Три браття… з Верховини! Іван Денисюк з Верховини несе військову службу на Донеччині з кінця квітня. З ним у підрозділі служать молодші брати – Микола та Дмитро.
Туди, у зону бойових дій, Іван Денисюк поїхав у складі Верховинського батальйону ТРО. За цей час, як каже його вище керівництво, зарекомендував себе не лише висококваліфікованим зв’язківцем, фахівцем у галузі сучасних ІТ-технологій, без чого неможливо говорити про бойову спроможність Української армії, а й мужнім воїном, надійним другом для своїх побратимів і мудрим наставником. Серед яких і два його молодші брати: Микола та Дмитро, пишуть Версії з посиланням на Радіо Гуцульська столиця.
Івана більшість верховинців знають як багаторічного працівника «Укртелекому», хоча останній десяток років він працював за кордоном – в Австрії. Восени минулого року, коли формували загони тероборони в Україні, Іван якраз приїхав додому. Давні друзі, котрі вже на той час записалися в тероборону, знаючи Івана як доброго фахівця у галузі електрозв’язку, попросили його допомоги. Чоловік щиро зізнається, що на той момент не мав ніяких планів пов’язати своє життя з військовою службою. Планував допомогти друзям і повертатися на роботу за кордон. Але склалося так, що, з повномасштабним вторгненням військ агресора на територію України, підписав контракт і з 24 квітня несе військову службу на Донеччині, забезпечуючи таку важливу ділянку в захисті нашої країни, як зв’язок.
«Хоча, звичайно, що готуючись їхати на Схід, пройшов, як і всі, військову підготовку та військове злагодження, пригадав, як користуватися зброєю. Бо якісь навики я мав, адже проходив свого часу військову службу: спочатку навчання – у Богодухові на Харківщині, а потім – служба у військах ППО в Одесі. Але це було давно: у 1995-97 роках», – розповідає Іван.
На прохання розказати про свої теперішні обов’язки на службі, коротко каже: «Налаштування, прошивання, ремонт пошкоджених кабелів, словом – забезпечення зв’язку». І додає: «Щоб усе стовідсотково працювало в будь-якій точці і в будь-який час. Аби люди, котрі стоять на переді – найближче до лінії розмежування, мали можливість у будь-який час оперативно зв’язатися з управлінням штабу».
«Усі наші радіостанції цифрові, тому їхнє налаштування і прошивання – досить непростий процес. Але в умовах бойових дій це дуже важлива необхідність. Якщо не працює добре зв’язок, то немає і злагоджених дій», – каже Іван під час телефонної розмови. І жартує: «Але якщо хтось не ту кнопку натиснув, чи забув натиснути, то винні зв’язківці, бо не забезпечили добрий зв’язок». І аж тут я впізнаю того Івана, котрого знаю ще з юних літ, і наче бачу перед собою його усмішку. Від його настрою і мені на душі стає світліше. Наші захисники, то, справді, Воїни Світла. Котрі однією рукою стримують темряву, а іншою – Ліхтар тримають, аби освітити життя тих, хто стоїть за їхньою спиною, хто дорогий їхньому серцю.
Іванові старання, його професіоналізм і самовідданість не залишились не поміченими військовим командуванням Української армії. Згідно наказу Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, у травні Івана Денисюка нагородили почесним нагрудним знаком ІІІ ступеня «За взірцевість у військовій службі».
Як уже згадувалося, поряд з Іваном несуть службу два його молодші брати. Вони теж – зв’язківці. Хоча у мирному житті мали інші професії. Але, як каже Іван, «тепер виникла необхідність бути тут і робити те, що на цей момент потрібно. Щоби потім мати можливість повернутися до своєї улюбленої роботи. Мої обидва брати служать у моєму підрозділі. Займаються передачею інформації, відправкою різних документів, чергуванням: всю інформацію, яку передають з бойових позицій, обробляють і передають оперативним черговим. А оперативні чергові передають її своєму командуванню або у вищі штаби. З одного боку, воно виглядає трохи заплутано, а насправді – все дуже просто: згідно ієрархії, від найнижчого до найвищого має йти передача інформації».
Військовий підрозділ, який очолює Іван Денисюк, дислокується, звичайно, не на самій передовій. Але, як каже Іван, «ми дуже часто туди виходимо, майже щодня. Цього вимагає обслуговування ліній». А обов’язки у нього непрості – технік інформаційно-телекомунікаційного зв’язку та начальник інформаційно-телекомунікаційного вузла.
