За даними останньої доповіді Міжнародної організації з міграції Україну залишили більше 5 мільйонів біженців, і майже вісім мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами. Так, лише Прикарпаття прийняло вже майже сто сорок тисяч переселенців.
На жаль, із цієї всієї кількості знайти окреме житло – будинок чи квартиру – пощастило не всім, тому багато зупинилися в місцях тимчасового перебування, таких як школи. Але дехто живе у цих закладах вже кілька місяців. І для них ці будівлі за цей час встигли перетворитися на другу домівку.
Галина Миколаївна – директор школи, розповідає: приймати перших переселенців вони почали ще четвертого березня. За цей час прихистили вже чотириста осіб. В основному з Чернігова, Бучі, Гостомеля. Нині у них проживає майже шістдесят людей. А ще – три кота та чотири собаки-біженці. Пані Зоя приїхала в Косів із Краматорська разом із чоловіком і своїм домашнім улюбленцем. Жінка каже: хотіли орендувати житло, але вільного – не знайшли. Тож оселилися в цій гірській школі. І дуже задоволені.
«Дуже хороший персонал. Все так хорошо, відмінно просто. А головне – спокійно», – розповідає Зоя, переселенка із Краматорська.
А для Антоніни Кузмівни – школа теж стала рідним домом. Старенька живе тут вже майже два місяці.
«Я без сліз не можу говорити, як їм вдячна. За це все, що вони для нас роблять. Все можливе і неможливе для нас виконують. Тут не вдома, але тут добре», – відзначає Антоніна Кузмівна, переселенка з Києва.
На Прикарпаття пані Антоніна приїхала із Києва разом із сім’єю. Старенька каже: мріє скоріше повернутися назад додому, але розуміє, що поки це небезпечно – російські солдати там все заміновували. Про минуле безтурботне життя їй нині нагадують лише старі фотографії, які вона прихопила із собою.
«Це так захватила, бо це так дивлюсь на ці фотографії і згадую. Я споминаю і мені легше. Я споминаю це життя, яке в мене було. І мені легше і я забуваю про це що є. Про сьогоднішній день. Ви вірите?», – продовжує жінка.
А ось Вікторія забути пережите і досі не може. В Ірпені рашисти влучили по багатоповерхівці, в якій вона жила. Разом із чоловіком та друзями зуміла вирватися із того пекла. Бо за пару годин потому в місто зайшли кадирівці.
«Це врятувало нас, мене, мою сім’ю, бо я сказала, що треба бігти. І спасло наших чоловіків. Тому що в тому районі всіх чоловіків майже вбили. Нема живих людей. Не осталося», – пригадує Вікторія, переселенка з Ірпіня.
Спершу вони оселилися в Мукачево, але потім перебралися в Косів. Минулого літа вони тут відпочивали і їм дуже сподобалось місто. Жінка каже: за два місяці всі, хто живе в школі – стали практично однією сім’єю.
«Домівка. Тільки домівка. І велика сім’я. Я вам чесно скажу. В мене навіть тут профсоюзна діяльність появилась. Якісь чергування, роблю списки, контролюю людей. Аби було все вчасно. Я знаю всіх. Я можу сказати із закритими очима, хто в якій кімнаті. Скільки дітей, хто з якого міста», – продовжує Вікторія, переселенка з Ірпеня.
Сприймають, як рідних, і всіх працівників школи. Бо саме вони перетворили це тимчасове житло – в затишне помешкання. Облаштували під кімнати всі класи, встановили в закладі душові, а із спортзали – зробили велику комору.
«Постійно є чергові, які допомагають підібрати людині те, що потрібно. Починаючи від маленької дитини – закінчуючи людьми старшими», – відзначає Галина Грималюк, директор Косівського ліцею номер 1.
Дбають в школі не лише про побут, але і дозвілля. Для діток, в закладі їх нині тринадцять, вчителі створили ігровий куточок та систематично проводять різні майстер класи – так до великодня гуртом пекли пасочки, малювали писанки. Залучають до цього і дорослих. Організовують для переселенців і різні навчальні курси та екскурсії гуцульським краєм.
«Та надія, яка у цих людях, які проживають. То ми вчимося у них. Так вірити і надіятися, любити, поважати», – додає Галина Грималюк, директор Косівського ліцею номер 1.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
