Журналіст Радіо НВ Богдан Амосов вирушив у подорож Карпатами разом із відомим телеведучим і тревел-блогером Дмитром Комаровим.
У першій частині свого репортажу про поїздку в Західну Україну він розповідає про традиції гуцульського сироваріння. Наближається літо — час відпусток і подорожей.
І хоча закордон досі залишається для нас важкодосяжним, в Україні є чимало місць, які можуть подарувати не менше емоцій, ніж поїздка за кордон. Наприклад, Карпати, які багато хто досі асоціює лише з лижним відпочинком , пишуть Версії з посиланням на НВ.
Туди ми вирушили разом із Дмитром Комаровим. Професійний мандрівник якраз запускає на 1+1 новий проєкт Мандруй Україною з Дмитром Комаровим, в якому розповість про найцікавіші куточки нашої країни, де можна набратися нових вражень і позитивних емоцій:
— У мій топ [місць для відпочинку в Україні] входять Карпати. Вони входили в нього ще задовго до появи цього проєкту. Я вважаю, що Карпати — це місце сили, як би голосно це не звучало. Можливо, комусь не сподобається цей вислів, але це дійсно так.
Найкраще місце, щоб познайомитися з українськими Карпатами — це Верховина. Селище, історія якого налічує понад 600 років, вважають столицею Гуцульщини — українського етнокультурного регіону, де живуть гірські пастухи, які дотримуються багатовікових традицій. І на туриста тут чекають не тільки лижні курорти, з якими у більшості асоціюються Карпати.
— Я в Карпатах, можна сказати, провів своє дитинство, — розповідає Комаров. — Я почав кататися на лижах років у 17. І у мене кожні вихідні проходили в Славському, тоді не було ще Буковеля. Пилипець, Драгобрат… Часом я приїжджав назад до Києва на милицях, іноді з гіпсом на руці — я займався лижами. До появи лиж я займався «фрірайдом» — катанням на лижах поза трасами, на цілині. Пам’ятаю, коли ми в 2001—2002 році приїжджали в Славське, то жили виключно в бабусь у хатах, які топилися грубками. Я ночував на печі і мені це подобалося. Тому мені цей туризм завжди близький і зрозумілий. Сьогодні — це інше місце. Ми не будемо говорити про Буковель, про який і так всі знають, що це єдиний курорт з підйомником із сервісом такого рівня, ну і з дуже високими цінами. А ось Верховина — це як центральна локація, «базовий табір», поруч з яким дуже багато активностей: рафтинг, трекінг, квадроцикли, мольфари, бджоли, навіть просто споглядання гір, йога-медитація, ще зараз модні напрями є — фототури, йога-тури…
Тут можна вирушити на рафтинг по Черемошу, піти в похід у гори, обійти музеї, які останніми роками тут з’являються як гриби після дощу. І, до речі, по самі гриби сюди теж вирушають.
Карпати — ідеальне місце для гастротуризму. На гуцульських полонинах, за традиціями, які беруть початок ще в XV столітті, роблять сичужний розсільний сир — бринзу. Саме в одну з таких долин ми й вирушили разом із Дмитром, щоб побачити, як молоко карпатських корів, овець і кіз перетворюється на сирний делікатес.
Полонини — це безлісі ділянки високо в горах, які годяться для випасу худоби. Дорога в такі місця неблизька. Шлях до пасовищ пішки займає годину. Хоча можна дістатися трохи швидше — на позашляховику. На колеса нашого старого ГАЗ-66, переобладнаного під автобус, надівають ланцюги, щоб він не застряг на сільській дорозі у мокрій землі. Ранньої весни в долинах ще може лежати сніг, тому поїздка у нас вийшла дещо екстремальною. Автобус, похитуючись з боку в бік, по слизькій дорозі над прірвою і пробиваючи шлях крізь гілки ялин, сміливо дерся вгору.
І хоча у пасажирів час від часу перехоплювало подих, водій впевнено нас віз. Видно, що для гуцулів бездоріжжя — не виклик і навіть не перепона, а просто дорога, якою вони пересуваються мало не щодня із села в село.
Хоча ми піднімаємося все вище і вище, навколо все одно трапляються дерев’яні будиночки та господарства. Взимку, як розповідає наш гід Юрій Соломченко, вони опиняються повністю відрізаними від цивілізації.
— А он там будинки, де люди живуть. Коли випало два метри снігу, як вони взимку добираються до магазину? — запитує Комаров.
— Їм у магазин не треба, у них все вдома є. Картопля є, цукор є, борошно є, дрова є — це все заводиться з літа.
Гуцули століттями жили так — відрізаними горами від великої землі, — а новини дізнавалися від гостей. Тому до гостя тут ставляться як до близького родича, і ця традиція залишається незмінною протягом століть.
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
