З телефоном в очікуванні виклику чи за столом бабусиної хати, в автобусі дорогою на матч або вдома з рідними — медик, актор, волонтерка, лікарка і тренер команди чемпіонів поділилися із Суспільним історіями зі святкування Різдва та розповіли, де відзначатимуть свято цього року, пишуть Версії з посиланням на Суспільне.
Лікарка-анестезіологиня Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні Іванна Дидик
— Зазвичай на всі різдвяні свята я беру відпустку, лечу до своїх батьків у США, і ми разом святкуємо. Цього року, зважаючи на велику кількість пацієнтів, ймовірно, святкуватиму в місті з тіткою і дядьком. Можливо, навіть буду працювати в ці дні. Минулого року святкувала з батьками. У нас традиційно я печу пампушки, мама готує кутю, тато товче мак.
У дитинстві різдвяні свята — це найкращий час, який я завжди згадую з посмішкою. Тоді ми завжди усією сім’єю збиралися в бабусі за святковим столом, і кожен мав якусь роботу. Ми колядували, ходили від хати до хати, вмивалися у холодній воді, коли перша зірочка сходила, молилися, обов’язково був дідух. О 3:00-4:00 в нас була Служба Божа. У церкву ми йшли всією сім’єю. Те Різдво неможливо порівняти з теперішнім, тоді й зима була холодніша, казковіша.
Я завжди засинала у бабусі на печі, це було для мене найтепліше і найзатишніше місце. Коли 7 січня вранці були морози 20-30°C, ми навіть на вулицю не могли вийти, бо двері замерзли. Ми на шибках із братами й сестрами по інею малювали візерунки. У нас була також традиція — вареники з різними начинками — з маком, шоколадом, калиною. Були з монетами: кому траплялася монета, той увесь рік був багатий. Мені завжди траплялася і, між іншим, за коляду я найбільше заробляла.
Різдвяні свята — мої улюблені, особливо люблю підготовку до них. Це — казково, з відчуттям дива. Навіть на роботі ми завжди робимо казкову атмосферу. У нас завжди є ялинка. Ми задекорували наш відділ, даруємо одне одному подарунки, от зараз на Миколая обмінялися, щоб у цю “коронавірусну рутину” внести трошки свята.
Для мене Різдво — це завжди сімейне свято, це — весела атмосфера, родичі, яких ти не бачиш, бо вони живуть за кордоном, душевні розмови, коляда, церква. Воно завжди асоціюватиметься з дитинством і з бабусею.
Головний тренер футзального клубу “Ураган” Максим Павленко
— Різдво святкуватиму з родиною. Але, на жаль, нам (команді — ред.) згідно з календарем, 9 січня поставили матч, і ми змушені будемо 7 січня перебувати в дорозі. Не дуже добре, бо для нас Різдво — сімейне свято, яке ми завжди проводили з рідними. На жаль, цього разу не вийде.
У дитинстві святкували з колядками, з віншівками — за українськими традиціями. Ходили до батьків. Найбільше мені запам’яталося святкування у Львові. Тоді люди різних професій зробили вертеп настільки професійно, театралізовано, з душею, що це дійсно була подія. Ми були просто в захваті, як святкують Різдво на Західній Україні. Ми — родом з Києва, і там раніше не було такого, у столиці святкують спокійніше. А тут — насамперед радість, що люди ходять в гості одне до одного, вертеп. Тому ми кожного року з нетерпінням чекаємо Різдва, аби так святкувати, за можливості їхати до родичів, батьків, знайомих. Коли є нагода, то ми це робимо.
Від Різдва до Різдва — це підбиття підсумків, побажання здоров’я. У ці дні хочеться, аби ми завжди збиралися родиною, аби наступний рік був кращий за попередній, нагадування, щоб ми цінували те, що маємо.
Керівниця громадської організації “Д.О.М.48.24” Наталія Вишневецька
— Я — переселенка. У нас немає тут рідних або до кого ходити на свято. Але ще з Донецька — це було родинне святкування: увечері всі сідали, їли 12 страв, запалювали свічку. Але в Донецьку у ці свята носили подарунки хресним і хрещеним. У нас це стало традицією, що зазвичай ми йдемо в гості до друзів, кумів, похресників 7 січня.
