961 рік. Разом із дружиною Ганною на поселенні на Колимі.
Каральна радянська машина нещадно нищила патріотів України. Тільки повстанців і тих, кого підозрювали у зв’язках з ОУН-УПА, закатували 155 тисяч! Арештовано було ще понад 100 тисяч бандерівців. Скільки родин вивезли у заслання, вже точно ніхто не порахує, адже з них тільки 200 тисяч осіб було вислано з рідних земель довічно.
Досі офіційно було відомо про двох останніх повстанців, яких убили в ході оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року. Але нещодавно знана луцька дослідниця Леся Бондарук відшукала в архівах відомості про те, що останнього повстанця стратили 1989 року, тобто у часи, коли почала відроджуватися Незалежність! І сталося це на Волині, пишуть Версії з посиланням на ВЗ.
Один брат пішов у Червону армію, двоє — в УПА
Іван Гончарук був уродженцем села Грудки Камінь-Каширського району. На його дитячу долю випало багато митарств. Коли мав три роки, помер батько, і мати залишилася сама з трьома синами та донькою. Іван був наймолодшим, та разом зі старшими ставав до всякої роботи. А тримали вдома двох корів, курей та свиней, обробляли чотири гектари землі.
1939 року прийшли на Полісся «совєти». А 41-го Грудки окупували нацисти… Мав Іван за плечами шість класів польської школи, хотів ще вивчитися на слюсаря, та науку мусив перервати. Бо мати, яка на господарці лишилася сама, потребувала його помочі. Мав тоді 19 літ. Сестра Домна вже вийшла заміж та перебралася жити до чоловіка, брат Ієв служив у Червоній армії, а Яків пізніше пішов в УПА й загинув.
Коли ж нацисти відступили й знову почалася мобілізація до радянських військ, мали забрати й Івана. Але він із Грудок втік. Якийсь час переховувався у сестри, а звідти улітку 1944-го пішов з хлопцями з лісу. У той час до лав УПА ставали жителі й сусідніх сіл. Це Осівці, Видерта, Воєгоща, Мостище… Відомо, що Іван Гончарук входив у боївку, якою керував Фадей Бродовський на псевдо Збруч.
Гончарук мав псевдо Лісовий та був господарчим — займався переважно збором від населення продуктів та одягу для повстанців. Іноді брав участь у бойових операціях, де його ставили вартовим, — розповідає Леся Бондарук, кандидат історичних наук, співробітник Інституту національної пам’яті. — Група «Збруча» відбивала напади «стрибків» з НКВС, карала їхніх донощиків, через яких за допомогу УПА засуджували або вивозили у Сибір сотні сімей, розправлялася з партійними активістами, які вводили людей в оману комуністичною ідеологією.
Серед повстанців був також Іларіон Цюрик на псевдо Калина. Якось він підстрелив місцевого енкаведиста Миколу Найдича. Чоловік вижив. Саме його донос через сорок літ (!) посягне на життя Лісового.
Смертний вирок замінили на 20 років Колими
У серпні 1945-го органи НКВС завели оперативну справу під назвою «Лісові» — для знищення боївки Збруча. Згідно з інформацією, яку вони мали і яку опрацьовувала Леся Бондарук, у «банду» входили 27 членів ОУН. Із них 16 було вбито, 6 арештовано, одного захоплено, а троє прийшли повинитися. Останнього, Калину, тоді вирахувати не вдалося. Згодом його все ж взяли як «одиночку» і засудили до розстрілу — вирок виконали 1952-го.

Іванові Гончаруку та ще двом побратимам теж «світила» страта. Друзів розстріляли, а йому вирок замінили на 20 років каторжних робіт і п’ять років «поразки у правах».
— У документах йдеться, що Лісовий працював на Колимі різноробом на штатних і неоплачуваних роботах, — розповідає далі кандидат історичних наук. — Коли у 1955−1956 роках у радянських концтаборах переглядали справи засуджених за політичними статтями, багатьом політв’язням скорочували терміни ув’язнення і звільняли. Написав заяву на перегляд й Іван Гончарук. А 17 серпня 1956 року його із «Севвостлага» МВС СРСР вирішило звільнити — «за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні».