«Кожен день розпланований, в основному – це перевірка, чи все добре працює, плюс вказівки вищого керівництва. Що стосується проблем зі зв’язком, то їх треба вирішувати насасперед. Друга черга – документація та інші поточні питання».
Майже весь особовий склад підрозділу, який очолює Іван, переважно знаходиться в укритті, тому «аж таких великих потрясінь під час служби не було, за винятком кількох випадків. Але без цього неможливо, це ж війна. Слава Богу, випадки були не критичні, принаймні, всі люди живі і здорові, хоч і пережили поранення. А це для мене найважливіше!», – каже Іван.
До речі, велику вдячність висловлює всім верховинцям, котрі підтримують тих, хто на передовій цієї непростої боротьби за нашу країну.
«Гуцули є гуцули. З нами дуже активно співпрацюють верховинські підприємці, оперативно реагують на кожне наше прохання, починаючи від найменшого, скажімо, одягу, і завершуючи обладнанням для забезпечення якісного зв’язку, з чим нам тепер дуже допомогли. А це для нас дуже багато значить!».
Іван просить від імені всіх військовослужбовців передати слова вдячності всім, хто допомагає Українській армії вистояти у цій нелегкій боротьбі. І вірить, що перемога обов’язково буде за нами, хоч як би не було важко.
«Рано чи пізно це все закінчиться. І ми, звичайно, не забудемо й про тих людей, котрі хоч і не були поряд з нами, але нам допомагали».
Місяць тому Іван приїздив у відпустку, але тих кілька днів дуже швидко минули. Якщо декого, хто приїздить із зони бойових дій, вражає інколи надто безтурботна чи весела поведінка тих, хто в тилу, то Іван – навпаки, каже, що для того вони там і є, щоби тут продовжувалося життя.
«Слава Богу, що багато верховинців, особливо – наші діти, не знають, що таке бути у зоні бойових дій. Звичайно, ми маємо великі втрати. Але життя триває. Воно ж не зупинилося із початком війни в Україні».
Івана вдома чекають дружина Надія і донечки Ангеліна та Юлія, з якими він час від часу здзвонюється, або пише їм щодня письмові повідомлення. Саме заради них він і знаходиться там, щоби їм було добре тут. Як і кожен тато, він мріє про світле і щасливе майбутнє для своїх дітей. Ангеліна у цьому році закінчує школу, а Юля – дев’ятий клас, і мріє, як і старша сестра, кудись піти вчитися. Але Іван каже, що йому би так хотілося, аби молодша донечка ще продовжила навчання у школі, і таким чином продовжила своє дитинство.
«Бо коли ти йдеш зі школи і відчиняєш двері якогось навчального закладу, то, фактично, ти відчиняєш двері у доросле життя. Головне – аби мої діти зробили правильний вибір професії, бо від цього вибору буде залежати усе їхнє життя. Ну, і, звичайно, аби були добрими людьми».
Для Івана, найстаршого серед п’яти братів-Денисюків, дуже важливими є сімейні цінності, працелюбність, дружність, дбайливе ставлення одне до одного і, звичайно, людяність. Такими їх виховали батьки і так вони намагаються виховати своїх дітей.
Для батьків трьох військовослужбовців, про котрих розповідаємо: Параски Дмитрівни та Андрія Андрійовича Денисюків це – теж велике випробування. Відправити у зону бойових дій трьох синів, ночами за них молитися, а вдень – триматися і працювати, та прислухатися, чи, бува, телефон не дзвонить – це нелегкий, як то кажуть, льос. Який випав на долю багатьох українських сімей. І на Верховинщині теж є чимало родин, з яких не хтось один, а по кілька чоловіків, або й жінок, захищають Україну від агресора.
Замість того, аби разом, у родинному колі, зустрівшись сім’ями у батьківській хаті, святкувати Різдво, троє братів Денисюків: Іван, Микола і Дмитро – на фронті, тримають оборону України на Донецькому напрямку. Ще один їхній брат – Василь, на роботі за кордоном. Як розповідає Іван, «у січні 2022 року, буквально перед початком повномасштабної війни, він поїхав і працює там за контрактом. Вдома, у Верховині, лише Андрій – завідувач лабораторії КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня». Котрий, як і всі медики, є резервістом». Тому самі розумієте, що переживає мамине серце.
Поможи, Боже, аби не лише брати Денисюки якнайшвидше повернулися додому, а щоби всі верховинські родини, котрі чекають своїх рідних захисників з війни, з радістю зустрічали їх удома з перемогою. І щоби ніколи більше матері не проводжали своїх синів на війну, дружини не ховали своїх сліз від дітей, а діти тішилися живим своїм татусям-Героям.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
