Так, на висоті 1503 метри над рівнем моря п’ятеро прикарпатців живуть так, як жили гуцули понад 100 років тому. Вони без вихідних виготовляють традиційні гуцульські сири – будз та вурду. А вже з будза готують справжню гуцульську бриндзу. Кореспондентка Бліц-Інфо вирушила на полонину, аби побачити давнє мистецтво карпатського сироваріння.
Варити сир – чоловіча справа. Тут за головного ватаг – Кирило Коб’юк, родом з села Космач. Для тутешніх – просто Кирило Кирилович. Чоловік ділиться, що на цій полонині працює вже шосте літо, загалом стажу – 21 літо.
В обов’язки ватага входить дойка 25-ти корів, приготування їжі для усіх та безпосередньо виготовлення сиру. Пан Кирило розповідає, що ще в 90-х зацікавився цієї роботою.
“Десь в 90-х роках почав вчитись у родичів, виходив в полонину, старався подивитись як то, хто що робить. Сир роблю десь 14 років. Спочатку я ходив з вівцями чи коровами, а потім став ватагом”,- пригадує пан Кирило.
Сезон сироваріння на полонині розпочинається у травні, а закінчується переважно у вересні. Все залежить від погоди. Влітку підйом о 4:30, а зараз чоловіки встають о 5:30. Процес виготовлення сиру – не складний, але довготривалий. Загалом на виготовлення бриндзи йде майже два тижні
“Вранці першим ділом потрібно помитись та помолитись, а вже тоді приступати до роботи. Доїння корів займає приблизно годину. Далі я ціджу молоко і глєджу, тобто додаю глєк – частину шлунку теляти. Я грію молоко до 32-х градусів та додаю 100 грамів глєгу. Це все кипить до години. Потім збиваю та витягую сир. Щоб він дозрів треба добу цідити, потім ставлю на 10 днів в коптильню, аби його окутав дим. Роблю все за унікальною рецептурою, як колись”,- пояснює чоловік.
Зі 165-ти літрів молока виходить близько 15-ти кілограмів бриндзи.
Завідувач полонини Іван Пуршега ділиться, що у них є всі зручності: світло, телевізор та навіть мобільний інтернет. Все завдяки генератору, який заводять щовечора. Тож після робочого дня, який переважно закінчується о 23:00, трішки розслабляються.
Що стосується харчування – з цим проблем також немає. Переважно готує пан Кирило, але завідувач з дружиною теж полюбляє куховарити. Продукти привозять на полонину раз у два дні. Харчуються переважно смаженою картоплею з салом та м’ясом. Люблять також овочі, макарони, гречку та рис. Що цікаво, у коморі, де готують сир, є спеціальне місце для ватри. Іван Пуршега зазначає, вона не гасне ніколи.
Робота вівчарів та бугарів напряму залежить від погоди. Дружина завідувача полонини Тетяна розповідає, що одного дня тут спека, іншого – сніг.
“Два дні тому був мороз. А у червні взагалі випав сніг. Коли дощ і туман – тут дуже холодно, треба обов’язково мати зимову куртку та шапку. Але я люблю навіть зимою їхати сюди на свіже повітря відпочити і заодно перевірити, чи не понищили нічого. Бо бувало і таке. Як гарна погода, то і дітей сюди везу. Вони люблять бувати тут”,- розповідає жінка.
Туристи також не оминають “Луковицю”. Тут раді кожному, ба більше, грошей з мандрівників не беруть. Зустрічати гостей люблять з піснями та посмішкою.
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