Додому повернутися права не мав
Доля подарувала йому свободу, та не дала квитка додому, адже на Волинь повернутися вчорашній повстанець не міг. Влаштувався в одній з військових частин кухарем, познайомився на Колимі з українкою Ганною Проценко, яка трудилася там швачкою, і створив з нею сім’ю. Невдовзі Іван на чужині став батьком — кохана народила йому донечку Наталю та сина Юрія.
А душа тужила за батьківщиною. Мрія була одна — повернутися в Україну. Раз на три роки йому вдавалося під час відпустки побувати у рідних Грудках. Цілував отчий поріг і вклонявся кожній травинці, що росла біля хати. Так хотілося побути тут довше, але знову чекала далека дорога. У тих подорожах бачив сенс життя. «Погано на мене тоді ніхто не казав. Усі люди ставилися добре, жодного зауваження не було», — згадував чоловік.
Аж це Ганнусині батьки придбали їм невеличкий будиночок на Харківщині. Переїхали Гончаруки з Колими в Україну у 1975-му, коли Іван вже був пенсіонером. Невдовзі померла його сестра Домна. Брат час від часу навідувався до неї на могилу. Приїхав і на десяту річницю її смерті. Постояв на службі у храмі в сусідніх Осівцях, провідав родину і повернувся на Харківщину. А через рік пенсіонера арештували — на підставі «злочинів, про які раніше не було відомо слідству».
Леся Бондаренко знайшла в архіві ім’я того, чиї свідчення лягли в основу брехливих звинувачень. Це згаданий вже Микола Найдич, він же — сусід Гончаруків у Грудках.
— Найдич багато років воював з Домною за земельну межу між їхніми господарствами. Сусідка померла 1976 року, тож, вочевидь, з’явилася надія на перемогу в цьому протистоянні, — припускає співробітниця Українського інституту національної пам’яті. — Але на похорон, а згодом і на роковини, почав приїжджати її брат Іван. Стало зрозуміло, що межа буде незмінною. Щоб помститися, а можливо, і виконати нове завдання, Микола Найдич написав заяву на Гончарука.
Чоловіка звинувачував у тому, що той колись так побив його матір, що жінка померла, а також у кількох убивствах.
«Перед людьми і совістю я чистий…»
Наближалася 70-та річниця Жовтневої революції. Суд над останнім бандерівцем відбувався у Камені-Каширському. Він тривав п’ять днів й припав якраз на Покрову — головне свято для вояків УПА. На судове засідання викликали 14 «потерпілих» і 33 «свідків». Хоча, як потім з’ясувалося, особисто знали чоловіка лише п’ятнадцятеро.
Це виглядало на виставу, — записала науковець спогади Наталії Воронової, доньки Івана Гончарука. — Нагнали повний зал народу. В основному школярів та підлітків. Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався, яким буде вирок. Мама побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч доторкнутися до нього, підтримати. Та солдат так сильно її відштовхнув, що на вулиці мамі стало погано.
Для покарання повстанця використали Постанову Президії Верховної Ради СРСР, яка як виняток дозволяла застосовувати смертну кару до карателів, що діяли в роки війни і тих, хто брав особисту участь у вбивствах. І хоч всюди Іван Гончарук фігурував як вартовий, що лише стояв на чатах (часто і це «свідкам» дописували), і слідчі не змогли довести жодного вбивства за його участі, а смерть матері Найдича, згідно з довідкою, настала внаслідок онкозахворювання, вирок м’якшим не став…
Захисником Івана Гончарука був правдивий адвокат луцької юридичної консультації Іван Британчук. Він доводив невинність свого підзахисного, говорив, що за ці злочини повстанець вже відсидів на Колимі. А Лісовий в суді наголосив: «Перед людьми і совістю я чистий, нікого не вбивав…». Та чоловікові таки оголосили смертну кару. Коли вирок прозвучав, запанувала тиша. Її перервали чиїсь приглушені аплодисменти.
19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій і народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко підписали смертний вирок. Адвокат повстанця подав касаційну скаргу. Та вирок лишили без змін, у помилуванні відмовили. Останнім пристанищем Івана Гончарука стало луцьке СІЗО. Звідти його перевезли до столиці, де відразу й стратили. Місце поховання батька-героя дітям невідоме. Єдине, що від тата їм залишилося, це — зламаний зубний місток. Його захоронили вдома замість тіла…
Фото з архівів
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!