У дитинстві, чесно кажучи, святкували дивно. У мене дідусь помер 8 січня, і для бабусі це було болюче питання. Вона нас завжди кликала на поминки, і в нас 6 січня була пісна вечеря, бо бабуся готувалася до 8 січня, і саме в той день було якесь святкування. А 7 січня — возили кутю до хрещеного батька, матері.
Є велика різниця у святкуванні Різдва на Сході й на Заході. У мене є рідні біля Львова, ми їздили до них, коли я вчилася у третьому класі. Я тоді зрозуміла, наскільки все різне. У них тоді на Новий рік навіть ялинки не продавалися. Ми приїхали до них — Новий рік, а всі лягають спати. Це було дуже дивно, бо ми ж святкували, у нас Новий рік був головним святом — ялинка, подарунки, гості, а тут “бах” і нічого. Зате потім прийшло Різдво. Тоді — і козу водили (ми, чесно кажучи, дуже злякалися тієї кози), і колядувати ходили, і весело, і свято, і страви. Це нагадувало якусь магію. Колядок ми, звісно, не знали, бо в Донецьку всі зазвичай співали тільки: “Відкривайте гаманці, діставайте п’ятачки…” чи якось так, коротше — без зайвих сентиментів, набагато прозаїчніше. Це вже в останні роки почали з’являтися колядки, святкування на вулицях, а раніше — зовсім інакше. Можливо, у селах на Донеччині ходили колядувати.
Ще я була в Єрусалимі, у Храмі Гробу Господнього, ми там запалювали свічки. Я їх привезла додому і завжди ставила на Святу вечерю.
Коли ми сюди приїхали, то винаймали “времянку” як біженці. А у хаті жила родина — мати й двоє синів. Один син вже одружений жив з дружиною поруч з нами. Він нам і здавав житло. І от вони нас запросили на Святвечір. Це дуже запам’яталося, бо ми тут були нові, чужі, традицій не знали й взагалі це було дуже зворушливо. І ці всі страви — це теж дуже сильна різниця, тому що коли вони сказали: “Зараз будуть пироги”. А я думаю: “Ну я тісто не дуже їм”. Вони питають: “А чого ви не берете пироги?”. Дивлюся, а пирогів же немає. Я ж не знала, що це — вареники. Загалом було дуже класно, що нас покликали до своєї родини, ми дуже вдячні.
Актор Івано-Франківського драмтеатру Іван Бліндар
— Минулоріч круто святкував — їхав до Криворівні, до отця Івана Рибарука на відправу. То було неймовірно, побачили, як “плєс” відбувається. А цього року поїду до бабусь. Поки ще живі одна і друга, то треба їздити. Зазвичай так і святкували — сімейно, гарно вдягалися і проводили Різдво, ходили до рідних колядували.
У дитинстві спочатку їхали до тата в село на Святвечір, а на другий або третій день свят — до маминих батьків. А до тата приїжджали спершу тому, що 6 січня святкуємо день народження бабусі. І так — щороку.
Круто було, коли у мами в селі родичі організовували вертеп і взяли мене із собою. Ми все село обійшли. Я грав Чорта і Жида. Ми тоді цілу постановку зробили з невеличким хором. І пам’ятаю, дуже багато грошей зібрали на церкву, всі були в захопленні. Це — один із найяскравіших спогадів.
Різдво, гадаю, — це возз’єднання з родиною. Взагалі, це для мене — найбільші свята — святого Миколая і Різдво.
Медичний директор обласної клінічної лікарні Андрій Яворський
— Святкуватиму в режимі з телефоном. У мене будь-яке святкування — завжди в режимі очікування, у нас така професія. Бо часто стаються різні ситуації, інколи дзвінки бувають останніми, тому у мене принцип — святкувати з родиною, але з телефоном і очікуванням.
Святкую зазвичай з родиною та друзями. Цього року хочемо разом поїхати в гори.
Різдво завжди у мене асоціювалося з колядою, вертепом. Особливо в дитинстві любили грати якихось персонажів. Ми завжди до цього довго готувалися, кожен вибирав собі роль, вчили вірші. Щороку у нас була інша зірка. Це сильно закарбувалося у пам’яті. Дуже шкода, що ці традиції зникають.
Різдво для мене — це розуміння нового народження Ісуса. Воно вказує на щось нове, яке завжди потребує переосмислення протягом року. Розуміння, що треба ставати на правильний шлях.
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
