – зате і будинок наш – повна чаша”.
Пам’ять поколінь дотримується в родині Потяк, де на стіні, поруч з портретами предків, висить на почесному місці зображення Тараса Шевченка – поета і борця за українську ідентичність.
“Наша сім’я – це друга школа для дітей”. – Каже Марійка Потяк, читаючи для своєї дочки Калинки.
А бабуся Марійки в цей час в’яже, сидячи на теплій печі, палаючій дровами.
Увечері чотири покоління гуцулів збираються тут і діляться розповідями про життя.
Марійка каже: Наші батьки передають нам досвід свого життя, а ми допомагаємо їм в їхній старості “.
“День помер в нескінченних просторах і неможливо зрозуміти, чи йде час”.
Так писав український письменник Михайло Коцюбинський у своєму класичному романі “Тіні забутих предків” 1913 року, що розповідає про життя гуцулів.
У наші дні присутність нових сільгосп будівель і доглянуті луги говорять про те, що час рухається, і люди повертаються в гори.
Землі предків були силою відняті радами в 1950-роки під колективні господарства, або kolhospy (так в оригіналі).
Тепер гуцули Криворівні отримали землі з стежками, протоптаними предками, назад в своє користування.
“О, Карпати, які народили мене, дали мені душу і кістки, ви наповнюєте мене радістю, ви робите мене молодою, з вами я щаслива”.
Параска Плитка-Горицвіт.
Пригорнувшись до землі, в якій вона черпає натхнення, художниця Параска Плитка Горицвіт, яка вижила в радянському трудовому таборі, малює картини з життя гуцулів, часто роблячи це на зворотному боці радянських пропагандистських плакатів.
У день весілля, Василь і Василина Зеленчук наділи традиційні гуцульські костюми, прикрашені вигадливою вишивкою, “відбиває – за словами нареченої, – красу гір, лугів, стремнин і небес”.
За матеріалами Бліц-Інфо
