Львів’янин Богдан Прокопович на велосипеді подолав 1500 км прифронтовими зонами, щоб зібрати мільйон гривень для Збройних сил України.
Свою ідею Богдан назвав чимось «на межі геніальності й тупості». Він проїжджає 1 км за кожні 700 грн, а після фінішу розділить отриману суму між Благодійним фондом Сергія Притули та «Повернись живим», пишуть Версії з посиланням на ШоТам.
Велосипедист розповів, як зважився на веломарафон, з якими перешкодами стикнувся під час поїздки та що його вразило найбільше.
Від поїздок рідним містом до марафону у Франції
Моє захоплення велосипедом почалося 10 років тому. Спочатку я використовував його для поїздок по місту замість громадського транспорту. Потім поступово почав долати довші відстані: 30, 50, 100, 200 км. Мені це сподобалося, і я захопився тривалими поїздками. Насамперед це цікаве випробування, оскільки долати такі відстані фізично важко. Крім того, я отримую велике задоволення, оскільки постійно насолоджуюся красивими краєвидами, зустрічаю людей, перебуваю в постійному русі. Це зовсім інші відчуття, ніж, скажімо, від поїздки на автомобілі. Я рухаюся крізь простір і відчуваю все навколо себе: природу, запахи та звуки.
Здебільшого я брав участь в українських марафонах. За кордоном їздив тільки один раз. Це був легендарний велосипедний марафон «Париж – Брест – Париж» у 2019 році. Ми вирушали з Парижа до Бреста, що на заході Франції, на узбережжі Атлантичного океану, і назад до Парижа. Загальна відстань – 1200 км. Участь у цьому заході вважається вінцем у веломарафонській кар’єрі. Там досить складна процедура реєстрації, і я прагнув туди потрапити. Коли мені це вдалося, я був дуже щасливий.
На межі між геніальністю і тупістю
Коли я задумався про те, щоб проїхати на велосипеді 1500 км прифронтовими зонами й зібрати 1 млн грн на підтримку Збройних сил України, то написав у своєму Твіттері, що маю ідею на межі між неймовірною геніальністю і тотальною тупістю. Неймовірна геніальність, тому що мені це здалося прикольним: роблячи те, що дуже люблю, я зможу зібрати досить велику суму на потреби війська. Тотальна тупість виявлялася в безлічі нюансів: спочатку не було зрозуміло, наскільки моя ідея безпечна, як під час поїздки знімати якісь речі так, щоб людям було цікаво дивитися, і водночас не зняти нічого зайвого, аби не зашкодити нашим військовим. Однак я подумав, що коли ти робиш щось настільки тотально тупе, воно стає геніальним. І я почав планувати маршрут.
Спершу я про це нікому не говорив. Коли вималювалася чіткіша концепція, розповів кільком найближчим людям, тим, чия думка для мене була важлива та хто розумів, куди я їду і що там відбувається. На жаль, мало хто мене підтримав. Напевно, це було й розумно, тому що дійсно їхати на велосипеді по прифронтовій зоні – доволі небезпечна затія та об’єктивний ризик. Багато людей казали мені, що ідея нехороша. Звісно, вони так говорили, тому що переживали за мене. Однак мене це демотивувало. Якщо на початку я дуже радів своєму задуму й він здавався мені ближчим до геніальності, ніж до тупості, то згодом я замислився, що, можливо, цього робити не варто.
Ще почав сумніватися, чи в принципі зможу зібрати гроші. Мільйон – це велика сума, а я маленька людина. Я не був впевнений, чи з мого задуму виникне іскра, яка або розгориться, або ні. Була ймовірність, що ця ідея просто не зайде людям, що вони не почнуть поширювати, відповідно, не буде належної активності. Я за це переживав. Але навіть якби так сталося, то все одно вирушив би в дорогу. Була така думка: коли я доїду до місць, де відбуваються бойові дії, і почну це висвітлювати, то люди зацікавляться й почнуть надсилати гроші. Я дуже довго обдумував маршрут, говорив з людьми, які перебували в різних його точках, оцінив ризики. Звісно, неможливо на 100% передбачити, що може відбутися в дорозі, однак, зваживши все, я вирішив, що готовий до свого веломарафону.
