Війна забирає найкращих. Івану Голубці було лише двадцять сім, він був спортсменом, мріяв про сім’ю і власну кінну ферму. Але залишив все – і пішов до війська.
Понад рік своїм вогняним щитом боєць захищав цілу роту. На його рахунку сотні виїздів, купи знищених окупантів та ворожої техніки. Загинув захисник навесні цього року. Яким його запам’ятали рідні й побратими? – далі.
Бігові, гірські, для стрибків… Цього спортивного спорядження повно в домі, каже пан Василь. Лижі були пристрастю його сина Івана. Тільки-но випадав сніг – той одразу ставав на них. За день міг пробігти десятки кілометрів, пишуть Версії з посиланням на Подробиці.
Василь Голубка, батько загиблого бійця:
Дивлюся його нема в хаті, як взяв лижі, то можна було зустріти в Косівському районі, в Снятинському. Він собі побіг на лижах. Він це любив з дитинства.
Спортом хлопець займався професійно. Ще зі школи брав участь в різних змаганнях.
Було в Івана іще одне захоплення, каже батько. Це техніка. Він міг полагодити будь-який мотор із заплющеними очима. Тож після школи обрав професію автомеханіка. Спочатку було училище, потім університет і армія. Строкову службу Іван проходив в автомобільних військах. А потім почалася велика війна.
Владислава Гарбуз, дівчина загиблого бійця:
Почалася війна, і він: я не можу сидіти, я йду. Вибачте…
Василь Голубка, брат загиблого бійця:
Став на облік і хотів йти добровольцем. Але сказали, що великий дуже перебір, що навіть в ТрО не хотіли брати. Він сердився, чого я мав строкову службу і не беруть.
Та вже у травні 22-го Івана мобілізували до десятої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Боєць на псевдо “Дмитрович” пригадує їхню першу зустріч. Каже: тоді в підрозділ якраз привезли групу нових вояків для доукомплектування. Серед них був і Ваня. Хлопець хотів бути снайпером. Але ця посада була вже зайнята. І він став оператором-навідником БМП-2.
Позивний “Дмитрович”, військовослужбовець ЗСУ:
Оператор-навідник – це теж як снайпер. З пушки стріляти. Там просто більший калібр. Ця професія дуже складна. Тридцятиміліметрова пушка в БМП. Треба вміти зарядити заряд. Треба вміти наводитися. Це все треба робити швидко, щоб прикрити піхоту. Якщо машина виїжджає на бойові, то все скоро потрібно робити й вміти.
Любов Козловська, сестра загиблого бійця:
Воювати він вмів, це ми знаємо зі слів його побратимів. З ним не страшно було йти воювати.
Талант механіка, здібності снайпера, і навички з орієнтування на місцевості – зробили з Івана справжнього аса зі знищення окупантів. Коли його бойова машина виїжджала на позиції – від загарбників не залишалося й сліду, пригадують рідні та побратими Івана.
Василь Голубка, брат загиблого бійця:
Він мені скидав відео, то після його відпрацювання посадки взагалі не було. Він косив: одне коріння залишалося від тих дерев і того всього, що там було.
Позивний “Дмитрович”, військовослужбовець ЗСУ:
Іван був справжнім героєм. Пригадую, був у нас виїзд. Це було на Бахмутському напрямку. Вони заїхали, відпрацювали, і піхота ворога відступила. І дуже багато тоді наших хлопців в окопах піхоти залишилися живі, бо був дуже сильний штурм. І Ваня своїми діями зумів зупинити їхню піхоту і подавив їхню піхоту.
Кожен виїзд Івана – це завжди був шлях в один кінець, розповідають його побратими. Адже він всю війну боронив країну на найгарячішому Бахмутському напрямку. І у своїй бойовій машині не раз потрапляв під обстріл та міни окупантів.
Позивний “Дмитрович”, військовослужбовець ЗСУ:
Не кожен зможе виконувати кожен день таку роботу. Треба мати й сміливість, і розуміти, куди ти йдеш. Вони підірвалися на протитанковій міні. Тоді загинув його механік-водій. Але після цього він знайшов в собі сили, бо дехто може і зламатися. Механік-водій загинув на його очах. Він його витягував.
Іван тоді зазнав кількох контузій та осколкових поранень. Однак в лікарні довго не всидів – швидко повернувся назад до війська. Й знову на “нуль”.
Мар’яна Голубка-Коба, сестра загиблого бійця:
Як воїн, здавалося, що його нічого не зламає, вічний оптиміст. Як він був поранений, то я це дізнавалася через інших людей.
Владислава Гарбуз, дівчина загиблого бійця:
Воювати він хотів до останнього москаля. Щоб закатати всіх в асфальт і з перемогою повернутися додому.
А вдома за нього щодня молилися батько, брат і троє сестер. Мама хлопця померла, ще коли йому було двадцять. Рідні пригадують останню розмову з Іваном. Це було якраз за день до його загибелі.
Василь Голубка, батько загиблого бійця:
Каже: тату, не можу довго розмовляти, бо відправляють нас в саме пекло. Лиш моліться. І виключив телефон. І більше я його слова не чув.
Свій останній бій захисник прийняв 5 червня поблизу Бахмута під час штурму російських позицій. Бойова машина Івана підірвалася на протитанковій міні. Поранений він зумів вибратися з БМП, але вже на землі потрапив під мінометний обстріл. Через постійні обстріли з поля бою його тіло побратими змогли забрати лише через кілька тижнів. Іванові назавжди залишиться 27.
Позивний “Дмитрович”, військовослужбовець ЗСУ:
Наврядчи буде такий ще оператор-навідник як Ваня. Це без пафосних слів. Він дійсно був герой, і він достойний, щоб йому присвоїли звання героя України. На таких, як Ваня, і тримається Україна.
Після смерті Івана його рідні й друзі зареєстрували петицію про присвоєння йому звання Героя України посмертно.
Любов Козловська, сестра загиблого бійця:
Він своє життя поклав заради того, щоб ми жили. Всі жили у вільній незалежній державі. Щоб його не забули, щоб люди пам’ятали. Бо люди забудуть, люди забудуть. Кажуть, герої не вмирають, а хто помирає.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
