А також він виграв 50 тисяч гривень від британського фонду на розвиток своєї справи.
Однак у минулому житті Сашка Горонді була і вулиця, і судимість і думки про самогубство.
Народився хлопець у Мукачево, у 12 став «гопником», потім опинився на вулиці, але знайшов у собі сили почати нове життя.
«У мене постійно було бажання тікати від чогось, я сів у електричку з 20 гривнями в кишені і поїхав. Остання станція була «Львів», – дуже спокійно та невимушено розповідає Сашко історію свого минулого життя. Про це пишуть Версії з посиланням на Дивись info.
– Ти можеш змоделювати ситуацію, що було б з тобою, якби ти не опинився у Львові, а залишився б у Мукачево?
Моє життя певно склалося б так, як у моїх колишніх друзів. Деякі з них сидять у в’язниці.
– Як думаєш, в чому унікальність твоєї історії?
Людей захоплюють історії типу моїх, коли ти нічого не мав і чогось досягнув. Я погоджуюсь на розмови із журналістами, адже хотів би, аби моя історія мотивувала.
До Львова я потрапив, коли мені було майже 18 років. Зараз мені 26. Коли я згадую своє минуле, то мені здається, що це було не зі мною, а з кимось іншим. Я ріс у кримінальному середовищі Мукачева і був зовсім іншою людиною. Я був у колі людей, які займалися рекетом, продажем наркотиків, ми крали. Починалося все з яблук та горіхів у сусідів, які ми крали і продавали на ринку, потім ми переходили до серйозніших речей. Поступово, як ми росли, то переходили до серйозніших крадіжок, крали шини, магнитофони, колонки і бензин. Потім переходили до жіночих сумок.
Коли мені було 18, мені дали судимість 2 роки за розбій. Я ріс у середовищі, де були молодші, середні та старші. Молодші носили гроші середнім, середні – старшим. Таке собі замкнене коло. Був момент, що життя у банді мені подобалося. Та коли я дорослішав, то розумів, що це зовсім не моє та не міг вийти із цієї системи.
Були люди, які намагалися це робити, йшовши у поліцію, але бандити у поліції відкуповувалися, а потім цей невдаха ще й відробляв гроші. Батька у мене не було, мама не сприймала мої слова серйозно. За те, що ми не приносили гроші, нас били. Це було реально рабство. До того ж ти мав би змушувати «молодняк» носити гроші. Деякі з хлопців ставали бізнесменами, деякі сідали.
– Коли стався той переломний момент, коли твоє життя змінилося?
Я хотів вийти із цієї системи, або ж покінчити життя самогубством. Одного дня я сів у електричку і поїхав. Остання станція була у Львові. Ось так я тут опинився. Це був відчай, до того ж у мене була судимість умовно. Коли на районі відбувалися крадіжки, до мене додому приходили з допитами, хто це зробив.
Коли я сів у електричку, то у мене у кишені було 20 гривень. Я ввесь час гуляв навколо приміського вокзалу, адже не знав Львів. Потім я знайшов пустий будинок, де ночував на бетоні останнього поверху. Так я прожив три місяці. Переді мною стояв вибір: або йти далі красти, або копирсатися у смітниках і щось шукати. Речі, які я знаходив у смітниках, здавав людям, які це скуповують, а потім продають на привокзальному вокзалі.
– Про що ти думав у цей момент?
Я просто існував, я ні про що не думав. Зараз я його бачу, але на той час я був на скільки заляканий, до того ж у мене була судимість, закарпатський акцент та відсутність житла. Та і не хотів я, своє самогубство я відкладав кожного дня.
З вулиці вибратися важко, бо ти звикаєш до цього способу життя, не маєш ніяких обов’язків, відчуваєш свободу. Потім я познайомився з хлопцем, який привів мене в «Оселю».
Я направду не хотів, бо думав, що це якась секта. Утім, коли прийшов перший день, і мені дали їсти, одяг і роботу, я був за себе гордий. Після «Оселі» я змінився у кращу сторону і повністю поміняв свої принципи життя. Потім міська рада виділила гуртожиток, у якому я був першим мешканцем. Я знайшов собі роботу, займався оббивкою меблів, але думав про свою справу. Утім, порожнеча все-таки була досить довго, хотілося ввесь час від чогось тікати. Я почав шукати те, що мене триматиме у цьому світі і що мене запалюватиме.
Я не завжди при знайомстві розповідав, що з «Оселі», адже люди починають відразу сприймати тебе по іншому.
Одного разу на смітнику я знайшов Новий завіт і почав читати. З кожним разом це вселяло мені якусь надію. Я перестав думати про самогубство, адже злякався пекла, про яке йшлося у Біблії.
– Зараз ти гордий собою?
Я не знаю, чи гордий я собою, але я не хотів би, аби моє життя пролетіло просто так, я хотів би зробити щось велике. Я б хотів у перспективі займатися безпритульними, тобто створити ще одну таку організацію, як «Оселя». У Європі, наприклад, таких організацій багато. У кожному місті там є така спільнота, у нас в Україні є їх просто дві. Ці організації, на мою думку, допомагають знайти цінності у житті.
– Як ти почав шити?
Я сам собі час від часу ставлю виклики. Я почав пробувати щось робити. Мені подобалися гарні речі і хотів шити, але не вмів. Я пішов шити меблі, аби навчитися шити. Майстер зауважив, що я швидко все хапаю. Це було спочатку хобі. Мене сусіди просили пошити косметички тощо.
Потім я пошив собі рюкзак. Це був рюкзак зі шматків курток. Рюкзак купив у мене Володимир Бєглов, зараз я розумію, що ця річ була ніяка, але він хотів мене підтримати, аби я розвивався далі. Потім мої речі продавалися на «гаражному розпродажі». Спочатку я вважав, що вони не настільки добрі, аби їх продавати. Потім мене запросили на радіо, де розповіли мою історію, така собі реклама. Тоді я наважився кинути роботу і повністю зайнятися шиттям. Рік, як я вже шию.
– Що вже вдалося зробити за ті гроші, які виділив тобі британський фонд?
Британський фонд дав мені кошти. Я виграв 50 тисяч на обладнання. Я купив три швейні машинки, електроножниці, та різні приладдя для шиття одягу.
– Розкажи про свої амбіції та що тебе надихає.
Я намагаюсь не надихатися не від кого. Я люблю робити речі в одному екземплярі, а не копіювати. Адже замовлень багато і не завжди є нагода робити кожну річ окремою.
Ідея народжується сама. Я прихожу у майстерню, уявляю свого клієнта, або себе, що б я хотів носити, щось таке, що б запам’ятовувалося. Зараз я працюю сам. Я маю дуже високу ланку у плані якості. Я постійно не задоволений своїми роботами.
– Яким буде одяг від Сашка Горонді?
Я б шив унісекс. Тонкої межі між чоловічим та жіночим не було б. Мені взагалі здається, що жінки багато кольорів вкрали у чоловіків. Чоловіки віддали ці кольори, адже вони вважають, що чоловічий колір – це щось стримане, темне. От надіти рожевий піджак – це вже виклик. Мій одяг був би все-таки яскравий.
Мої сумки як для жінок, так і для чоловіків.
У Сашка на грудях – сумка- «бананка». Я прошу дозволу взяти у руки сумку, аби роздивитися роботу Сашка ближче. Шкіра, якісно прошиті шви, збоку – напис «Горонді».
Розмовляла: Олександра БАГАЧ