Небезпечний маршрут і повернення до старого життя
Чому для маршруту я обрав прифронтові зони? По-перше, якби я їхав, наприклад, по Заходу України, це б гарантовано не привернуло достатньої уваги й не зібрало стільки грошей. Особливість мого пробігу не тільки в тому, що це довга відстань, а й у тому, що є певна небезпека. Це зацікавило більшу кількість людей, і, відповідно, я підвищив шанси на закриття збору потрібної суми.
По-друге, мені хотілося трішки, наскільки я вмію, задокументувати, що відбувається в різних місцях, як війна впливає на людей, як поводяться військові та місцеві мешканці. Я мав на меті, щоб інші люди це побачили, зокрема й іноземці. Звісно, у мене досить маленький проєкт з невеликою аудиторією, але все одно якась кількість людей стежать за моєю поїздкою і кажуть, що їм дуже важливо бачити, що відбувається.
Я й раніше їздив по фронтах, щоправда, на автомобілях. Досить багато бував на півночі Харківщини, де нині служить мій брат. Я привозив у його відділення різну допомогу. Крім того, у перші дні війни, коли в Києві була велика загроза, переганяв туди машини. Тож я займався волонтерством на автомобілях і абсолютно не їздив на ровері. Для мене велосипед – це значна частина життя. Зазвичай навесні я багато їздив на ньому, а цього року – ні. Я сумував із цього приводу, тому що це велика зміна в моєму житті, хоча для когось це й може виглядати смішно. Тож завдяки веломарафону я, зокрема, хотів трішечки повернутися до свого старого життя.
У перший день зібрав пів мільйона гривень
Уже за перший день поїздки люди надіслали пів мільйона гривень, а зараз уже є і мільйон. Хоча спочатку я і мав певні сумніви щодо того, чи зможу зібрати заплановану суму, однак вірив, що це можливо. Я бачив, як у Твіттері проходили інші збори коштів і наскільки активно люди беруть у них участь.
Пам’ятаєте, який був ажіотаж з марками Укрпошти з російським військовим кораблем? Люди їх купували й перераховували кошти на ЗСУ. У Твіттері є глибокоповажний пан Друже Пеньок. У нього не було цих марок, але він зробив скріншот із сайту Укрпошти та продав його приблизно за 300 тис. грн. Це стало поштовхом для мене. Я зрозумів, що людям просто потрібна цікава ідея – і вони залюбки надсилатимуть гроші.
Незважаючи на те, що мільйон уже є, мій збір продовжується. Я його не закриватиму, поки не повернуся до Києва, адже грошей для ЗСУ забагато не буває.
Більшість обмежень – у голові
Окрім того, що я проклав маршрут, більше я ніяк не готувався до марафону. Нині фізично я в найгіршій своїй формі за останні сім років. Я знав, що мені буде важко, тому що цього року перед марафоном я проїхав приблизно 800 км, що насправді смішна цифра перед дистанцією 1500 км. Потрібно проїхати 5000 км, щоб почуватися в тонусі для такої довгої поїздки. Однак більшість обмежень – у голові. Виявилося, що ти їдеш і можеш себе пересилити, навіть коли не готувався до цього.
Я запланував, що мій марафон триватиме від семи днів (в ідеальному випадку) до дев’яти (в гіршому). Сьогодні (під час розмови, – ред.) я в дорозі шостий день, за два дні буду в Миколаєві, де й закінчиться марафон (Богдан фінішував 24 червня, – ред.). Я їду повільніше, ніж очікував, але то нічого страшного.
