Етнограф Дмитро Ганчук відкрив у своєму домі музей Бойківщини. Чоловік мешкає у селі Топільське, що на Рожнятівщині. Вдома він облаштував декілька кімнат з неймовірно красивими та рідкісними експонатами.
Проєкт Гуцулендія часто відвідує цікаві чи то закинуті місця Прикарпаття і не тільки. Цього разу журналісти завітали до села Топільське де вдалося побачити музей місцевого мешканця, етнографа Дмитра Ганчука.
У себе вдома чоловік зібрав дуже багато цікавих речей: рубанки, наконечники для списів, вишитий одяг, старовинне взуття, скрині для одягу, дитячу колиску, посуд, колекцію монет, столярське приладдя та багато іншого.
На стінах однієї кімнати чимало стародавніх фотографій та ікон.
«Була тут жінка зі Львова, то син спитав, що їй найбільше сподобалося, а вона каже, що стародавні фотографії», – згадує пан Дмитро.
Особливу увагу привертає, звісно ж, одяг який колись люди носили на Бойківщині. Сорочки тоді носили вишити на полотні чи лляній тканині, а кожухи були з овечої шкіри.
«Є бойківський святковий кожух, його ще називали безрукавка або кожушина, сердак та сорочки. Таке як колись у нас носили: квіти вишиті гладдю. Подільські сорочки маю. Також є поліські, то мені передала племінниця, вона там живе», – розповідає чоловік.
Є тут кілька старих скинь для одягу, деякі збереглися ще з часів Першої Світової війни.
«Я був колись у Житомирі в музеї, то там різні скрині були, а такої маленької як маю я – не було. Такі скрині то рідкість. Є ще навіть мамина скриня», – зазначає етнограф.
Унікальним експонатом є черес – старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж з двох складених разом ременів так, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей. Його носили виключно гуцули, чоловіки. Вважалося, що він захищає людину не тільки від виробничих травм і бойових поранень, але й магічно, будучи оберегом, захищаючи від зловорожої магії. Проте, пан Дмитро каже, що такий пояс є бойківським.
«То не лише гуцули його носять», – зауважує чоловік.
Дмитро Ганчук має колекцію срібних динаріїв. Каже, що деякі монети подарував один історик, йому було приємно, що чоловік відкрив музей і вирішив також долучитися.
Увагу пан Дмитро звертає на старовинне взуття, яке колись називали «личаки», зроблені вони з березової кори.
«То не такі як лапті мо*кальські де не знають котрий на ліву ногу, а котрий на праву, бо вони там круглі, тут чітко видно де лівий, а де правий. Я колись дзвонив до академіка Вишневського і от він казав, що у нас в такому взутті не ходили», – каже чоловік.
І додає, що його родичка, котра була старшою за Вишневського вочевидь пам’ятає таке взуття, бо розповідала, що люди носили «личаки», особливо в селі Ріпне, що на Рожнятівщині.
Більше у відео Гуцулендії.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