Найскладніше в моїй поїздці – це шукати їжу, як це смішно не звучить. У мирний час, коли довго їдеш на велосипеді, постійно натрапляєш на цілодобові заправки або магазини. У будь-який момент можна зупинитися й поїсти, щоб мати сили їхати далі. Нині ввечері, ближче до комендантської години, дуже складно знайти будь-де будь-яку їжу. Виходить, що підкріпитися можливо тільки в певні години дня. Я доволі сильно недоїдаю в цій поїздці, а також недосипаю. Це сильно впливає на втому, яка накопичується з кожним днем.
Люди в соцмережах пропонують заночувати в них
З ночівлею дещо простіше, ніж з їжею. Кілька разів я заздалегідь домовлявся з людьми, що можу зупинитися у них. У більшості випадків я ночував спонтанно. У мене із собою є набір для спання на вулиці, тож навіть якщо мені ніде заночувати, я можу поспати в більш-менш комфортних умовах. Часто по дорозі мені пишуть люди в Інстаграмі або Твіттері та пропонують прийняти у себе. Наприклад, так було у Краматорську. Я приїхав туди й не знав нікого, хто міг би мене захостити. Робочих готелів там не знайшов. Почалася комендантська година, і я вирішив, що найкращий варіант – поспати у відчиненому підвалі. І коли я вже постелився там і збирався лягати, мені написала людина та сказала, що може мене прийняти. Тож зрештою я заночував дуже комфортно та смачно поїв.
У цій поїздці я щонайменше тричі порушував комендантську годину. Двічі мене ловив патруль. Але я люблю говорити, що коли в тебе чисте серце та добрі наміри, то тобі нічого не страшно. Пояснюю людям, в якій я ситуації, що в мене довга дорога, я затримався через це – і всі все розуміють. До того ж я маю посвідчення преси, що теж допомагає в таких ситуаціях.
Вперше в житті побачив терикон
Завдяки своєму марафону я вперше побував у Запорізькій і Донецькій областях. Донбас – це для мене регіон, куди я давно хотів потрапити. Коли нарешті сюди приїхав, то з’явилося якесь переломне відчуття. Я вперше в житті побачив терикон, про що мріяв уже багато років.
Найбільше мене вразила Північна Салтівка в Харкові. Такого масштабу руйнувань я до цього ніколи не бачив, це важке видовище. І досі є люди, які там живуть. Я зустрів одну жінку, яка прибирала під’їзд. Вона була єдиною мешканкою того під’їзду. В її квартирі висадило вікна, під час обстрілу загинуло кілька її котів. Однак, незважаючи ні на що, вона була абсолютно життєрадісна та позитивно налаштована на майбутнє.
Під час марафону я планував навідати більше своїх друзів-військових, але частину з них перемістили, поки я їхав. Тож коли я був на місці, деякі були на завданнях, і ми не змогли побачитися. Один з друзів, якого я хотів навідати, загинув, ще один – поранений.
Влаштував у соцмережах аукціон з воєнними «сувенірами»
Щоб якомога більше людей дізналися про мій благодійний марафон, я зареєструвався в Інстаграмі. Висвітлювати свою поїздку – щось зовсім нове для мене. Я не звик знімати відео, давати інтерв’ю, щодня писати пости та робити сторіз. Я рухаюся повільніше, ніж планував, частково через те, що багато часу витрачаю на всю цю соціальну активність. Вона важко мені дається, але я розумію, що мушу це робити, тому що за це, власне, кошти і надсилають. Якщо я просто буду тихенько їхати й публікувати одне фото на день, людям буде нецікаво.
Ще в соцмережах я провів аукціон, в якому розіграв сухпайок російської армії, відпрацьований касетний снаряд від РСЗВ «Ураган» і уламок від ракети РСЗВ «Ураган». Ці речі підігнав мій брат-командир, а кошти підуть на потреби його відділення. Їм якраз потрібні декілька коптерів.
Ви можете підтримати ініціативу Богдана Прокоповича й допомогти ЗСУ тут.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
